«Я зростав серед цього українського сала і часнику»: Малевича також визнали українцем
Ще один європейський музей відновив справедливість - назвав Каземира Малевича українським, а не російським художником. Інформацію оновили у міському музеї Амстердама – Stedelijk Museum. Як повідомляє The Arts Newspaper, Малевич народився у Києві, у батьків польського походження.
Подібні виправлення вже вніс до опису своїх експозицій Метрополітен-музей у Нью-Йорку, назвавши українцями Івана Айвазовського, Архипа Куїнджі та Іллю Рєпіна. А два роки тому стокгольмський музей Moderna Museet після активних дискусій із посольством України у Швеції підписав Малевича як українського художника. KP.UA згадує, яким був Казимир Малевич.
Роботи Казимира Малевича у міському музеї Амстердама. Фото: facebook.com/Stedelijk
«Він та я були українці»
Малевич народився у Києві, батько його був поляком, мати – українкою із Полтавської губернії. Тобто він і поляк, і українець. Сам себе він ідентифікував як українця, про що не раз писав. Удома родина спілкувалася польською мовою, у найближчому оточенні родина переходила на українську. Навіть імена дітей (загалом їх було 14, до зрілого віку дожили 9) вимовлялися не на польський манер, де наголос падає на передостанній склад. Ми знаємо українського художника на ім'я КазимІр Малевич, а не польського КазІмежа. Та й сам він незадовго до смерті писав у «Главах про автобіографію художника» про себе та про свого друга Лева Квачевського (до речі, уродженця Мінська):
«Це був Лев Квачевський. Він був студентом пейзажного класу Академії мистецтв у Петербурзі. День у день ходили ми з ним на етюді літом, весною і зимою, верст по тридцять за день. Цілу дорогу сперечалися. Припиняли суперечку лише тоді, коли сідали полуднувати. Згадували Україну. Він та я були українці».
Дитинство майбутнього генія супрематизму пройшло в українських селах. До 17 років він жив у Конотопі, після чого вступив до Київської малювальної школи Миколи Мурашка, де навчався у великого Миколи Пимоненка. І лише після цього переїхав до Курська, що дало привід Росії назвати його російським художником. У Курську Малевич одружився, а через шість років виїхав до Москви.
Пізніше частину свого життя він проведе у білоруському Вітебську. Білорусь поки не робить замаху на звання батьківщини Казимира Малевича, втім, від російського сателіта чекати можна всього.
Автопортрет Малевича - як рятування від страху кольору. Джерело: abcgallery.com
«О, славне місто Конотоп!»
Загалом, як художник, Казимир Малевич виріс та сформував свій творчий світогляд в Україні. Недарма одна з його перших картин була написана в Конотопі, а у своїх спогадах Малевич тепло відгукувався про те, що вплинуло на подальшу долю художника. Цитату художника наводить у своїй антології «Малевич та Україна» мистецтвознавець, професор Дмитро Горбачов:
«Село займалося мистецтвом (цього слова я тоді не знав). Словом, воно робило такі речі, які мені дуже подобалися. У цих ось речах і крилася таємниця моїх симпатій до селян. Я з великим хвилюванням дивився, як роблять селянки розписи, і допомагав їм мазати глиною підлогу хат та робити візерунки на печах. Селянки чудово зображували півнів, коней та квіти. Усі фарби виготовлялися вдома з різних глин і синьки. Я намагався перенести цю культуру на печі у себе вдома, але не виходило. Казали, що я забруднюю грубки. Діставалося і парканам, стінам сараїв тощо».
А про своє юнацьке життя в Конотопі Малевич згадував не менш яскраво:
«О, славне місто Конотоп! Воно всіляко лисніло від сала. На базарах і біля станцій довгими рядовицями сиділи за столиками тітки, котрі називалися сальницями, від них пахло часником. На столиках було навалено купи найрізноманітнішого сала, вудженого та невудженого, з смачною шкіркою, лежали крильцями ковбаски, я ламав їх на шматки і їв, як їли на базарах люди. Я зростав серед цього українського сала і часнику в Конотопі».
Якби не був Малевич українцем, чи зміг би він так легко і невимушено накидати яскраву замальовку з життя містечка мовою його мешканців? Так, це не літературна українська мова, яка вивчається у шкільних аудиторіях, а повсякденна, набита словесами та слівцями народна мова, нехай академічно неправильна, але жива.
Казимир Малевич. Краєвид біля Києва. 1930 р. Джерело: desnabib.kiev.u
Із сірого Ленінграда – до квітучого Києва… і назад
Малевич сам писав, що його постійно тягнуло до Києва.
«Мене все міцніше тягнуло до Києва. Неповторним залишався у моїй пам'яті Київ. Будинки, вимурувані з кольорового кирпича, гориста місцевість, Дніпро, далекі обрії, пароплави. Усе його життя впливало на мене дедалі більше. Селянки човниками перепливали Дніпро, везли олію, молоко, сметану, заповнюючи береги та вулиці Києва, надаючи місту особливого колориту».
Коли Росія вз'їлася на авангардистів, які вперто не бажали малювати серпи, молоти та перемогу світового пролетаріату, художник приїхав до української столиці, струсив із себе сірість російських буднів, і в його картинах знову з'явилися яскраві кольори. Він навіть створив імпресіоністичну роботу «Святошин», заснував кабінет експериментального образотворчого мистецтва при Київському художньому інституті і, за його словами, «лікував студентів від реалізму та страху кольору».
Малевич подумував назавжди влаштуватися в Києві, але в 1930 році почалася чергова велика «чистка»: пролетаріат «вичищав» інтелігенцію з установ та організацій, гнав висококласних фахівців із підприємств. Під жорсткий пресинг потрапили й художники, з Київського худінституту «вичистили» всю професуру, зокрема й Малевича. Він повернувся до Ленінграда, залишивши в Києві картини та записи лекцій, але й у Ленінграді на нього не чекали.
Малевич зібрався їхати до Європи, проте 1930 року його заарештувало ОГПУ. За деякими даними, він пройшов через тортури, через звинувачення в шпигунстві (етнічні неросіяни завжди користувалися особливою «любов'ю» країни, яка згодом привласнила собі їхні праці та імена), що викликало незабаром онкологічну хворобу та смерть у 1935 році.
Казимир Малевич заповів поховати себе в «супрематичній труні» - у формі хреста, з розкинутими руками. Проте труна, за спогадами очевидців, була звичайною, прямокутною. Тіло художника кремували та поховали у селі Немчинівка під Москвою.
У роки Другої світової війни могила була втрачена, землю розорали під колгоспне поле. 1988 року ентузіасти встановили імовірне місце поховання та поставили пам'ятну табличку, проте зараз колишнє колгоспне поле забудоване будинками житлового комплексу. Ось таке ставлення держави до художника, якого вона затято вважає «своїм», проте навіть після смерті не в змозі поставитися до нього з повагою та вдячністю…
Чорний квадрат – найвідоміша робота Малевича. Джерело: commons.wikimedia.org
Головна справа життя
Супрематизм та «Чорний квадрат»
Супрематизм - термін, який вигадав сам Казимир Малевич для характеристики його абстрактних композицій - чистих колірних площин, показаних на «Останній футуристичній виставці «0,10» у грудні 1915 року. Супрематизм став різновидом абстракціонізму і виражався у комбінаціях різнокольорових площин найпростіших геометричних обрисів – лінії, кола, квадрати, прямокутники. Латинський корінь слова supremus означає домінування, перевага кольору над іншими властивостями живопису. У живопису Малевича немає предметів, його живопис «звільнено від підсобної ролі», на думку художника. Супрематичні картини стали першим кроком "чистої творчості".
Найвідоміша картина у цьому жанрі – «Чорний супрематичний квадрат», вона частина триптиху, до складу якого входять «Чорне коло» та «Чорний хрест». Шанувальники супрематизму не раз намагалися довести, що чорний квадрат лише маскує якісь інші варіанти картини. У 2015 році після рентгеноскопії з'ясувалося, що під зображенням квадрата є два інші кольорові зображення. Також вчені розшифрували олівцевий напис на картині, зроблений автором, якщо вірити почеркознавчій експертизі. Напис говорить - "Битва негрів у темній печері".
