Обіцяв задушити Кравчука і підтримував молодих: спогади про Дмитра Павличка
Україна сумує за Дмитром Павличком. Його згадують як поета, публіциста і перекладача, як політика – одного з організаторів Народного Руху України, автора Декларації про державний суверенітет України, як дипломата і просто як про людину, яка мала велику, насичену подіями долю.
Автор “Двох кольорів” пішов від нас на 94-му році життя. Своїми спогадами про Дмитра Васильовича з kp.ua поділилися його колеги по літературному цеху.
Підганяв молодих і добре грав у більярд
Поет та перекладач Михайло Каменюк вперше зустрівся з Павличком в студентські роки і каже, що ця зустріч була доленосною.
- Це був 1970 рік, я вчився на четвертому курсі філологічного факультуту Вінницького педуніверситету. На березневі канікули кафедра української літератури траційно влаштувала зустріч випускників, запрошувались і студенти. То була така приємна вечірка на кшалт популярних тоді “вогників”, нам навіть дозволили поставити на столи трохи вина. Зазвичай в гості приїздив хтось із Києва, цього разу був Дмитро Павличко.
Дмитро Павличко в молодості. Фото: gordonua.com
Михайло Каменюк згадує, що на вечірці заведено було читати вірші.
Я теж прочитав один із своїх творів. Потім включили музику. Я танцюю з дівчиною, аж раптом до нас підходить Дмитро Васильович. Каже: “Юначе, ви пишите гідні вірші. Надішліть мені. Подивимось, може надрукуємо в “Літературній газеті.”
Він тоді там працював. Я другого дня надіслав листа, і бувально через тиждень вийшла в світ моя перша публікація. Це так надихнуло мене, дало такий потужній поштовх!
Вдруге Каменюк побачив Дмитра Павличка у березні 1990 року, коли в Києві на міськраді піднімали жовто-блакитний прапор.
- Я тоді був у Ірпіні, перекладав на українську Володимира Войновича – про пригоди солдата Чонкіна. Разом з дружиною ми приїхали на мітинг до столиці. Я тоді мав перший у своєму житті диктофон, тож записав на нього палку промову Павличка.
А коли повернувся до Вінниці, розшифрував і надрукував у нашій обласній газеті “Комсомольське плем’я” – на цілу сторінку вийшло. Наш секретар по ідеології був дуже незадоволений. Казав, що треба було у мене той диктофон відібрати.
Пізніше Михайло Каменюк працював заступником голови Спілки письменників України.
- Дмитро Васильович вже був похилого віку, але не втрачав енергії. “Хлопці, давайте щось робіть, не спіть!” – любив говорити, коли до нас заходив. А ще ми любили ходити дивитися, як в кафе “Еней” у нас на Банковій він грає в більярд. В тому був добрий майстер.
Категоричний у судженнях і дуже різкий
Першим про смерть Павличка повідомив у фейсбуці голова Спілки письменників Михайло Сидоржевський.
- Я добре знав Дмитра Васильовича, ми часто спілкувалися, поки не було коронавірусу і цієї війни. Мені особливо запам’ятався 2007 рік, коли в Одессі відновили пам’ятник цариці Єкатерині. Я був ініціатором написання заяви, що цей монумент треба знести. Підписали більше сотні людей, і Дмитро Павличко в тому числі. Але спершу він попросив показати йому текст. І сам показав майстер-клас, як потрібно працювати з такими документами. Один штрих в абзац - і кожне речення набуває потужного звучання.
Історично відомий факт: у серпні 1991 року, коли тодішній голова Верховної Ради УРСР Леонід Кравчук вагався, коли зачитувати і кому Акт проголошення незалежності України, Павлично нагримав на майбутнього президента: "Леоніде, або читай, або я тебе задушу!"
- Він в усьому був такий - категоричний у судженнях і дуже різкий. Не добирав виразів, які б пом’яшували позицію. Наприкінці “нульових” перед виборами ми з ним розійшлися думками стосовно кандидатів демократичного спрямування. У фойє Телерадіодому на Хрещатику, 26, я чекав гостей на свою щотижневу програму. А тут заходить Дмитро Васильович... Побачив мене, підбіг і такого прочухана публічно дав за те, що неправильно роблю, а треба правильно!
Павличко, як і Шевченко, не лише поет, не лише публіцст, він державний діяч вищого рівня. Зайве казати про його роль у 1991 році, про його міссію в кінці 80-х. Кожне століття давало одиниці таких людей.
Павличко у Верховній Раді 24 серпня 1991 року. Фото: Oleksandr Klymenko / vechirniy.kyiv.ua
Перекреслений ювілей
Про енергійність Дмитра Павличка ходять легенди, а Михайло Сидоржевський пригадує ще одну бувальщину.
- Через рік після смерті Івана Драча ми поїхали на його могилу. Дмитро Васильович був зі мною в машині. Довга дорога, довгі спогади, літня спека... Багато часу стояли під сонцем, всі були дуже зморені. І тут виходить Павличко і так палко починає говорити, наче нічого не відчуває. Це був 2019 рік, йому через кілька місяців 90 років виповнювалося!
А це вже не дуже гарна історія. Ювілейної дати поета і політика чекали його шанувальники, колеги, рідні, друзі.
- Ми підготували великий творчий вечір у Національній опері, запросили артистів. Особисто я та Микола Жулинський погодили з Анатолієм Солов’яненком весь сценарій, виготовили афіші, надрукували запрошення, квитки. Дмитро Васильович теж готувався. Мав бути дуже чудовий вечір, але... Не знаю, на якому рівні – Міністерства культури чи вище - було ухвалене рішення скасувати захід. Без пояснень. Ми хотіли провести вечір в іншому місці, але теж не отримали згоди.
Михайло Сидоржевський зізнається, що йому не вистачило сил повідомити Павличку прикру новину. Дзвонив хтось інший. Яка була реакція ювіляра, не важко здогадатися.
- Я досі не знаю, чому так сталося. Можливо, тому, що 2019 року він зайняв позицію, яка не корелювалася з позицією переможців виборів. Павличко - політичний діяч і завжди діяв залежно від тої чи іншої ситуації. Але як маестро української літератури і культури він понад політикою. Так було шкода втрачених сподівань, так незручно було, але нам нічого не вдалося вдіяти, - підсумовує Михайло Сидоржевський. - Я сподіваюся, що хоч зараз чиновники належно оцінять заслуги Дмитра Васильовича.
4 вересня 1991 року Верховна Рада ніяк не могла визначитись, який прапор підняти – УРСР чи жовто-блакитний, підняли обидва. Народ дуже обурювався. Зрештою завдяки Павличку, прапор УРСР. Фото: Oleksandr Klymenko / vechirniy.kyiv.ua
“Що це за жебрак такий – зі згорточком”
Перу Дмитра Павличка належать тисячі віршів, літературних перекладів з різних мов світу. Однак у нашу пам’ять він насамперед ввійшов як автор вірша “Два кольори”. Ця пісня на музику Олександра Білаша в радянські часи стала символом української ідентичності.
- Дмитро Васильович особисто розповів мені історію цієї пісні на вечорі пам’яті Бориса Олійника, - продовжує спогади Михайло Сидоржевський.
- Вони були на якомусь комсомольскому зібранні (донька Білаша згадувала, що з Павличком був ії батько), нудилися, дивилися по боках. Павличко побачив гарну жінку у вишитій червоно-чорним сорочці. Тут же сказав: “Червоне – то любов” і відразу додав - “...а чорне – то журба”. Приятелі втекли в буфет, а Дмитро Васильович став записувати перші рядки пісні.
Доля “кольорів” не була простою.
- Тодішня художня рада досить довго не хотіла ухвалювати пісню до виконання. Причепилися до рядків: “Мені війнула в очі сивина, Та я нічого не везу додому, Лиш згорточок старого полотна...” Мовляв, що це за жебрак такий, у якого нічого нема, тільки згорточок, це образливо для радянської людини. Однак пісню все-таки вдалося проштовхнути. Я думаю, що справа була не в згорточку, а саме в червоному і чорному, - завершує Михайло Сидоржевський.
Познайомив українців з “Хрещеним батьком”
Поет і кіносценарист Василь Герасим’юк також вважає Дмитра Павличка своїм дороговказом.
- Під час канікул я, десятикласник, поїхав до Києва на семінар шкільних поетів. Там був Дмитро Васильович. Послухавши мій виступ, він зацікавився. Либонь тому, що ми виявилися земляками. Обидва вчилися в Коломиї, наші рідні села стояли неподалік один від одного. Я теж послав Павличку свої вірші. Він відповів – написав, що мені треба вступати на філфак. Так і сталося.
Василь Герасим’юк звертає увагу на гуцульське походження поета.
- В усіх його віршах звучить така особлива гуцульська музика, від якої кров швидше тече по жилах. От послухайте:
На пахучім сріблі сіна
Чарка любощів терпка.
Дико блиснули коліна,
Як зіниці хижака.
Відчуваєте, який ритм, яка образність, еротика, близькість до стихії!?
А ще Василь Герасим’юк пригадує журнал “Всесвіт”, який Дмитро Павличко редагував у 1971–1978 роках.
- Коли ми дізналися про його призначення, зізнаюся, здивувалися. Дмитро Васильович сприймався як поет радянської патріотики і як поет-лірик. А у “Всесвіті” така серйозна література. Чи справиться? А він не просто справився, а надав журналу нового дихання. На його сторінках з’явилася не тільки серйозні твори, а й такі, які можна назвати “попсовими” для радянських часів. Наприклад, він перший подарував українцям “Хрещеного батька” Маріо П’юзо. Навіть не знаю, як пробив, бо в часи застою така література вважалася небажаною. Або “Осінь патріарха” Маркеса. Всі одразу побачили аналогію з Леонідом Брежнєвим. Це був пік розквіту журналу.
Наш співрозмовник зазначає, що Павличкові часто закидали сповідування комуністичних ідеалів.
- Може, тоді він сам щиро вірив в те, що писав. Може, через репресії в підлітковому віці (Павличко рік провів за гратами за приналежність до юнацького загону УПА. – Ред.) хотів пройти через ті рогатки. Але навіть у його комуністичних віршах був не пафос, як кажуть деякі критики, а нерв – оголений живий нерв. І завжди звучала думка про Україну.
Дмитро Павличко помер на Тернопільщині, куди його сім’я переїхала з початком війни. Поховають поета в його рідному селі Стопчатів Косівського району Івано-Франківської області.
