Слухаючи російських лібералів про війну в Україні.
У перші дні війни, коли ще не було фашистських бомбардувань лікарень, шкіл, дитсадків, пологових будинків, заради цікавості послухав, що говорять про вторгнення російські ліберали. Ті, хто завжди лаяв владу Путіна, підтримував акції протесту, називав себе другом України. Ох, як вони зараз накинулися на свого головнокомандувача і всю військову верхівку! Мовляв, гроші на армію розікрали, командування тупе, воювати відправили ненавчених солдатів, озброєних казна-чим. Повний крах міфу про могутню російську армію! Між цими стогнаннями навіть прослизає традиційне співчуття до українського народу.
Але якщо відкинути словесне лушпиння, приходиш до жахливого висновку - вони справді щиро шкодують про те, що у Путіна виявилася погана армія! Розумієте? Їх більше дратує не сам факт війни, а недієздатність збройних сил РФ.
Вірю - свого президента ліберали ненавидять і мріють побачити у Гаазі. Його загибель – їм бальзам на душу. Але ось розгром російських військ у перший день війни розтоптав вже їхнє власне самолюбство. Адже майже всі російські ліберали ототожнюють себе з країною, "Росією-матінкою", "великим російським народом", з якого і складаються солдати. Діди ж до Берліна дійшли, а тут онуки ховаються лісами! І хто їх розігнав? Не міфічні суперсолдати НАТО, чию перемогу ліберали можуть беззастережно прийняти, а вибачте… «хохли». Ви уявляєте, як болить душа навіть у найпрогресивніших росіян?
Знаєте, чому їх це зачіпає? Тому що російське суспільство заражене хворобою, ім'я якої – «імперське мислення». Воно присутнє і в московського мажора, і в ярославського тракториста. Пам'ятаєте перформанс російських зірок «Не смішіть мої Іскандери» у відповідь на західні санкції? Який у ньому причинно-наслідковий зв'язок? А ось таке: коли людині кажеш, що її країна порушує всі міжнародні закони, вона відповідає: зате у нас найбільше корисних копалин. Коли говориш про злидні населення, вона відповідає: зате нас усі бояться. Усі аргументи зводяться до величі імперії. І не відсутність Макдональдса або айфона змушує страждати такого співрозмовника, а шкода, завдана «величі».
Навіть та частина російської інтелігенції, яка давно вже поїхала за кордон та висловлюється сміливіше і різкіше проти путінської війни, ні-ні та й скочується на старі рейки. Їхня риторика: «українці та росіяни вийшли з однієї колиски», «наше минуле дуже тісно пов'язане, складно у всьому розібратися», «ми братні народи і маємо об'єднатися». Об'єднатися – навіщо? Чи правильніше – проти кого? Щоб знову «зате нас усі бояться». Я не хочу, щоб Україну боялися. Я хочу, щоб Україну любили та поважали.
Думаю, глибоко в душі російські ліберали залишилися задоволеними, якби план Путіна вдався. Тоді їм як мінімум не довелося б відповідати на незручні питання: «Чий Крим?» або «Хто насправді винен у бійні на Донбасі?». Вони змогли б і далі обережно лаяти владу, засуджувати війну і насолоджуватися думкою: «Путін негідник. Але Росія - велика країна».
