У Києві відбулася вже друга прес-конференція полонених російських військовослужбовців. Цього разу свої історії розповіли п'ятеро строковиків. Хлопцям по 20-21 рік. Вони запевняють, що не знали, що їх втягують у війну проти України, на території нашої країни опинилися внаслідок обману, просять Путіна припинити війну, не кидати російських солдатів, як гарматне м'ясо.
"КП" в Україні" розшифрувала "одкровення" російських військово-полонених, солдат строкової служби.
Олександр Морозов, 2000 року народження, військова частина 3016-6 ЗС РФ, єфрейтор механік-водій БМП
«Я народився та проживав у Москві. Призвався на строкову службу 21 червня минулого року... 24 лютого ми вторглися на територію України. Нам до останнього твердили, що це будуть просто навчання на території Росії, начання в полях. Але зрештою потрапили сюди. Ми доїхали до міста Ромни. Нашим завданням було розбити блокпост і просто оглядати машини: перевіряти багажники на предмет, чи є зброя.
Коли усвідомив, де ми і чому ми тут, попросив маму… Моя мама – Світлана Морозова – секретар керівника будівельної фірми. Через нього, як багату і впливову людину, намагалася домовитися з Міноборони РФ, щоб за мною сюди приїхав капітан Зугруєв з Москви і забрав мене. Він приїхав сюди. Мене посадили в окрему машину та намагалися вивезти до Росії. Але під Сумами нас узяли в полон. Я думав, що нас будуть бити, принижувати, не давати води та їжі. Але нам усе дали, годували, дали теплі речі.
У Росії перед виїздом нам дали пайки, що були прострочені на роки. Це було огидно. Наша техніка дорогою до Ромнів постійно ламалася.
Товариші українці – сильний народ, б'ються, як звірі. Вони розбивають наші колони в пух та прах. З нашого боку багато людей загинуло, чимало техніки розбито.
Ми хочемо розповісти правду: Тут іде повномасштабна війна: гинуть люди, діти, бабусі... Вони гинуть нізащо. За якогось Путіна, який постійно бреше. Він каже, що тут нема строковиків. Але ми ось тут сидимо – п'ять осіб.
Я хочу попросити у всієї України вибачення Шкодую, що ми сюди потрапили. Я дуже хочу додому. Не хочу насильства».
Микола Польщиков, 2001 року народження, механік-водій БМП
«Я народився у селищі Вільховатка Воронезької області, проживав у Рязанській області, робітничому селищі Сапожок. На строкову службу був призваний 30 червня 2021 року. Свою службу розпочав із навчального центру у місті Ковров. Військова частина 30616. Там я відучився на посаду механіка-водія БМП. Після закінчення «учебки» з Олександром потрапили в один полк у Московській області.
Через два місяці служби у цьому полку нас відправили на навчання. З 3 по 24 лютого у нас проходили навчання у Курській та Білгородській області. Під кінець начань у мене та в моїх товаришів у голові склалися такі факти, що щось не так відбувається. Мій командир роти, капітан Тютюнников, якось телефоном сказав, що поїдемо на Харків.
22 лютого було маркування нашої техніки. Я спитав, навіщо це потрібно? Мені відповіли, що готуємо техніку для бойових дій. Я не вірив у це. Обговорювали із товаришами - невже поїдемо до України? Не вірили, адже нас переконували, що строковики не воюють. Як виявилося – нас дурили.
24 лютого ми виставили величезну колону і через 4 дні під обманом нашого командування ми опинилися під містом Ромни. Ми стояли 5 днів. Розбили свій табір. Чекали на харчування та паливо. І коли довідалися, що колона з паливом під'їжджає, поїхали зустрічати її. Під'їхали до блокпосту, і почався обстріл. Я отримав поранення. Багато наших було вбито, поранено. Наші медики швидко евакуювали нас назад під Ромни. Поки нас лікували, я дізнався, що разом із цією колоною була ще колона танків. Але з 61 танків прибуло лише 16. Це великі втрати для нас. Ми серйозно програємо. Це жахливо. Багато 200-х. Я бачив реальні трупи. Це жахливо.
Коли нас "підлатали", забинтували, то вишикували машини, щоб їхати до Росії. У нас було понад 150 строковиків тільки в моєму батальйоні. Почався авіаудар...
Продовжували їхати. Поранені були у броньованих машинах, які їхали в кінці колони. Так вийшло, що ми відстали від решти, застрягли. І в цей момент чомусь зник зв'язок із командуванням. Нас, по суті, кинули.
Потім почався обстріл. Фельдшер вирішив здаватися – ми б просто не змогли втекти. Так 7 березня я потрапив у полон.
У полоні я не побачив тут ані фашистів, ані бандерівців… Заздрю людям, які змогли відкупитись, – дали грошей, щоб не їхати сюди. Особисто з моєї роти двоє людей залишилися на охороні наметів.
Тут (в Україні) відбуваються страшні речі. Хочу звернутися до громадян своєї країни, до батьків, у яких діти служать чи повинні йти на службу: не відправляйте своїх синів сюди, тут відбуваються страшні речі, про які вам не говорять. Тут даремно гинуть ваші діти, сини.
Я не бачу сенсу війни тут. Збройні сили намагаються захистити свою країну. Ми сюди увірвалися як фашисти, не знаючи мети. Нас кинули, мов м'ясо. Нас просто вбивають. Наша авіація та артилерія бомблять міста… Пологовий будинок, де 21 людина загинула… вагітні жінки.. – це все погано, жахливо. Мені прикро, коли дізнаюся, що з пологового будинку діти потрапляють у підвали, змушені ховатися.
Я перепрошую, що ми увірвалися у вашу домівку. Я б так само поводився, якби в мій дім увійшли зі зброєю. Можете не вибачати. Росія зробила дуже багато, щоб нас не вибачати. Я прошу вас (Путіна) закінчити все це.
Мам, якщо тобі кажуть, що все гаразд, – не вір цьому! Мене боронять тут. Єдине, я тут можу загинути лише від удару російських літаків. Мамо, намагайтесь там, щоб усе це закінчилося».
Антон Савін, 2002 року народження, танкові війська РФ
«З червня 2021 року проходжу строкову службу в частині 58 198. 4 лютого наш перший танковий полк під керівництвом полковника Лапіна відправили на навчання у Воронезьку область. 5 лютого ми вже були там. Базувалися у наметах. Так прожили півтора тижні. Потім контрактники поїхали до Білгородської області, а ми залишилися ще на 4 дні. А потім від старшин надійшов наказ завантажувати все у колісну техніку: "Камази", угали, БМП. Ми спочатку рухалися на ній у Курську область, потім - у Білгородську область.
Була велика колонка танків Т-72. Капітан Тагієв сказав, що у нас буде «ударний марш». Згодом у нас забрали телефони. А наступного дня нам повідомили, що ми поїдемо на територію України, що виконуватимемо бойове завдання – захоплення Києва, звільнення мирного населення від неонацистів, що після закінчення військової операції отримаємо грошову винагороду. Ми не мали змоги втекти.
24 лютого ми були в Україні. Рухалися містами. За кілька днів у нас почала закінчуватися їжа (і та прострочена), паливо… У нас залишилося 6 танків із 30.
Коли по нас почався серйозний обстріл, командування дало наказ розгортатися. Капітан Тагієв наказав кидати техніку і бігти до лісу. Це врятувало нам життя. 4 доби ми йшли пішки лісами, оминали населені пункти.
А коли натрапили на українських військових, наш капітан Тагієв пішов домовлятися, щоб здатися у полон.
Хочу звернутися до президента Росії, який брехав і продовжує брехати, що немає строковиків тут, що не ведуться бойові дії в такому масштабі, як вони є. Я хочу, щоб у нас у країні помінявся уряд, щоб на територію України не ступала російська нога, не гинули люди.
Прошу – пробачте всіх нас».
Андрій Поздєєв, 2003 року народження, військова частина 31134, навідник-оператор БМП-2
«Я з Іркутської області. Із червня на строковій службі. Після навчання був направлений до 15-го мотострілецького полку. До Нового року нам повідомили, що поїдемо на навчання. Але вони відкладалися. Тільки наприкінці січня нас направили до Курська. Простояли близько місяця серед поля у наметах. Жодних навчань з бойової чи тактичної підготовки не було. Потім перевели до Білгородської області.
23 лютого керівництво сказало, що здійснюватиме бойовий марш по території Росії. І це займе 3-4 дні. А коли вишикували, сказали: "Не бійтеся, до України вас ніхто не поведе". (Ходили такі чутки.) Багато хто казав, що буде війна.
У ніч із 23 на 24 лютого ми відправилися. Я заснув. Вранці прокинулися, і нам повідомили: для тих, хто не зрозумів, – ви знаходитесь на території України!
Путін – брехун та військовий злочинець. У російській армії багато втрат, понад 13 тисяч наших хлопців загинули. Українці борються хоробро. Вони захищають свою землю.
Коли просувалися у бік міста Ромни, на шляху зустрічалося багато розбитої техніки. Від цього ставало страшно. До останнього не вірив, що нас кинули у комбайн війни.
Через 3-4 дні у нас закінчилася їжа. Колони не могли підійти, тил без забезпечення. 5 березня нас повідомили, що нас, строковиків, мали вести на територію Росії. А назад відправити лише контрактників.
Ми почали збиратися. Було здійснено авіаудар. Мене поранило. Як пораненого, везли у медичній машині, яка була в кінці колони. Гусенична техніка йшла швидко, а колісна вгрузала. Ми не змогли подолати одну ділянку дороги. Командування нас покинуло. Біля Сум нас обстріляли. Наш фельдшер вирішив, що треба здаватися у полон. Так і вчинили.
У полоні до нас ставилися дуже добре. Нам казали: якщо потрапите у полон, то вас принижуватимуть, піддадуть тортурам – нічого такого не було. Навіть коли повітряна тривога - українці нас ховають. Якщо я тут і помру, то від авіаудару Росії.
Це не військова операція – це повномасштабна війна. Тут нікого не треба визволяти! Тут на нас ніхто не чекає.
Хочу попросити ввибачення в українців за себе та всіх, що ми завдаємо такої шкоди, що від нас гинуть люди, руйнуються будинки».
Ніяз Ахунов, 2002 року народження, військова частина 58198 ЗС РФ
«Я на строковій службі із червня 2021 року. Спочатку ми мали звичайні начання. А 24 лютого з Білгорода попрямували на кордон із Україною. Їхали дві доби, спали в танках, заправлялися. А потім обстріли. Капітан Тагієв сказав, що треба залишати техніку і вибиратися пішки, інакше не виживемо. Чотири доби ходили лісом. Біля Ромнів побачили пост українських військових і вирішили здатися в полон.
Це безглузда війна, у яку закинули строковиків, які не мали реального бойового досвіду. Перепрошую в українського народу, що ми перетнули кордон, прийшли до вас зі зброєю, бомбимо ваші міста».