З перших днів повномасштабного вторгнення Росії Львів став таким собі хабом для переселенців - з усіх куточків України сюди з'їжджаються люди, тікаючи від війни. Комусь давали притулок родичі чи знайомі, хтось орендував помешкання, а для когось тимчасовим прихистком спочатку ставали спортзали у школах, дитсадки, гуртожитки та модульні містечка. Почали облаштовувати для внутрішньо переміщених осіб і закинуті приміщення та довгобуди. Одним із таких став Народний дім у селі Великі Грибовичі, що біля Львова. Сьогодні тут проживає 29 людей із зони бойових дій та окупованих територій. КP.UA дізнавалася, як люди прилаштовуються до нових умов.
У селі Великі Грибовичі - десь дві тисячі мешканців, а знаходиться воно лише за якихось 10 кілометрів від Львова. Тож дістатися сюди дуже просто: кілька хвилин - і ми на місці.
Народний дім, який став тимчасовим прихистком для внутрішньо переміщених осіб, розташований при дорозі. Добудували його лише наприкінці літа минулого року, а до цього він кілька років стояв закинутим. Тож і зовні, і всередині - усе нове та сучасне. Аромат свіжої випічки при вході створює затишну домашню атмосферу й проникає далеко за межі кухні.
- Це наші дівчата стараються, - кажуть працівники Народного дому. - Хочуть побалувати себе та дітей чимось смачненьким.
У коридорі лунає дитячий сміх, на кухні пораються жінки - хтось чистить картоплю, хтось миє посуд.
- Хто вільний - той і допомагає іншим, - каже одна із мешканок прихистку. - Хтось ходить на роботу, хтось готує обід, а хтось - доглядає дітей. І своїх, і сусідських. В нас повне взаємопорозуміння, і взаємодопомога. Бо кожен пережив горе і біду…
На другому поверсі - мультимедійний коворкінг-центр. Тут психологи займаються із меншими дітьми, допомагають побороти стрес. Старші ж можуть посидіти за комп'ютерами, почитати книжки чи просто подивитися телевізор. Є й велика ігрова зона та манеж для найменших.
Поруч за величезним столом з десяток дітлахів разом із психологами рвуть на шматки картон.
- Так вони позбуваються негативних емоцій, - каже психолог. - Дитина має усвідомити, чого саме вона хоче позбутися - гніву, образи, переживань, великих чи менших, і, відповідно, порвати картон на різні шматки і викинути цей негатив.
Наразі у прихистку проживає вже сім сімей - 19 дітей та 10 дорослих, лише жінки та діти. Усі в основному із Харкова, Куп'янська, Херсона, Донецької області. Але приміщення може вмістити більше людей.
- У будівлі є 18 кімнат та одне велике приміщення - тут облаштували місце для спільного відпочинку, їдальню і кухню, - розповідає директор департаменту міської агломерації Львівської міської ради Юрій Лукашевський. - У будівлі є також вісім душових та 10 туалетних кабін, дві кімнати для прання та сушіння одягу. Загалом у прихистку може жити 60 людей. У цьому році тут планують закінчити роботи з ремонту актової зали. А також облаштувати спільний простір довкола Народного дому - і для людей, які тут живуть тимчасово, і для місцевих мешканців.
Одна з мешканок прихистку, Ірина Бондаренко, приїхала сюди з тимчасово окупованого Маріуполя. Жінка живе тут з дочкою та сестрою.
- Я ще адаптовуюсь, оскільки поселилась тут 11 лютого. Нам тут добре, дуже доброзичливі люди, гарне відношення, немає ніякої агресії. Але найголовніше - тут спокійно, - розповідає Ірина. - Я навіть перестала тут плакати і в мене вже не тремтять руки.
Її дочка Тетяна приїхала разом із тіткою до Львова ще на початку літа минулого року. А Ірина - лише тепер, жінка впродовж кількох місяців жила в окупації.
- Тетяні потрібно було складати випускні іспити і вступати до вузу, тож я її відправила раніше. А сама перебралася у село до батьків, адже залишатися у самому Маріуполі було вкрай небезпечно.
Чоловік Ірини з літа у російському полоні, зв'язку із ним вона не має.
- Життя в окупації - справжнє пекло, з якого я вирвалася. Росіяни могли у будь-який момент увірватися в квартиру, якщо не відчиняєш - виламають двері, - розповідає жінка. - Все перекинуть, щось чи когось шукають, випитують, перевіряють телефони. Не було ні води, ні світла, ні їжі.
Ірина виїхала з Маріуполя ще 26 січня, але на 12 діб росіяни її затримали у СІЗО, оскільки її чоловік у полоні, а син - військовослужбовець.
- Мене розпитували, з якою метою я їду в Україну, чи я маю намір передавати позиції російських військових, передавати якісь координати, - продовжує Ірина. - Було дуже страшно… Я навіть в соцмережі не заходила, боялася щось "лайкнути" чи прокоментувати, нікому нічого не писала, бо це було дуже небезпечно.
Так лише 11 лютого жінка опинилася на Львівщині, де її вже чекали дочка та сестра.
- У сестри чоловік загинув, тому ми живемо тепер втрьох у цій кімнаті, - говорить Ірина і запрошує нас в гості.
В кімнаті тепло та чисто. Є два величезні ліжка, невеличкий стіл, дзеркало, телевізор та шафа для одягу. За ноутбуком навчається дочка Тетяна. Вона студентка харківського вузу, майбутній фармацевт, заняття проводять дистанційно.
А Ірина, коли має вільний час, навчає менших тутешніх дітей рукоділлю, оскільки сама дуже любить вишивати та в'язати. Та зізнається, що найбільша її мрія, аби швидше настав в Україні мир і вона повернулася в рідний Маріуполь, до свого дому, який, на щастя, вцілів.