Восьмий рік сім'ї на Донбасі поділяє лінія фронту, другий рік – коронавірус. Як подружжя, діти та батьки, брати та сестри живуть, знаючи, що частина їхньої сім'ї залишилася буквально замкненою за блокпостами, і який настрій у них перед Новим роком – вони розповіли «КП в Україні».
- Востаннє ми бачилися наживо у 2019 році у листопаді – і ось уже два роки лише спілкуємося за допомогою відеозв'язку. Внучці півтора року, а я ще жодного разу не тримала її на руках, для мене вона – лише картинка у вікні телефону, - мало не плаче Світлана Ставчук, яка мешкає у Донецьку. Її син у 2014 році поїхав до столиці, і якщо раніше вони зустрічалися хоча б кілька разів на рік, то зараз це неможливо.
- Синові вдалося купити квартиру під Києвом – маленьку, яка потребує ремонту, але свою. Набігалися по зйомних хатах, годі. У паспорті йому поставили прописку – і як виявилося, дорога до Донецька йому закрита, донецька реєстрація вже ніби «знята». Через наші безглузді нововведення йому треба брати дозвіл у «коронавірусному штабі», як ми його називаємо. А щоб отримати дозвіл, потрібно зібрати купу документів, які доводять, що він має право приїхати до своєї матері. Один раз подавав документи влітку – прийшла відмова. Без пояснення причин. От хоче спробувати ще раз після Нового року, – розповідає донеччанка.
Донецьк справді перетворився на якийсь анклав, з якого вхід та вихід за перепустками. Хто не хоче зайвої біганини з папірцями – ласкаво просимо до зовнішнього світу через Росію за чималі гроші. Але не всі можуть витримати 22-23-годинну подорож в автобусах, які не завжди пристосовані для перевезень людей на далекі відстані.
- Колись ми стояли у черзі на блокпостах по 5-6 годин – і нам здавалося, що це просто жах. Виявилося, тоді було ще нічого, нормально, а жах - він ось зараз, - стверджує Світлана.
Вона боїться, що може померти на самоті. З усіх її подруг і сусідів не залишилося майже нікого – у донецькому районі Спартак, розташованому на самому краю мирного життя, максимально близько до війни, всі, хто міг – залишили свої будинки. Літні люди померли, молодь зникла, схоже, назавжди.
- Цей Новий рік буде таким самим, як колишні – самотнім. І хоча я доросла людина, я вірю в дива. Раптом скажуть: "Проїзд відкритий" - і можна буде поїхати до сина. Як завжди, через Маріуполь чи Костянтинівку, у поїзді, а не скрючившись із хворими ногами в автобусі. Але поки що я одна, до свята особливо не готуюся – немає настрою. Куплю собі якихось солодощів – і буду коротати час перед телевізором. Знаєте, навіть страшно, що я вже звикла до такої самотності. Такою мене зробили війна та ковід прокляті.
Батьки були шоковані, коли дізналися, що їхній син навесні 2014 року пішов воювати на боці ЗСУ. Самі вони піддалися впливу російської пропаганди, ходили на мітинги до будівлі ДонОДА і щиро вважали, що їхній 25-річний син підтримає «россійський мир»… Андрій вирішив інакше. Батьки не спілкувалися з ним майже п'ять років, дізнаючись манівцем, чи живий, чи не поранений. Кажуть, не могли зрозуміти, чому він обрав бік «воїнів світла», у сім'ї панував традиційний радянський устрій. Вголос називали його зрадником, але по-батьківському переживали, звісно…
Андрій закінчив службу за контрактом і зараз живе у Дружківці. У мирний час – близько години їзди машиною з Донецька. Зараз – непереборна прірва.
– Ми з батьками відновили спілкування відносно нещодавно. Вони знайшли мій номер телефону, зателефонували. Я не став бередити минуле, пригадувати їм щось - у мене інше життя, інші інтереси, я просто ставлюся до них як до мами та тата. Ми не обговорюємо гострі теми, все зводиться, умовно кажучи, до «Поїв? Шапку надів?» Я навіть не пропоную їм приїхати до мене до Дружківки, вони не звуть мене до Донецька. Телефони у них старі, кнопкові, тому я їх не бачу, не знаю, наскільки вони змінилися за ці роки. Ось як у пам'яті збереглися – такими і пам'ятатиму завжди, - розповідає Андрій.
Мати та батько Андрія ні з ким життя свого сина не обговорюють – бояться. Для сусідів, друзів та знайомих – він на заробітках далеко за кордоном. На запитання, чому не приїжджає, батьки вже втомилися вигадувати відмовки.
- У принципі, якщо вони скажуть: "Андрію, ми готові приїхати до тебе" - я буду тільки радий. Зніму їм квартиру чи будинок, житимемо поруч. Але вони не готові, а я сказав, що повернуся тільки до українського Донецька, - каже Андрій, розглядаючи фотографію в телефоні. На ній – він із батьками на Євро-2012 на «Донбас Арені», з українськими прапорами у руках. Усі троє.
Пам'ятник «вождеві світового пролетаріату» з постаменту скидати ніхто не збирається. Навпаки, посилено охороняють. Фото: архів «КП»
...Під звуки вибухів вона зібрала переляканих дітей, і вони, дочекавшись перепочинку в обстрілах, встигли заскочити на Південному автовокзалі в автобус, що йшов до приморського Мелекіного. Чоловік, закидаючи у відчинене вікно автобуса пакет із перекускою у дорогу, крикнув, що незабаром приїде за ними.
У Мелекіному відпочивали від безсонних ночей серпня 2014-го, за два тижні збиралися повернутися до Донецька – батько сімейства сказав «поки не треба». Вже потім вони дізналися, що їхня хата на Петрівці була зруйнована, а сам чоловік дивом уцілів, сховавшись у підвалі.
З Мелекіного мама з дітьми поїхала до Маріуполя – настала осінь, похолодало, жити переселенцям у пансіонатах було неможливо. З Маріуполя перебралася до Запоріжжя, а звідти – аж до Івано-Франківська, до далеких родичів.
- Чоловік залишився в Донецьку, працював і доглядав квартиру матері. Все збирався приїхати, але були якісь проблеми з документами – фото в паспорт не вклеєно, якогось підпису не було… Загалом, так жили майже чотири роки, потім я зібралася до Донецька, думала вмовити чоловіка продати квартиру та поїхати. Але він тоді захворів, мав інсульт, куди йому їхати? А на початку 2020 року закрилися кордони – і все. У мене в паспорті не донецька прописка, курахівська, і свідоцтва про шлюб немає – ми офіційно не розписувалися. Загалом мене до Донецька ніхто не пустив, і навіть через Росію не виходило. А чоловік довго хворів та помер, я навіть не змогла до нього приїхати на похорон, - плаче 30-річна Єлизавета.
Її діти не пам'ятають батька, сама вона залишилася без жодної підтримки – у родичів своє життя, їм не до переселенців із Донецька. Повернутися до міста, де вона прожила понад 10 років, Єлизавета не може.
- У Донецьку стоїть закрита на ключ квартира, можливо, її вже віджали, ніхто ж не платить за неї комуналку. Напевно, це житло втрачено назавжди... Будинок наш у Петрівському районі обвалився. Єдине, що досі зв'язує з містом – це наша старенька сусідка, яка надіслала мені фото могили чоловіка, дякую, онуки допомогли. Я розумію, що мені треба остаточно облаштовуватись в Івано-Франківську, але не можу нормально жити, думаючи, чому я не вмовила чоловіка виїхати ще раніше… - Єлизавета вже не стримує сліз і дивиться на фото чоловіка в телефоні, датоване 2014 роком.
- У новорічну ніч ми зазвичай дивимося в інтернеті українські телеканали, слухаємо привітання нашого президента (хто б він не був), загалом намагаємося не випадати з обійми. Як цього року – не знаю, - сумує Олег Лемко із непідконтрольної Україні Горлівки. - Настрою немає зовсім. Навіть у тому році, незважаючи на те, що коронавірус усіх налякав, було якось легше. У цьому якась пригніченість, нічого не хочеться.
Аналогічні відчуття відчуває і його сестра-близниця Ольга, яка мешкає у Маріуполі.
- Минає ще один рік, який нічого не змінив. Ми так само розділені, і не коронавірус цьому причиною. Сім'ї розірвані, і навіть якщо зараз зняти всі кордони – невідомо, коли відновляться колишні родинні зв'язки. Відчуття повної «безнадії», якій немає кінця – каже жінка.
Разом із братом вони володіли у Донецьку невеликим бізнесом із ремонту приміщень. З початком війни Ольга із сім'єю виїхала, Олег залишився в окупованій Горлівці, але однакові погляди на життя не дали їм посваритися та розлетітися назавжди.
- Ми спілкуємося майже щодня і бачимо, що нам однаково нелегко. Звичайно, хочеться, щоб у новому році все було по-іншому, але ми вже зняли рожеві окуляри і не надто віримо в дива, - кажуть Олег та Ольга. - Зрозуміло, що війна закінчиться не скоро, і ще довго ми житимемо в хаосі. Для нас було головним зберегти саме сім'ю, щоб відстані не розділили нас, брата та сестру, наших батьків. У нас багато родичів із різними життєвими позиціями, але ми зосереджені не на політиці, а на своїх батьках, дітях, на майбутньому. Наші інтереси обмежені нашою житлоплощею. Погано це чи добре – ми не знаємо. Ми просто допомагаємо один одному як сім'я – от і все. Підтримуємо, заспокоюємо і сподіваємось, що колись зустрінемося наживо.
Елітний центральний готель міста, сьогодні виглядає як дивна розкіш у центрі мегаполісу, що стрімко збідніє. Фото: архів «КП»