• Головна
• Суспільство

Фото: особистий архів Лариси Когут

Допомога людям та служіння Богу – головні завдання військового капелана із Черкас Лариси Когут. 14 років Лариса викладала музику, потім започаткувала благодійний фонд «Час надії», який допомагає дітям-сиротам. Після 2014 року почала як волонтер їздити на фронт, а потім стала військовим капеланом.

Сьогодні Лариса допомагає сім'ям загиблих, військовим і всім, хто цього потребує. Про те, що входить до її обов'язків, чим займаються капелани і як військові сприймають те, що капелан – жінка, Лариса розповіла KP.UA.

«Бійці потребували того, щоб їм піднімали бойовий дух»

- Зізнаюся, вперше чую про жінок-капеланів в Україні. Чи є ще хтось і як ви прийшли до цього?

У Лариси ступінь магістра богослов'я та магістра теологічних наук. Фото: особистий архів Лариси Когут

- Сьогодні мені відомо лише про трьох жінок-капеланів в Україні, які мають офіційні мандати на служіння у ЗСУ.

За освітою я педагог та музикант – маю вищу педагогічну освіту, закінчила музичний факультет Кіровоградського університету. Також я маю вищу духовну освіту, її я здобула в Університеті розвитку християнського лідерства. Я – магістр богослов'я: у мене є ступінь бакалавра та магістра теологічних наук.

З 2009 року очолила фонд «Час надії». Його ми організували, щоб допомагати дітям з інтернатів та дитячих будинків. У нас є невеликий ляльковий театр та клоуни, з якими ми їздили дитячими закладами – влаштовували для дітей вистави, привозили гуманітарну допомогу.

Коли почалася війна, а для мене вона йде з 2014 року, у нас з'явилася ще один вид діяльності – допомога військовим та дітям із Донецької та Луганської областей. Їздили до Нового Айдару, міста Щастя. Приїжджали з концертами та допомогою, довго співпрацювали.

Окрім того, допомагали військовим. Ви знаєте, яка у 2014 році була армія – збирали все, від зубної щітки до одягу. Дуже багато людей до нас приєдналося. Усе необхідне відвозили до зони бойових дій. Бувало, привозили допомогу раз на 2-3 тижні. Відправляли атобусами все, що потрібно.

Вже тоді я бачила, що є велика потреба не лише в аптечних препаратах, взутті, одязі та їжі, а й у душевній атмосфері. Людям треба, щоб з ними розмовляли, підбадьорювали, молилися, піднімали бойовий дух: адже на війні дуже важко. Тому з 2014 року ми в кожну посилку, хоч би що було всередині, вкладали Новий Завіт, молитву покаяння, «Отче наш». Бачили, що це людей підбадьорювало.

Спершу я приїжджала на фронт як волонтер. Військові не дивилися, хто до них приїхав – жінка чи чоловік: на війні це не має жодного значення.

Коли болить душа, Бог пошле людину, яка буде слухати тебе, підбадьорювати, молитися за тебе. На фронті це відчувається набагато гостріше, ніж на мирній території: ти перебуваєш між життям та смертю. Віра допомагає людині залишитися живою, і таких випадків багато.

- Як ви наважилися стати капеланом?

- Років зо два я їздила на фронт як волонтер, потім мене знайшов один із керівників капеланської організації, якого я знала раніше. Він сказав: "Ми тебе вже рік шукаємо". Тоді я потрапила на конгрес капеланів в Україні, до нас приїхали капелани з Америки, Канади. Все, про що вони говорили, мене дуже зачепило. Я зрозуміла, що можу бути корисною: маю освіту, але ще потрібні знання.

Тому я закінчила багато капеланських шкіл. Було багато різноманітних тем – я успішно їх проходила, а потім застосовувала на практиці. Пізніше стала викладачем української школи підготовки капеланів, вже я навчаю студентів. Приїжджаю в інші міста, бо маю досвід, бойовий у тому числі: ми опинялися в різних ситуаціях, потрапляли під обстріл.

Також я як капелан вирушала у гарячі точки – ми їздили у відрядження по всій лінії фронту. Привозили не лише допомогу, а й концерти. Збирали команди капеланів, запрошували музикантів. Музика теж лікує, виводить людину на гармонійний рівень та піднімає бойовий дух – на війні це дуже важливо.

Крім того, проводила різноманітні програми, розповідала про нашу історію, багату на мужніх людей, щоб військові розуміли, що захищають нашу історичну батьківщину. Такі концерти ми провели у багатьох гарячих точках – у Мар'їнці, Мангуші, Красногорівці, Станиці Луганській, Маріуполі та інших містах.

Лариса у минулому – викладач музики. Фото: особистий архів Лариси Когут

«Іноді на фронті доводиться мирити сім'ї»

– Як люди реагують на капеланів?

– Коли люди дізнавалися, що капелани можуть надавати духовно-психологічну допомогу – підходили, і ми молилися. Єдине питання, яке у них виникало: «Шапку знімати?».

Спершу вони слухали, коли молишся за інших, а потім спокійно ставали в чергу. Кожного ми помазуємо олією, молимося. Людей підходило дуже багато, майже всі. І ми не поспішали – залишалися стільки, скільки потрібно. Дехто навіть плакав: Бог торкається серця. Таке таблетками не вилікуєш – тут має працювати капелан.

Уроки музики стали у пригоді і на фронті. Фото: особистий архів Лариси Когут

- Військові не дивилися на те, що капелан – жінка?

- Абсолютно ні. Жодного разу це не заважало! А в мене вже було 60-70 подібних поїздок, кожна на тиждень-два. Стать капелана не має значення. Крім того, капеланство є міжконфесійним. У нас уже є закон про капеланство – при військових частинах мають бути міжконфесійні духовні центри, де люди будь-яких конфесій зможуть отримувати підтримку.

Жінок-капеланів справді мало. Коли мені тільки запропонували бути капеланом, я говорила: Ну як я буду капеланом, я ж жінка? А командир, сам він полковник, афганець, у минулому особистий пілот першого президента України, казав: «Лоро, не хвилюйся! Ти для них, як жінка, як мама, сестра. Вони більше відкривають серце жінкам: жінка відчуває, де болить».

Коли солдат спілкується з чоловіком, то тримає маску: «Я ж мужик», а коли розмовляє з жінкою – може відкритися і бути таким, яким він є. Якщо людина відкриває серце – вона отримує допомогу.

До того ж Україна прагне у НАТО, і ми вже маємо закон про капеланство – як у країнах НАТО. У країнах НАТО багато жінок-капелланів. Наприклад, у мене є знайома українка із Дніпра – підполковник ВПС США. Я з нею завжди на зв'язку. У телефонному режимі вона відповідає на мої запитання, дає поради. У США питання "Як жінка може бути капеланом?" не виникає. Там жінки-капелани працюють і у шпиталях, і на передовій.

- Капелану, мабуть, треба бути трохи психологом?

- Капелан має вміти якоюсь мірою надати психологічну допомогу, але в капеланському служінні немає таких стандартів, які є у психологів. На практиці я бачу, що багато чого нагадує Святий Дух.

У мене були ситуації, коли я слухала людину і відчувала, які проблеми у неї були: Бог «показував» серце співрозмовника. Коли я починала говорити про можливу проблему, людина починала плакати. Після таких випадків людина починала ще більше вірити в Бога, бо ніхто не міг знати про те, що є сокровенним для нього.

Є дари Божі, і вони діють через капелана. Ти відчуваєш... Досвід, Слово Боже, Святий Дух спрямовують тебе, і стає зрозуміло, про що питати. Іноді ти й не думав про щось, а дивишся на людину, починаєш молитись – і Бог показує, що там є така проблема. Капеланство – таке цікаве служіння…

- І завжди є потрібні слова?

- Іноді кажеш одне слово – і людина починає відкриватися. Таких випадків – сотні. Немає кліше, як діяти: кожна людина індивідуальна.

Буває, нам доводиться мирити людей. На війні сваритися дуже небезпечно: люди у розпачі можуть стрілятися або на міни йти – можливо все що завгодно. Іноді ми мирили подружжя по телефону. Я зв'язувалася з дружиною, вона скаржилася: він мені не так відповів. Я казала: дивіться, що переживає людина на війні у такому стані? Отож-то. А вона відповіла: я про це й не подумала. Потім йому кажу: уяви собі, вона сидить удома, а ти не взяв слухавку, а вона переживає, хвилюється. Він каже: я навіть про це не думав... І люди миряться.

Бійці вишиковуються в чергу, щоб разом помолитися, почути слова підтримки. Фото: особистий архів Лариси Когут

Багато разів чула – коли ви, капелани, з нами, то захищаєте нас ніби ангели

- А коли ви «у миру», чим займаєтесь, окрім волонтерства?

- Коли я не на війні, ми маємо інші завдання. Наприклад, ми створили сімейний клуб «Птаха», йому вже шостий рік. Разом із соціальним працівником та кризовим психологом збираємо сім'ї загиблих, дружин військових та ветеранів, які після повномасштабного вторгнення знову пішли воювати. До нас приходять мами та дружини з дітьми військовослужбовців із Черкас. Зустрічаємося раз на місяць.

Іноді людині потрібно просто виплакатися. Фото: особистий архів Лариси Когут

Ми не говоримо про війну, а накриваємо на стіл і розмовляємо про нас, як нам жити, підбадьорюючи людей таким чином. У нас є і перукар, і стиліст-візажист. Наприклад, ми обговорювали, які кольори в одязі добре поєднуються. Згодом я спостерігала, як ці жінки починали по-іншому одягатися. Так цікаво все це бачити.

Деколи сім'ї загиблих приходили до нас і плакали. Ми намагалися їх підбадьорювати, а вони не могли зупинитись. Думали, ну все, більше ця людина не прийде. А за місяць вона приходила знову. А потім уже не плакала, але говорила іншим, що плачуть: ідіть, і я плакала, але мені там так подобається! Люди вже запрошували інших. Для нас це найбільша нагорода.

- Ви казали, що опинялися під обстрілами…

- Так, у відрядженні нам доводилося потрапляти під обстріл. У такі моменти нами керують ті, хто там перебуває. Але знаєте, що цікаво – багато разів чула такі слова: «Коли ви приїжджаєте, у нас набагато менше втрат по людях, техніці, менше обстрілів. Ми не можемо цього пояснити, але коли ви, капелани, з нами, ніби ангели захищаєте нас. Просто приїжджайте та залишайтеся. Нам так спокійніше та краще».

І зараз я готуюся йти до війська, планую бути штатним капеланом у підрозділі. Чекаю на призначення в постійній частині. Документи вже зроблено, комісію пройдено, чекаю.

- Що найскладніше у служінні капелана?

– Найскладніше, коли гинуть люди. Багато людей загинуло після повномасштабного вторгнення. Серед них є і мій водій, який пройшов Дебальцеве, а загинув у Попасній. Ти тільки поспілкувався з цією людиною, дістався додому - а його вже немає в живих. Дуже важко, коли у фейсбуці публікують фото загиблих, а ти напружено вдивляєшся у знімок і намагаєшся зрозуміти, знаєш ти цю людину чи ні.

На фронті Лариса з 2014 року. Фото: особистий архів Лариси Когут

"Людей треба покривати не страхом, а молитвою"

– А страшно вам буває на фронті?

- Війна - вона страшна, непередбачувана. Тим більше коли ворог «з привєтом». Він і сам себе не розуміє, а зрозуміти його іншим взагалі проблема.

Звісно, ​​коли обстріли, страшно. Але я помітила, що я не маю паніки. Щойно почала їздити на фронт – накрило відчуття спокою. І це не моя заслуга: тільки Господь, Бог, може дати таке.

До того ж, коли ти на війні, треба думати та діяти швидко. Важливо, щоб усі люди, з якими ти приїхав, повернулися живими-здоровими. Включається настрій: зберегти всіх, не панікувати, спочатку думати, а потім робити.

- Як вас діти відпускають у гарячі цятки? Хвилюються?

- Так, вони дуже переймаються, коли я на війні. І так уже 10-й рік... У мене троє дітей та вже дві онуки. Одна з онучок народилася першого дня повномасштабної війни, 24 лютого, і назвали її Нікою. Ми навіть про це не знали. Адже Ніка – це Вероніка, з грецької – «перемога». Кажу синові: уявляєш, ви назвали дівчинку Нікою першого дня повномасштабної війни. Нехай це буде пророцтвом!

- Про що ви мрієте?

- Мрію, щоб мої діти, онуки та правнуки жили у незалежній, процвітаючій країні. Це мрія мого серця. Коли ми матимемо таку країну, то й мрії, які ближче до серця, збудуться.

Я мрію досягти Божої волі у своєму житті. Вірю у своє призначення і хочу опинитись на тому місці, де Господь хоче мене бачити. Щоб я допомогла людям, щоб багато хто врятувався. І, головне, щоби була перемога і ми могли спокійно жити. А наші діти і ми побачили, заради чого сплачувалася така висока ціна. Щоб Україна не лише перемогла, а вже після перемоги була красивою процвітаючою країною.

- Порадьте, як заспокоїти себе чи близьких у складній ситуації?

– Молитися завжди. Молитва – це просто розмова з Богом. Бог - це наш Небесний Батько. Тому все, що є на серці, кажеш Йому простими словами.

Я багато разів бачила, як молитва допомагає. І військові багато разів казали: ми загинули б, але ваші молитви нас підтримували, і ми це відчували. Іноді в кризові моменти вони дзвонили мені, і ми молилися разом. Потім приїжджали під час відпустки і говорили: «Слухайте, ну це просто неймовірно!».

І я хочу сказати всім, що це працює. Людей треба вкривати не страхом, а молитвою. Так, ми боїмося за своїх рідних, але молитва зробить більше, ніж страх. Страх руйнує, а молитва поєднує, творить і творить чудеса.

А ще важливо, щоб людина не залишалася сама. Приходьте у гості, просто пийте чай, дивіться разом фільм, грайте з дітьми. Адже діти у страшному стресі! Іноді більшому, ніж їхні батьки, хоча це не завжди видно.

Якщо людина у тяжкому стані, потрібно просто бути з нею поряд. Менше говорити та більше слухати. Зігрівати своєю присутністю та теплом. Якщо в людини втрата, депресія, страх, важливо перебувати поряд, задовольнити базові потреби. Коли в людини опускаються руки, розвеселити її не вийде, але можна чимось допомогти – зібрати потрібні документи, довідки, сходити до магазину, щось зробити вдома.

Любов та терпіння творять чудеса. Головне, не кидати таку людину. І, якщо вона мовчить, не ставити запитань, помовчати разом з ним.

Бійці кажуть, що жінка-каплан для них – наче мама чи сестра. Фото: особистий архів Лариси Когут