Сторінки історії: як в Україні під час війни вибори проводили
Строкаті передвиборчі плакати, святкова метушня біля агітаційних наметів, обіцянки потенційних кандидатів, що тішать душу, – погодьтеся, вже скучили за цим усим? Про можливі вибори у нашій країні говорять все наполегливіше і наполегливіше, хоча і з однозначною ремаркою – під час війни провести їх неможливо.
Про те, що спроби організувати всенародне голосування в той час, коли десь неподалік гуркочуть гармати, приречені на провал, підказує й історичний досвід. Єдиний випадок, коли в Україні намагалися провести такі вибори, стався 1918 року. Тоді намагалися скликати Українські Установчі Збори (УУЗ). Як це було і чим закінчилося – у матеріалі Коротко про.
Європейська традиція та довгоочікувана Конституція
Безсумнівно, виникає запитання: а навіщо це взагалі тоді було потрібне? Після революційного 1917 року настає 1918-й, не менш жорсткий, зі своїми геополітичними ломками і зовсім не радісними перспективами. До кінця Першої світової війни ще далеко, офіційно вона завершиться лише 11 листопада. З усіх боків обступають інші загрози. Головна з них – більшовицька орда… А у планах на 9 січня стоять вибори. З одного боку, логіки немає, з іншого - вона очевидна.
Саму ідею скликання зборів почали обговорювати у Києві ще з літа 1917 року. Вже у жовтні Центральна Рада ухвалила закон про вибори та створила головну комісію з виборів. Остаточне рішення про проведення голосування було проголошено в Третьому Універсалі Центральної Ради, затвердженому 20 листопада 1917 року.
Центральна Рада Української Народної Республіки вирішувала одразу три завдання. Перше - це легалізація власної легітимності. І хоча вона складалася з авторитетних у суспільстві людей (від Грушевського до Вінниченка), все ж таки була не обраним, а значить, не демократичним органом. Друге – дотримання європейських традицій. Для демократій Європи це була нормальна та усталена практика, коли для визначення напряму державного розвитку та прийняття Конституції проводилися подібні плебісцити. Навіть сам термін «конституанта», що застосовується у разі УУС, походив із Франції та розійшовся згодом по інших країнах континенту.
Третє (вже тоді актуальна потреба) – проголошення незалежності від Росії, яке виключало натяки не лише на єдиний державний устрій, а й навіть на будь-які форми автономії.
Третій Унівесал Центральної Ради дав старт проведенню у країні виборів. Фото: uinp.gov.ua
Права для жінок та солдатів
Голосувати попри все – так вирішили в Києві, і старт передвиборчої кампанії був даний. За задумом, правила голосування були не лише демократичними, а й у чомусь новаторськими. Наприклад, право віддати свій голос українські жінки здобули одними з перших у Європі. Для порівняння, у Німеччині до 1926 року жінки ставили підпис на «жіночих бюлетенях», у Британії прекрасну половину людства вирівняли у правах із чоловіками у 1928 році, а у Франції взагалі лише 1945 року.
Самі вибори проводилися на основі таємного, прямого і головне – загального голосування. Право обирати отримали як жінки, так і чоловіки, які досягли 20-річного віку. Виборчі дільниці організували і в армійських частинах, розташованих на підконтрольних Центральній Раді територіях. На окупованих землях голосування не проводилось.
Була і ще одна проблема: як вирішити питання - що дає право людині віддати свій голос, адже українського громадянства та паспортів ще не було (вони будуть запроваджені лише 1918 року)? Вирішили просто: до голосування допускали всіх, хто живе в містах і селах, на підставі будь-яких документів, що підтверджують це.
Усього потрібно було обрати 301 депутата Установчих Зборів. Вважалося – одна людина представлятиме волю 100 000 виборців.
У кожному із округів реєструвалися окремі списки кандидатів. Не було єдиного всеукраїнського списку від певної партії, у кожному окрузі (а їх було 10) подавався свій список.
Зразок агітаційного плакат для сільських жителів. Фото: ФБ Історія у фотографіях. Катеринослав-Дніпропетровськ
Передвиборчі перегони розпочалися без розгону
На передвиборчу агітацію у політичних сил, які брали участь у перегонах, залишалося трохи більше місяця. Політтехнологи та піарники взялися за справу без розгону. Насамперед у містах. Київ у грудні 1917 року вирував. Щодня на Софійській площі та біля Троїцького народного будинку (теперішній театр оперети в районі стадіону «Олімпійський») проводилися мітинги, де тільки могли організовували збори виборців, читалися публічні лекції, на перехрестях роздавали безкоштовні газети, навіть влаштовувалися дебати прихильників партій.
У політсилах та об'єднаннях розібратися було складно навіть тодішнім політологам. Тільки у Києві за національною ознакою було зареєстровано 8 українських партійних списків, 3 єврейські, 2 польські, 1 російська (безпартійна) та кілька змішаних.
Така сама «мішанина» спостерігалася і в інших округах. Крім цього, додали проблем і більшовицькі банди, які заважали організації виборів. Найбільше це відчувалося у Чернігівській та Харківській губерніях, де «червоні» вже захопили більшу частину території. Тут міські виборчі дільниці могли взагалі не відкритися. Озброєні більшовики розганяли виборчі комісії. У Чернігівській губернії у м. Сураж голову виборчої комісії заарештували та відвезли у невідомому напрямку, а у Глухові голову волосної виборчої комісії застрелили на робочому місці. Це було дивно, хоча б тому, що більшовики також були заявлені у виборах.
Зовсім інші проблеми виникли у сільських районах. До багатьох населених пунктів агітатори просто не доїжджали, в інших селах люди не розуміли – навіщо їм знову когось обирати, якщо кілька місяців тому вони вже віддавали свої голоси за кандидатів у депутати Всеросійських установчих зборів.
Все це негативно позначилося на загальній картині явки та підсумкового голосування.
Наприклад, у селі Пигарівка Чернігівської губернії на сільському сході вирішили взагалі не брати участі у виборах, мовляв, «не віримо, набридло на подібні дурниці час витрачати». І це був не єдиний випадок... В одній із виборчих комісій тієї ж Чернігівської губернії так пояснили підсумкову низьку явку виборців: 1) "більшовицька агітація москалів"; 2) "агітація "темних" людей проти української держави"; 3) "незнання програм"; 4) "нерозуміння, оскільки деякі села ухвалювали загальні постанови, де йдеться, що вони вже голосували за такі списки".
Україна 1917-1918 рр. нагадувала величезний табір біженців. Фото: kamenca.net
Депутатів обрали достатньо, але УУЗ так і не відкрилися
Вибори, незважаючи на всі складнощі, відбулися. Вони пройшли у Київській, Полтавській, Чернігівській, Катеринославській, Волинській та Подільській губерніях.
Загалом у них взяло участь близько половини виборців. Ними було обрано 172 дупутати із заздалегідь запланованих 301 (тобто необхідний рубіж у 50% було подолано).
115 мандатів дісталися союзу Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) і Селянської спілки (Селянського союзу), 34 взяли більшовики, 9 – єврейські партії, 5 – отримав польський список. По одному представнику було обрано від українських соціал-демократів, лівих есерів, кадетів, членів "Бунду" "безпартійних росіян", партії хліборобів-власників.
Цього було достатньо, щоб скликати Установчі Збори, що й збиралися зробити ще в січні 1918 року. Але спочатку планам завадило захоплення Києва частинами «червоного» Муравйова. До ідеї повернулися після укладання 3 березня Брест-Литовського мирного договору та повернення до Києва Центральної Ради. Скликання УУЗ знову призначили - тепер на 12 травня. І знову завадила зміна влади. На цей раз 28 квітня її захопив гетьман Скоропадський. Більше про Установчі Збори не згадували. Принцип революційної демократії, який проповідують політичні романтики тих років, так і залишився нереалізованим. Втім, якщо задуматися: революція та демократія - речі малосумісні, чи не так?
