47-річний Валентин Бобіренко з Полтавської області у рідному селищі давно набув слави «вічно молодого». Коли він дивується на таке звернення, адже вже й сивина у волоссі, відповідають: «Як не глянеш – у тебе завжди діти малі!». Це справді так – у будинку Валентина ось уже 15 років не вщухає дитяче багатоголосся.
Наприкінці 2009 року він, перейнявшись незавидною долею покинутих мамою сусідських дітей, взяв до себе першу трійцю прийомних. А зараз кількість дітей, для яких Валентин Анатолійович став татом, вже наближається до чотирьох десятків! Виховує їх один – із дружиною розійшлися. Усі звуть його татом, а ті, хто давно виріс та з'їхав, регулярно відвідують.
- У мене вже дев'ятеро онуків! - хвалиться журналісту Коротко про багатодітний тато Валентин Бобіренко. - Пограв із ними, молодість згадав – чудові відчуття! Але добре, що «підкидають» по одному – якби всіх разом, то я не знаю, щоби робив!
Ще б пак – адже вдома і своїх 13 діточок! Троє – вже студенти, але ще живуть із Валентином. Вони повнолітні, і за документами у складі сімейної команди не рахуються. Це сімейний будинок дитячого типу – згідно із законом одночасно можна виховувати тільки десять дітей. І завжди будинок тата Валентина забитий під зав'язку. Усіх дітей вважає своїми. Рідні по крові теж є - дві доньки.
Валентин Бобіренко навчає дітей не лише вирішувати побутові питання, а й долучає до культури – возить до театру. Фото: ФБ Валентин Бобіренко
Нещодавно Валентин Бобіренко одружив одного із синів – створити сім'ю вирішив 23-річний Коля. З майбутньою дружиною Оленою вони зустрічалися ще зі школи. Живуть молоді у Полтаві. У тата грошей не просять – працюють.
- Хотіли тільки розписатися, але на сімейних зборах вирішили, що десь розпис, там і весілля, - зазначає тато Валентин.
Востаннє ми спілкувалися з Валентином Анатолійовичем восени 2022 року. За цей час сімейне гніздечко залишило ще п'ятеро дітей. На їхнє місце та одне вакантне прийшли шість новеньких. Це двоє братів-близнюків і дві пари братів із сестрами. Їхні імена Валентин просить не називати.
- Близнюкам 13 років, їх майже не відрізниш. У одного хлопця проблеми із зором – відшаровується сітківка, і кожні два місяці ми робимо операцію - ділиться Валентин Бобіренко. – Йому вже дали інвалідність.
Лікарі останнім часом, перейнявшись історією хлопчика та Валентина, а також помітивши, що пацієнти - постійні, зробили все можливе і домоглися того, щоб оперувати безкоштовно. Але це виняток - так без грошей нічого не зробиш. Ті ж окуляри хлопцеві оновити – 5500. Правда, з останніми теж пощастило – пару зробили безкоштовно, дізнавшись історію тата.
Цієї весни свою сім'ю створив 23-річний Микола. З Альоною вони зустрічалися зі школи. Фото: ФБ Валентин Бобіренко
Своїх дітей, адже нікого з них він не вважає чужими, Валентин Бобіренко вчить насамперед любити себе. Не в плані егоїзму, що в іншого шматок з горлянки вирве, а прийняття.
- Це моє завдання як батька, - пояснює він. – Якщо ніс із горбинкою чи картоплею – у цьому теж є своя привабливість. Дитина розуміє, що такою, як вона є, вона доповнює гармонійність світу. І коли ти навчиш її любити саму себе, у них не лише самооцінка, а й світогляд змінюється. І тоді все виходить, з'являється потяг до нового, намагаються проявляти себе, а не бути чиєюсь копією. Це чудово, коли бачиш, що дитина з важким минулим розквітає та заряджає енергією інших. Мені здається, як батько-вихователь я знайшов себе і зумів передати це дітям.
Але, звичайно, діти все одно копіюють тата. Благо з батьком пощастило – переймають гумор, працьовитість та відповідальність, вміння приймати рішення, а не ховати голову у пісок, і не боятися труднощів – куди ж без них. Але мети виховати «таких самих» він собі ставить.
– Собі подібного мені не треба, мені вистачить і себе самого, – усміхається Валентин Бобіренко. - Найважливіше - розвивати їхні власні риси. Багато моїх рис переймають, багато чого намагаються знайти в собі – і виходить чудовий симбіоз.
А ще діти «підсіли» на книги, що тішить Валентина. Причому читають не по дві сторінки на день, а на одному подиху.
Минулої осені багатодітному татові вдалося десяток дітлахів повезти на море до Туреччини. Фото: ФБ Валентин Бобіренко
Восени вдалося звозити дітей на місяць до Туреччини.
– Поїздка справила на них величезне враження – море, вперше за межами України, – описує тато. - Побачили світ, іншу ментальність, культуру, життя, пейзажі інші… Дорогою ми проїжджали Румунію та Болгарію. Це навіть спонукало їх краще вчитися у школі – на власні очі побачили те, що чують на географії, історії. Були на руїнах амфітеатрів. Україною ми також їздимо, наскільки виходить. Але їдемо або всі, або ніхто. Зараз плануємо на річку з наметами і ночівлею.
Вдома обов'язки розподілено – у кожного своя зона відповідальності. Хтось готує, хтось миє посуд, прибирає, хтось поливає квіти.
- У мене не тільки дівчатка, а й хлопці чудово готують, навіть печуть, - хвалиться Валентин. – Коли вони одружуються, невістки кажуть «дякую!». Це їхнє захоплення – побачили в інтернеті, та – вперед на кухню, експериментувати, фантазувати! Вони можуть знайти свій талант у кулінарії. Дівчатка вправляються у макіяжі, зачісках. Зі спорту люблять волейбол, деякі – пінг-понг. Усі разом вболівали за Усика – молодець! Показав себе як дуже мудра, стійка і віруюча людина.
Валентин Бобіренко віруючий, але дітей волоком до церкви не тягне. Та й якщо не сприймають віру – не тикає носом у релігійні книги. Але зазначає: не всі, але багато дітей потім приходять до віри.
– Одна дівчинка сказала: «А де був Бог, коли були певні обставини і чому він не допомагав тоді, коли я просила, щоб він втрутився?» – зітхає Валентин. - Тоді я нічого не відповів, посиділи, поплакали разом. У них у всіх тяжке минуле. Вона згодом багато чого зрозуміла та переоцінила. Поки дитина сама не проживе і не зрозуміє, все, що б ти не сказав, буде порожніми словами.
Великою галасливою компанією намагаються виїжджати на природу – навіть узимку, разом грають у волейбол чи футбол, варять у величезному казані плов, смажать сосиски, овочі чи шашлик.
- Після цього почуваєшся відпочившим, це бадьорить і дає мотивацію працювати далі – заради них, – ділиться тато Валентин. - Може, хтось мріє, щоби діти виросли і можна пожити для себе, але ми живемо заради одне одного. У цьому особливість: почуваєшся потрібним. І з ними справді відпочиваєш – з дітьми набагато краще, ніж одному. І друзів шукати не треба – вони вже є під боком.
Коли діти йдуть до школи, вдома, каже Валентин, відчувається якась порожнеча. Чоловік не мріє про тишу і не зітхає з полегшенням, як багато батьків, коли діти йдуть: «фух, хоч пів дня без шуму-гаму», а навпаки, нудьгує за їхнім сміхом, вічною біганиною і скаргами одне на одного і дитячими «доносами» », хто що в кого взяв, кого штовхнув чи вкрав цукерку зі столу.
Усією сімейною командою виїжджають на природу. Для одного обіду доводиться варити казан. Фото: ФБ Валентин Бобіренко
З початком повномасштабної війни, за спостереженнями Валентина, покинутими дітьми почали цікавитись ще менше. Пояснює це тим, що ніхто не розуміє, що далі буде, і кожен живе на валізах. Двоє синів Валентина також уже третій рік у ЗСУ.
Зараз у багатодітного тата на серці теж тривожно. Війна підбирається дедалі ближче. Каже, днями бахнуло так, що у кількох випускників, які поверталися додому, вуха заклало.
- Війну чути, ми ж теж в Україні та й до кордону не так далеко (близько 300 км. – Авт.). Іноді взагалі все відчувається, як у 3D, – зазначає Валентин Бобіренко. - Але поки що Бог береже. Останнім часом звуки все ближче та ближче. Саме у нашій місцевості спокійно, але поруч – вже ні.
Тривожить і те, що всіх дітей, якщо виїжджати, посадити нікуди. Можна, звичайно, утрамбувати 13 людей у легковик – як експеримент навіть пробували так сісти, і вийшло, але навряд чи це про безпеку. Багатодітний тато давно мріє про "бусик", але поки що грошей на нього немає. Та й де їх взяти із такою кількістю дітей? Хто має дітей – знають, що у малечі все в руках горить. Зростають – потрібні одяг, взуття, знову ж таки – школа, телефони, планшети, та й просто нагодувати. А тут ще й частина дітей із діагнозами…
Ну а з думкою знайомих, що діти продовжують молодість Валентин Бобіренко цілком погоджується. Наголошує: з такими енерджайзерами старість йому не загрожує. Та й де шукати позитив, коли все погано, він точно знає. Ось він – довкола бігає.