Вечоріє. Вуличними каналами, або єриками по-місцевому, у Вилковому Одеської області пливе останній на сьогодні човен із туристами. Керує судном сивий капітан у віці за 60. Він – один з двох «гондольєрів», що залишилися у Вилковому. У човни туристи сіли в останні кілька днів. До цього «капітани» цілими днями виглядали хоч когось, хмурячи сиві брови над порожніми єриками. А раніше тут човни ледве могли розминутися.
Їдуть сюди переважно з області. Пенсіонери з онуками або жінки з дітьми.
– Платоспроможний чоловік не їде, – зітхають місцеві. – Вилкове зараз тримається лише на військових, до яких приїжджають родини, і вони їх катають на човнах, щось купують. Туризм повернувся до рівня 1990-х, коли його тут тільки-но почали розвивати.
Курорт повільно чахне. Раніше на тих же човнах туристів не катав лише лінивий. Сьогодні з десятитисячного курорту Вилкове перетворився на глушину з трьома тисячами людей. І скоро їх стане ще менше – люди втратили заробіток і масово виїжджають. І річ тут не тільки у відсутності туризму.
Місто славиться не лише як "українська Венеція". Це столиця найсмачнішого оселедця в країні – дунайки. Її можна зловити лише тут. Також тільки в цьому місті виготовляють особливе вино із сорту винограду "Новак". Росте теж лише у Вилковому. Вабили сюди туристів і дивовижні птахи: з 240 видів, які тут гніздяться, близько 30% - червонокнижні. Майже рай... Ще звідси постачають до Європи екологічно чистий очерет, що росте в диких умовах. Про всі заробітки, окрім очерету, вилківчанам довелося забути. І повернути свої погляди у бік Європи.
- У нас пів міста – моряки, друга половина – рибалки, – зазначає Коротко про однин з місцевих мешканців Сергій. - Моряки, як почалася війна, залишилися в тих країнах, де були, туди ж забрали сім'ї. Інші також знаходять способи виїхати та перевозять рідних. Тому що тут роботи немає, і не видно, щоби влада була цим стурбована.
Ось той же оселедець. Здавалося б: іди лови. Але навіть якщо знайшов гроші на човен, снасті та все інше необхідне – а там цілий довжелезний список, йти за оселедцем означає можливість незабаром змінити гумові чоботи на берці. Не всі готові, не всі хочуть… Офіційна робота, потрібно ставати на облік, оновлювати дані в ТЦК. А тепер ще, кажуть рибалки, прикордонникам дозволили перевіряти рибалок на причалі додатково: чи не ухилянти. І бажаючих ловити рибу поменшало, ніж ще було навесні. Так що чекати дунайки в магазинах не варто, як і адекватних цін на той оселедець, який вважається одним з найдешевших.
– Рибаків ще й уночі не випускають на воду, а раніше вони цілодобово ловили, – зітхає рибалка Сергій. – Ніхто не хоче через прикордонників працювати у нічні зміни. Стемніло – човнів не повинно бути на воді. Вони мають контролювати, щоб рибалки не перепливли Дунай і втекли з країни.
Для побоювань є причини: кілька місяців тому четверо хлопців, старшому з яких – 21 рік, вкрали човен і перепливли Дунай.
Місцеве вино із сорту винограду" Новак", який ще до війни внесли до атласу «Ковчег смаку України», також відійшло в небуття. Невигідно виробляти через ціни на електрику та цукор. Такий виноград росте тільки тут: мулисті ґрунти та близько вода. Родич "Ізабелли". Одеське вино, кажуть місцеві, вже не таке.
– Раніше за ним приїжджали з винзаводів, люди збирали по 3-5 тонн, – згадують місцеві жителі. - Навіть якщо брали по гривні за кіло, коли долар був по п'ять, це всіх влаштовувало. Це пристойні гроші. Тепер виноградники занедбані.
Сподівалися, що ось-ось відкриють вантажний термінал для річкового флоту. Він крихітний, але все одно робота. Але через обстріл, коли у порту пошкодило техніку, знову відклали. Так уже два роки.
Якщо не за кордон, то Ізмаїл чи Одеса. Портове місто, якась робота є. Але тут теж непросто.
- В Одесу просто так не потрапиш, - нарікають місцеві. - Траса Одеса - Рені йде через молдавський пункт пропуску "Паланка". Потрібно запрошення, купу документів у ЦНАПі заповнити, щоб начальник застави дав добро.
- Хоча великий бізнес, фури, пропускають без проблем, а маленьку людину – ні! – доповнює ще один місцевий мешканець Микола. - "Совок" назад повертається. Відчувається мислення такого «радянського союзу». Я сам останній раз із Вилкового у січні виїжджав.
Останнє, на чому можна заробити, це очерет. Вилківський очерет завжди із задоволенням брали до Європи на дахи – екобудівництво. Але це сезонна зимова робота.
– Дуже скромний заробіток, але він є. Це дуже тяжка праця, — зазначає Коротко про колишній перший заступник мера Вилково Денис Кація. – Уявіть - зима, грудень… Добре якщо мінус – і крига замерзла. А якщо ні, то «чавкаєш» по болоту.
Збирають очерет вручну пристосуванням, подібним до серпа, але з більшою ручкою – тарпаном.
– Зрізаєш, скільки захопиш рукою, доки не набереться купка діаметрів 80 см, – розповідають місцеві. – І ось за один такий сніп вам дадуть 20 гривень. Десять збереш – 200 гривень отримаєш. При цьому треба з собою поїсти щось взяти, дістатись точки...
- Я в молодості теж пробував, коли це тільки починалося, - згадує Денис Кація. - Двічі був "на очереті", і двічі у мене не вийшло. Це справді дуже важко і травмонебезпечно: можна порізатися тарпаном, провалюєшся під кригу... Я жодного разу не набив ці 10 снопів.
Коли крига – простіше, можна збирати очерет пристосуванням, яке називають «кобилою».
- Шматок леза коси прикріплюється до двох ціпків, по льоду цю косу штовхаєш, і на ціпки збираєш, - зауважують місцеві.
Також очерет збирають комбайнами, але це не кожному по кишені: і дорога техніка, і її ремонт.
- Це як машини-амфібії із жниварками. Вони обрізають очерет і автоматично збирають у сніп, далі оператор, який стоїть на комбайні, перекидає його у задній відсік, а там хлопці вже скидають у купу, - пояснюють жителі Вилкового. – Такі амфібії їздять плавнями. Але плавати вони особливо не можуть, тільки до певного завантаження, потім буксують. Є й саморобні маленькі одномісні комбайни, місцеві «кулібіни» їх якось збирають.
Турфірми у Вилковому закриваються. Їх було всього дві: "родоначальниця" тутешнього туризму вже закрилася, друга – на ладан дихає.
Нещодавно за три кілометри від міста відкрили крутий готельно-ресторанний комплекс із гарною територією, але звідти турист у Вилкове не заїжджає... Будували його ще до війни. На будівництві людей 6-8 місцевих працювали, після відкриття теж дехто зміг працевлаштуватися: кухарем, офіціантом, адміністратором.
- А так район на очах вмирає, бюджет пустіє, немає прибутку. Дуже мало людей залишилося, - каже Коротко про один із місцевих. - З класу мого сина вже четверо забрали документи: діти навчатимуться у Європі.
Якщо раніше Вилкове, як і те ж Закарпаття, рятувала від обстрілів близькість кордону з Європою, то відносний спокій вже пішов у минуле. Нещодавно "прилетіло" у сусіднє село Приморське, останніми днями, кажуть місцеві, ракету збили на узбережжі – летіла в їхньому напрямку. Місяць тому прилетіло в саме місто – є руйнування та поранені.
- Третій день уже вимикають світло (розмова відбулася 27 серпня. – Авт.), і одразу зникає зв'язок, – кажуть місцеві. - Раніше ще на дві-три години після відключення світла зв'язок залишався. Все якось в'яне потихеньку, все руйнується. Тут ніхто не працює над тим, щоб покращити життя населення.
Що буде далі? Вилківчани знизують плечима: все залежить від тривалості війни. А поки що місто-курорт вимирає.