• Головна
• Суспільство

Фото: Марієнко Андрій/УНІАН

Останніми роками Україна зіткнулася з десятками викликів, які доводиться вирішувати швидко: війна, переселенці та біженці, зруйновані будинки, загиблі громадяни... Але країна не скочується у прірву розпачу, продовжуючи будувати плани відновлення міст та інфраструктури. Що на нас чекає, чи стане Україна аграрною країною і як уникнути появи нетрів - KP.UA розповів архітектор-урбаніст, президент Спілки урбаністів України Станіслав Дьомін.

Не хочемо залишати в Україні міста-примари

- Вже зрозуміло, що після закінчення бойових дій Україна отримає спалені території замість квітучих міст. Маріуполь, Бахмут,Попасна – не найменші міста… Чи є сенс відновлювати знищені населені пункти чи треба будувати нові «з нуля»?

- Перш ніж ухвалювати рішення, що робити з містом, потрібен детальний аналіз його стану. В Україні вже є кілька реєстрів, зокрема, геоінформаційних, які фіксують ступінь пошкодження об'єктів інфраструктури у населених пунктах.

Є Реєстр пошкодженого та зруйнованого майна, Реєстр досудових розслідувань.

Є розділ у «Дiї», де реєструються українці, чиє нерухоме майно під час бойових дій було знищено чи зазнало пошкоджень.

Ведуться роботи із створення Електронної системи управління відновленням.

Є результати обстежень зруйнованих об'єктів місцевою владою, інші списки та бази даних. Все це дає нам розуміння, скільки людей перемістилося, скільки житла та інфраструктури втрачено і зруйновано.

На основі цієї попередньої роботи може бути розроблений опорний план території, який є елементом містобудівної документації. Його завдання - зафіксувати, які вихідні дані для проєктування, які території та об'єкти не постраждали і можуть залишитися на перспективу, які вимагають ремонту, а які потребують реконструкції і що треба будувати заново. Паралельно з цим території перевіряються і очищаються, оскільки після воєнних дій залишається багато снарядів, що не розірвалися, грунт забруднений хімічними речовинами і т.п.

Відповідно до закону про регулювання містобудівної діяльності, обласними та місцевими адміністраціями розробляються програми відновлення територій регіонального та місцевого рівня.

На основі програм відновлення територій та містобудівної документації створюються проєкти відновлення, визначаються замовники робіт та джерела фінансування, розробляється проєктно-кошторисна документація, відбуватиметься процес відновлення об'єкта.

- Тобто просто доламувати вже майже розвалені міста просто так ніхто не буде? Акцент буде таки на відновленні?

- Проводиться як планування, так і бюджетування, оцінка вартості відновлювальних робіт. Якщо ми бачимо, що санація та реконструкція території коштують надто дорого, проводиться аналіз та розрахунок альтернативних варіантів, у зв'язку з чим може бути ухвалене інше рішення, як можна розвивати даний населений пункт: реконструювати територію чи консервувати її та будувати аналог у новому місці.

Поки немає детальної оцінки та експертних висновків, можу висловити лише свою особисту думку. Взяти, наприклад, Бахмут. Це місто з майже 500-річною історією плюс залізничний та транспортний вузли. Перенести залізницю чи вулицю разом із усіма супутніми інженерними об'єктами та мережами дуже непросто. Потрібно детально проаналізувати, чи є сенс реконструювати те, що залишиться після боїв, чи треба починати будувати заново. Я припускаю, що переносити недоцільно. Але фінальне слово може бути сказане лише на підставі звітів про обстеження, розрахунків та обґрунтувань.

Щодо Попасної… Це теж великий залізничний вузол плюс вагоноремонтний завод. І якщо буде рішення про відбудову міста "з нуля" в іншому місці, то цьому має бути дуже серйозне обґрунтування. Ми ж не хочемо залишати в Україні міста-примари. Це також недоцільно і навіть небезпечно.

Щодо Маріуполя, теж треба добре подумати. Це стратегічно важливий об'єкт, це порт, промисловий та логістичний вузол тощо, який неможливо просто покинути. Можливо, такі особливо постраждалі території можуть консервуватися на якийсь час, а потім уже розвиватися і приводитися в нормальний стан, поступово, з появою необхідних економічних ресурсів.

І не слід забувати один важливий момент. Багато людей з таких зруйнованих міст все одно не захочуть їхати. Вони прив'язані до місця проживання, до свого будинку, саду, до могил батьків, і, як показав досвід, швидше готові жити в підвалах і опалюватись грубками-буржуйками, ніж їхати невідомо куди.

Бахмут із 500-річною історією зараз перебуває в епіцентрі боїв. Фото: REUTERS/Mykola Synelnykov

Укриття бувають і чергові, і подвійного призначення

- Війна дала нам привід для переосмислення міського облаштування в країні. Чи зводитимуть тепер будинки з обов'язковими укриттями? Чи нам краще забути з часом, що у нашому житті була війна?

- Один раз ми вже забули… Але якщо подивитися на повоєнне будівництво, то більшість будівель, збудованих у 50-60 роках минулого століття, мають непогані бомбосховища, які використовуються й досі. І що цікаво – навіть у найважчий період після закінчення Другої світової держава знаходила можливості утримувати ці укриття.

В Україні вже внесено зміни до законів та Кодексу про цивільний захист населення, і фактично жоден об'єкт будівництва не може бути введений в експлуатацію без виконання розділу цивільного захисту, який передбачає наявність укриттів. Залишилося тільки ухвалити державні будівельні норми під це.

Є кілька категорій укриттів: проти ударної хвилі, від ракет, від радіаційної та хімічної небезпеки. Є чергові укриття (наприклад, метро, яке витримує всі ці рівні небезпеки), є прості подвійного призначення. Наприклад, підвальне приміщення, де у мирний час може працювати спортивна зала, паркінг, медкабінет. Воно використовується за призначенням, але коли виникає загроза бомбардування, згідно із законом протягом 24 годин власник зобов'язаний винести звідти все зайве обладнання та надати людям це приміщення як укриття.

Основна проблема укриттів в Україні зараз – економічна. Можна налаштувати багато бомбосховищ та бункерів, але, крім коштів на будівництво, потрібно розуміти, за які кошти експлуатувати їх, це дорого. Можна зводити їх, наприклад, у складчину, за програмами співфінансування, у складі комерційних об'єктів. Наприклад, інвестор будує у підвальному поверсі будинку спортзал, а держава компенсує витрати на обладнання цього спортзалу як укриття. Це проста практика. І наші міністерства вже розробляють нормативну базу для створення таких інфраструктурних елементів.

- Але в містах потрібні не тільки укриття, адже ми вже маємо справу з боями в межах міста? Як від цього захиститись?

- Як показала практика, планування міст безпосередньо пов'язане із тактичною обороною. У містах, де використовується класична європейська квартальна сітка – немає великих пустирів та широких проспектів, – у кварталах досить складно вести наступальні бої. Згадаймо хоча б оборону Маріуполя.

І це новий досвід і для нас, і для Європи. Усі стандарти цивільної оборони у нас, як і у більшості західних країн, розроблено переважно у 60-х роках минулого століття. Це потребує актуалізації, поновлення. І наш український експірієнс може допомогти іншим країнам переосмислити свої стандарти цивільної оборони.

З іншого боку, є серйозна проблема і за межами міст. Під час лютневої атаки з півночі російська армія пройшла без перешкод близько сотні кілометрів углиб України. Бо йшла практично незаселеною територією, де були розкидані крихітні, мало заселені села.

Поєднуючи ці тези, можна стверджувати, що нам необхідно збільшувати щільність освоєння територій. Повинні розвиватися не лише міста, а й центри територіальних громад, периферія. Не повинно бути так, що стоїть велике місто, а довкола нього – порожнеча та одинокі села. Територія має бути розвиненою, причому вся.

Метро відноситься до категорії чергових притулків, здатних захистити від різного виду небезпек. Фото: REUTERS/Viacheslav Ratynskyi

Модульні будиночки та ризики «трущобізації»

- Виходить, треба розвантажувати центри міст та взагалі міста, пропонуючи людям житло на периферії? А як бути з переселенцями, деякі з яких уже кілька років мешкають у модульних містечках?

- Розселення переселенців – це виклик, який Україна прийняла та намагається вирішити як може. Вагончики та модульні будиночки – це, звичайно, не варіант. Точніше, варіант, але короткочасний. Досвід інших країн, та й наш досвід звільнених територій у зоні АТО, показує: коли ставлять вагончики для проживання людей, але поряд не створюють структури обслуговування чи працевлаштування, починається процес «трущобізації». Люди в нетрях можуть просто пропасти і як особистості, і як члени суспільства через брак нормальних можливостей для самореалізації та соціалізації.

Так, модулі частково перекрили потребу у розселенні, але це короткострокове житло. Це такий тимчасовий табір, з якого треба одразу людей кудись розподіляти, а не розцінювати ці будиночки як постійне житло.

В Україні є фонд тимчасового житла як безкоштовного, так і платного. Також треба враховувати, що забудовники не можуть зводити нові будинки суттєво дешевше, ніж до війни. Знали б як це зробити – давно вже зробили б.

Тому зараз поки що процес іде так: власники постраждалого чи знищеного житла подають документи до органів самоврядування, ті проводять оцінку збитків, власникам виплачується компенсація, яку вони можуть вкласти у відновлення житла чи профінансувати нове.

Важливо відзначити, що розселення – це вирішення лише частини проблеми. Ми відправляємо людей кудись жити - і що? Чи є можливість у них працювати, щоб на щось жити? Чи є поряд інфраструктура – автобусна зупинка, школа, магазин? Якщо немає парку погуляти з дитиною чи школа у сусідньому місті – який сенс від такого розселення?

Розвивати треба все пропорційно. Поселили людей – треба дати можливість вибору місць для працевлаштування, забезпечити сервіс, нормальний побут. А створювати гетто та майбутні нетрі, де люди позбавлені взагалі якогось вибору – це небезпечний шлях. Потрібно не експерименти ставити над людьми, а будувати повноцінне міське та приміське середовище. Розселення, працевлаштування, обслуговування населення – ось три основні аспекти, які забезпечують сприятливі умови життєдіяльності людей. Ми ж цього прагнемо?

Модульні сховища Модульні містечка варто використовувати лише як тимчасові місця для проживання. Фото: Марієнко Андрій/УНІАН

Велика проблема наших міст – нульова емпатія

- А яке місто, на вашу думку, можна вважати ідеалом, якого варто прагнути нашим населеним пунктам щодо забудови та архітектури?

- Напевно, ідеального міста немає, але у світі є багато добре розвинених міст зі своєю специфікою. Іспанія прекрасна вся, особливо та, що ближче до Середземномор'я. У будь-якому іспанському селі рівень інфраструктури, доріг та благоустрою, культурна спадщина, культурне обслуговування на найвищому рівні. У Німеччини своя специфіка, де шикарно розвинене та збалансоване середовище. Нідерланди взагалі провели кілька революцій у містобудуванні.

Хоча в 60-70 роки багато країн проходили такий же складний період, як і ми, в плануванні міст. Автомобілі паркувалися скрізь, де можна й не можна, у Копенгагені у запалі облаштування закопали річку, яку потім відкопували. З міст прибирали рейковий транспорт, рили підземні переходи, потім усе повертали… Ми біжимо тими ж граблями. Так міста навчалися на своїх помилках.

Нам ще працювати і працювати, але нам трохи простіше, тому що є досвід інших країн. Поточна ситуація у розвитку населених пунктів України дає можливості для впорядкування міста на 50-300 тисяч населення. У таких міст достатньо простору та потенціалу, щоб простими засобами привести себе до європейських стандартів якості. Чому саме 50-300 тисяч населення? Тому що до малих і середніх міст і селищ України стихійна пострадянська урбанізація доходила надто повільно, а до великих дійшла дуже швидко, сильно ускладнивши вирішення проблем, які вже існували.

Одна з головних проблем урбанізації України – знеособлення, нульова емпатія. Коли зникає емпатія і ти перестаєш дбати про благо і почуття іншої людини, а піклуєшся тільки про фінанси, цифри статистики і про великі цілі, ти забуваєш, для кого все це робиться. І, відповідно, створюєш середовище, непридатне для повноцінного життя. Не можна забувати, заради кого ми це робимо – заради себе, дітей, близьких, а не просто для того, щоб збудувати найбільший будинок чи заробити найбільше грошей.

- Продовжуючи тему відсутності емпатії в наших містах: прикладом цього, напевно, можуть бути хрущовки, де жити стало, м'яко кажучи, некомфортно, і парковки, які є скрізь, крім тих місць, де вони справді потрібні.

– Ці біди відомі, але для їхнього вирішення потрібні гроші. У тих же хрущовок... елементи цих будівель мають терміни експлуатації. Для інженерної інфраструктури це 20-30 років, для огороджувальних конструкцій - 30-50, у каркасів, що тримають, термін служби 70-100 років. Так, нам треба міняти інженерію, потрібно утеплювати будинки, але де знайти на це гроші?

Є закордонний досвід, можна взяти його на озброєння. Там квартали віддаються девелоперу цілком під реновацію. Девелопер замінює інженерні мережі, зміцнює каркаси, утеплює будівлі, благоустрій двору та вулиці, робить паркінги та закриває квартал завдяки тому, що ущільнює забудову та/або збільшує її поверховість.

Що ж у нас? У нас велика, часто виправдана, недовіра до будівельних та девелоперських структур. Найгірше те, що ми не довіряємо навіть сусідові, не маємо культури «домовлятися». Через це ми не можемо ремонт у під'їзді провести без конфлікту – саме тому, що не довіряємо цим компаніям. Вони платять нам тим же, не чують нас і не бачать наших потреб.

Наприклад, у Німеччині, як і в інших країнах Заходу, урбаністи працюють із населенням, обговорюють плани розвитку району. І тому створюються офіси розвитку районів. Їхнє завдання - добитися колективної домовленості про те, що і як зробити у кварталі чи районі. І потроху у дискусіях приходять до того варіанту, який жителі вважають найприйнятнішим.

Феномен Маріуполя

- У світлі останніх подій здається, що подібні проблеми нас ще довго не хвилюватимуть – нам би вистояти і відновитися. Напевно, Україна більше приділить уваги розвитку аграрного виробництва, відмовившись від індустріалізації?

- У нас аграрного виробництва достатньо, у нас мало переробного. Адже це додана вартість, це наш прибуток. Коли через війну перервалася логістика, було паралізовано порти та обмежено залізничні перевезення, у центрі України сільськогосподарська продукція буквально гнила на полях та складах. Переробна промисловість України не справлялася із внутрішнім обсягом аграрної продукції.

Але дякувати Богу, Україна не голодує. Вже відновився імпорт, експорт, зерно пішло через порти. Так, нам треба дуже розвивати логістику, будувати перевалочні вузли на кордонах, зміцнювати торговельні відносини з партнерами з Європи.

Переробка – це непоганий для нас напрямок, але не єдиний, і лише ним не варто обмежуватися. У нас великі ресурси корисних копалин, добувна промисловість, яку треба відновлювати та розвивати.

Україні треба багатіти, а цьому сприяє лише додана вартість та сфера послуг. В нас розвинуто багато інноваційних виробництв. Є програма розвитку технопарків. Якщо буде лояльна державна політика, то ми зможемо реалізувати багато хороших стартапів у IT-сфері, ініціативи щодо розміщення IT-бізнесів у населених пунктах територіальних громад. Якщо буде прийнятний рівень розвитку соціальної інфраструктури, то фахівцям простіше та дешевше знімати житло чи офіс за 50 чи 100 кілометрів від столиці чи іншого обласного центру.

Наше основне завдання – зробити Україну зручною для життя країною, де хочеться залишатися і ростити дітей. Потрібно розвивати інфраструктуру, населені пункти – і не лише великі міста. У нас близько 1500 центрів об'єднаних територіальних громад. Ми повинні створювати такі місця тяжіння, де люди б отримували все необхідне для життя.

Україна не повинна розвиватися за принципом Росії, де є Москва, Санкт-Петербург, а решта – тайга. Ми повинні збільшувати густоту населення в країні, це дасть більше зв'язків, більше продуктивності. У нас дуже багато неосвоєних територій, але є і величезний потенціал як на землі, так і під землею. Просто треба розробляти.

- Ви говорите про збільшення щільності населення, а я бачу східні регіони України, які з кожним днем стають дедалі безлюднішими. Чи не отримаємо ми своєї «тайги», де після війни не залишиться людей?

- Не думаю, що східна частина України стане безлюдною, хоча відтік буде суттєвим. Втім, як ми вже говорили, там залишаються люди, які мешкають і в Донецьку, і в Луганську – не через симпатії до Росії, звичайно, а тому що Донецьк та Луганськ - їхні рідні міста.

Багато в чому майбутнє залежатиме від того, як поведе себе наша країна. Пам'ятаєте, у чому був феномен Маріуполя до того, як росіяни його знищили? Після подій 2014 року місто отримало значне фінансування, його упорядкували, вимили, облаштували, і воно стало приємним для життя. І нам треба зробити так, щоб людям хотілося жити на всій території України у населених пунктах, приємних для життя всім верствам населення. Щоб були забезпечені комфортні умови, екологія, гігієна, безпека громадянська та соціальна. Щоб з'явилися можливості для комерційної та соціальної діяльності. Щоб йшов розвиток людей як особистий, так і суспільний.

Ми архітектори-урбаністи, і створюємо такі умови для життя людей. Якщо ми справляємося з цим добре, то люди можуть легко реалізувати свої потреби – і, відповідно, стати щасливішими. Якщо не впораємося, то створимо багато обмежень для людей, і вони будуть почуватися нещасними. А оскільки ми прагнемо європейського рівня життя, то наше спільне комплексне завдання – зберегти існуючі цінності, розвивати нові для майбутніх поколінь, не шкодити людям, відчувати та любити тих, для кого ми будуємо Україну майбутнього.