Без доріг та магазинів: вижити на покинутому хуторі, якого немає на карті
Цей хутір на Харківщині майже неможливо знайти на карті. Розташований він за 80 км від обласного центру у бік Полтави, у глибинці України. Тут майже не залишилося мешканців – вечорами світло горить лише у трьох-чотирьох хатах. Та й до повномасштабної війни тут жили одні старі, молодь сюди і не заманеш. Немає жодного магазину, школи – та навіть сільради.
Втім, війна, яку Харків та його околиці відчули у перші години ж, все змінила. Бої та окупація змусили переглянути свої погляди не лише мешканку передмістя Харкова - Циркунів - Наталі Ал Баз, а й інших. Такої «навали» молоді, та й взагалі «нових» людей, розповідає KP.UA Наталі, люди похилого віку на невеликого хутірці в Богодухівському районі не бачили ніколи.
Вибратися зі смертельної пастки
Наталі не приховує – життя на хуторі по-своєму прекрасне. Фото: Особистий архів Наталі Ал Баз
У столітній хатині-мазанці Наталі з чоловіком і п'ятирічною донькою прожили півтора року. Приїхали 1 березня 2022 року. Після Циркунів, де снаряди методично руйнували один будинок за іншим, це забуте Богом місце видалося майже раєм. Саме так сучасна та активна дівчина-підприємець і описує проведений тут час.
- Ви знаєте, ми ледве змогли виїхати, - згадує страшні дні на початку війни Наталі. – Чоловік, пам'ятаю, поїхав на заправку – і ледве зміг повернутися до нас полями... Назад за ці кілька годин (скрізь були величезні черги) дорога вже була відрізана танками. А через встановлений росіянами блокпост нікого не пропускали, всі машини розстрілювали. Була ще альтернативна дорога, але її зайняли танки – там уже йшли бої.
Сім'я змогла вибратися тільки на п'ятий день – напевно, вони одні з небагатьох, хто зміг у той день живими вибратися зі смертельної пастки, на яку перетворилося передмістя та околиці.
"Якщо що - повернетеся додому без мене"
Їм пощастило. Саме в той час, коли сім'я з дитиною, собакою і кішкою в машині сподівалася вибратися із Циркунів, російський блокпост був порожнім. Незадовго до того його розбили наші.
– Ми ще не знали цього. Чоловік сказав: «Сідай за кермо. Якщо що - повернетеся додому без мене», - згадує той страшний день Наталі. – Взяв горілку та цигарки – пішов домовлятися. У цей момент поряд матеріалізувалася одноока бабуся, прошамкала: «Ніхто ще цей блокпост не проїхав». Серце пішло в п'яти. Але за дві хвилини чоловік бігцем повернувся зі словами: «Заводь мотор! Поїхали!». Людей, які виїжджали іншою дорогою того ж дня, розстріляли – троє загиблих, були тяжко поранені... І це не хтось із телевізора, а люди, яких ти знаєш або яких знають твої близькі. Знайомих моїх знайомих розстріляли наступного дня на тому самому місці. Виїхати можна було тільки через «рашу» - але це часто квиток в один бік. Декілька років, мінімум, треба було прожити там. Мені розповіли про одну жінку, яка змогла вийти лісами. Але це вдалося не всім.
Подружжя взяло із собою навіть намет із вудками – абсолютно не було розуміння, де опиняться, була лише мета – поїхати від війни. Але хто тоді вірив, що ця війна – це не на кілька днів… Тому документи на нерухомість, дипломи та інше, окрім паспортів, залишили вдома – у цей будинок вони переїхали лише якийсь місяць тому, якраз йшов ремонт…
Спочатку умови життя були практично спартанськими. Фото: Особистий архів Наталі Ал Баз
Додому поки що не повертатимуться
Будинок подружжя у Циркунах постраждав від уламків – стіни посічені, дах, як решето… Снаряд також прилетів у літню кухню за кілька метрів – дах склався всередину. Тож про повернення до сімейного гніздечка вони поки що не думають.
- Там дуже сумно – все селище розбите, – зітхає Наталі. – Усі магазини вигоріли. Потрібно розмінувати територію, потім думати про відновлення будинку… Але хоч світло вже є.
Занедбаний будиночок, у якому подружжю дозволили пожити на хуторі, умовами не радував, але головне – тут не стріляли. Лише зрідка здалеку лунали вибухи.
- Я хотіла залишитись на цьому хуторі саме тому, що туди навряд чи хтось поїде (маються на увазі російські війська – Авт.) і взагалі – навряд чи його знайдуть, – продовжує Наталі Ал Баз. – Місцеві казали, що під час попередньої війни, Другої світової, туди не могли проїхати навіть танки – застрягли у багнюці. Доріг там немає. Ми проїхали ґрунтовкою. Там нічого немає, він далеко від траси. І ця віддаленість дарувала почуття безпеки.
На хуторі подружжя насамперед відігрілося та відіспалося. Нарешті трохи заспокоїлися. Опалення, світло, зв'язок та взагалі все у Циркунах зникли у перші години війни. Вдома температура не піднімалася вище за +11...14 градусів. Проте, опинившись у маленькій кімнатці без ванни, туалету, води та з пічним опаленням, міські жителі не сумували. Чоловік Наталі зайнявся ремонтом, хоча досвіду не було – до цього працював у рекламі. Пофарбував стіни, переклав стару піч, що розвалюється, поставив ванну й унітаз, провів воду... Дружина зайнялася декором – у їхню розписну хату тепер місцеві чи не на екскурсії ходять. Усьому навчалися в інтернеті.
Господиня змогла влаштувати європейський дизайн у стародавній мазанці. Фото: Особистий архів Наталі Ал Баз
Доглядати за козами навчалися з інтернету
Більшість хат на цьому хуторі давно стоять занедбаними. Власники померли десятиліття тому, спадкоємці, зрозуміло, вважають за краще жити у більш упорядкованих місцях. Ці хати неможливо оформити у власність - на них давно немає документів. Але «отримати право» на постійне проживання можна – спадкоємці готові віддати хати-мазанки за тисячу-дві доларів.
- На будинках навіть немає номерів – у квитанціях за комуналку вказано лише прізвище попереднього власника та назву вулиці, – пояснює Наталі. - Магазин за сім кілометрів, але раз на тиждень приїжджає автолавка – «жигулі» з причепом. До найближчого міста не так далеко - 18 км, але справа в тому, що дороги немає.
З початку війни Наталі веде блог, у якому якось поскаржилася на старі вікна в хаті – у щілини між рамою та шибками можна було засунути пальці. На вікна несподівано вирішили пожертвувати підписники – дівчина якраз мала день народження.
- Ми облаштовували свій побут з нуля – ви ж розумієте, що у цій хаті роками ніхто не жив, – перераховує Наталі. – Кіз завели – це був вимушений захід. На початку окупації закрили всі магазини, і був страх, що ми залишимося взагалі без їжі. Отже, кози були варіантом уникнути голоду. Робили сир.
Досвіду утримання тварин, окрім кішок та собак, міські жителі, звичайно ж, не мали. Теж навчалися з інтернету. Причому взяли не одну-дві кози – тримали цілу череду в десяток голів.
Доглядати коз харків'яни навчалися по інтернету. Фото: Особистий архів Наталі Ал Баз
"Завтра може не настати"
Навіть у таких спартанських умовах, незважаючи на все пережите, жінка не втратила здатності бачити прекрасне. А може, саме це й допомогло вперше нарешті озирнутися довкола і побачити справжню весну. Маленькі радості - квітучі дерева і квіти, які ніколи не бачиш у повсякденному, завантаженому клопотами житті.
- Мені здавалося, що весна нескінченна, - усміхається наша співрозмовниця. – Ніколи у житті не помічала, наскільки це тривалий процес – цвітіння, наприклад, дерев. По-іншому починаєш усвідомлювати життя і розумієш – якщо ти вижила, значить, у тебе є ще невиконана і важлива місія. Завтра може не настати – треба не боятися і робити все тут і зараз. Це розуміють лише ті люди, котрі це пережили.
Буквально днями подружжя ризикнуло вперше за довгий час спробувати повернутися до міста – приїхало до Харкова. Кіз роздали – частину сусідам, частину у "Фельдман-екопарк". Але неспокійна канонада вже змушує їх подумувати про те, щоб повернутися назад на тихий хутір.
