Пів року між сходом і заходом України курсує потяг міжнародної гуманітарної організації «Лікарі без кордонів». Його пасажири – це люди, які зазнали поранень і травм через війну або з огляду на вік чи стан здоров’я потребують особливої турботи.
Виявляється, аналогів такому проєкту немає в жодній країні світу. Як він виник і як реалізується, «КП в Україні» розповідає заступник координатора евакуаційного медичного потягу, лікарка Альбіна Жаркова.
- Альбіно, якими маршрутами зараз курсує евакуаційний потяг?
- Ми не дуже розголошуємо маршрути. Можу сказали загалом: це Донецька область – західні регіони України.
- Як це працює?
- У визначену годину потяг прибуває на платформу. До цього часу туди вже підвозять пацієнтів. Оскільки в Донецькій області зараз не дуже добре з екстреною допомогою, залучаються волонтерські швидкі, машини Товариства Червоного Хреста України, бригади «Лікарів без кордонів», які базуються безпосередньо на сході.
Коли потяг прибуває, як правило, машини вже стоять. Ми маємо список пацієнтів і знаємо, куди кого веземо – все погоджено з департаментами охорони здоров’я в західних регіонах. Дорогою до Львова можемо робити зупинки, щоб відправити пацієнтів за призначенням. Їх також забирають бригади швидкої допомоги і відвозять до лікарень.
- Чим ваш потяг відрізняється від звичайного і як його облаштовано?
- Якщо потрапите до середини, то побачите, що він дуже й дуже відрізняється!
Коли в березні ми починали свій проєкт, то мали просто плацкартні вагони, з яких забрали бокові полиці, щоб вивільнити місця для каталок. А протягом місяця за допомогою фонду «Лікарі без кордонів» та у співпраці з «Укрзалізницею» нам вдалося зробити справжній шпиталь на рейках.
Поїзд складається з 8 вагонів. Один вагон займають генератори, які забезпечують живленням решту вагонів протягом усієї поїздки. Це потрібно насамперед для реанімаційного вагону. У ньому 5 великих медичних ліжок, на кожному є монітори життєвих показників, інфузійні помпи. Тут же розміщені апарати штучної вентиляції легень, ультразвукової діагностики, кардіограф, дефібрилятор. Це справжнє відділення реанімації.
Поруч вагон з великими, дуже потужними оксиген-концентраторами, які забезпечують кисень до 60 літрів за хвилину на кожне реанімаційне ліжко.
Два вагони - це звичайні стаціонарні відділення для пацієнтів середнього рівня тяжкості. Тут є маленькі кисневі концентратори, які використовуються при потребі. Ще один вагон може пристосовуватися до кількості пацієнтів: 8 ліжок і запасні матраци.
Є також звичайний купейний вагон, в якому їдуть пацієнти, які не потребують особливого догляду, або родичі пацієнтів, які супроводжують їх до місця призначення.
- А де розміщується медичний персонал потягу?
- Я розповіла про сім вагонів. Восьмий – це вагон для персоналу. Тут, зокрема, розміщена невеличка кухня, у якій помічники медсестер готують їжу не тільки для медиків, а й для пацієнтів. Бо дорога неблизька, займає до 24 годин.
- Яка команда медиків працює в такому потягу?
- В команді працюють три іноземці. Це координатор проєкту, менеджер медичної активності - куратор всіх лікарів та медичних сестер, сестра реанімаційного відділення, яка допомагає нашим медсестрам адаптуватися до умов роботи.
Також в поїзді обов’язково знаходяться два українські лікарі, п’ять медичних сестер і п’ять або шість санітарів – помічників медсестер. В команду входить перекладач для допомоги в комунікаціях і технічний працівник. Це наш інженер, який стежить за обладнанням, адже все може трапитися.
Таким чином, в кожний рейс виходить близько двох десятків людей. Цього достатньо, щоб забезпечити увагою пацієнтів. Майже кожен, крім іноземців, має заміну, тому чергуються дві команди.
- Де лікарі відпочивають між рейсами?
- Наша база знаходиться у Львові, на сьогодні там налагоджене чергування. Українські лікарі переважно їдуть додому, щоб побачитися з рідними.
Реанімаційний вагон оснащений всім для порятунку життя. Фото надане пресс-службою "Лікарі без кордонів"
- Як народилася ідея такого потягу? Спиралися на зарубіжний досвід?
- Ні, ніякого зарубіжного досвіду не було! Ідея народилася в Україні, наш проєкт - унікальний і поки неповторний. Пишаюся, що потрапила до нього від самого початку. Це новий досвід для всіх, включаючи наших іноземних кураторів.
Ідея виникла в березні. Тоді залізничні шляхи вважались найбільш безпечними. Спочатку спробували перевозити залізницею гуманітарні вантажі, в тому числі від нашого благодійного фонду, а потім голова місії разом з головою правління «Укрзалізниці» вирішили спробувати медичну евакуацію.
Перевага потягу в тому, що він одночасно може прийняти досить велику кількість людей. Евакуювати автомобілями важче, дорожче і небезпечніше.
- Як збиралася українська команда? У вас, ми знаємо, є своя незвичайна історія.
- Я сама з Сум, працювала у Сумському державному університеті на клінічній кафедрі. Протягом першого місяця війни місто було заблоковане, я не могла виїхати, а коли вирвалася, попрямувала до Ужгорода, щоб перетнути кордон.
Дісталася я того кордону і зрозуміла: не можу, не хочу нікуди вже їхати. Повернулася до друзів, у яких зупинялася на кілька днів, і натрапила на оголошення про роботу у «Лікарі без кордонів». Я завжди хотіла попрацювати в якійсь міжнародній місії, тому вирішила подати запит. На удачу навіть не розраховувала, але наступного ж дня мені зателефонували і сказали: якщо хочете - приїздіть завтра до Львова, післязавтра буде рейс на евакуацію.
Різні, але в чомусь подібні історії й у моїх колег. Кожен зробив свій вибір, і всі ми дуже раді, що потрапили до проєкту.
В першій команді у нас було три лікарі і три санітари. Поступово люди добиралися, і зараз маємо навіть резерв персоналу.
- Крім роботи, треба ще й жити, їсти, пити. Отримуєте в проєкті зарплату?
- Ми працюємо на волонтерських засадах, але певна допомога від «Лікарів без кордонів» є - на покриття базових потреб. А нічого більшого зараз і не потрібно.
- Ви за фахом кардіолог, терапевт, а в поїзді, либонь, довелося працювати з травмами.
- Я багато бачила у своєму житті. Під час навчання працювала в хірургічному відділенні, тож маю певний досвід по різних напрямках. Але так багато поранених, травмованих людей за один раз я ніколи не бачила. І ніхто з наших лікарів не бачив. Це, звичайно, було важко.
- Пам’ятаєте свою першу поїздку?
- Вона була недовга. Ми забирали із Запоріжжя пацієнтів, які були травмовані у Маріуполі або під час евакуації з нього. Нас було 4 медики, на кожного – одна сім’я.
Під моєю опікою опинилася молода пара з 2-річною дитиною. З ними були мама й тато жінки і двоюрідний брат. Їхню машину накрило обстрілами у гуманітарній колоні. Всі отримали поранення, крім бабусі. Найбільше постраждав тато, найменше – дитинка, бо дідусь накрив її собою.
Мене вразило, наскільки ці люди були відкриті. Вони хотіли говорити, ділитися своїми спогадами. Для нас це був перший досвід спілкування з постраждалими через війну. Це сприймалося дуже гостро.
- Люди прагнуть ділитися з лікарями своїми переживаннями. Так, либонь, і в потягу?
- Так, хтось більше говорить, хтось менше, але здебільшого людям потрібна не тільки медична допомога, а й контакт. Багато хто розказує про довоєнне життя, згадує моменти обстрілів. Люди пережили дуже стресовий фактор і хочуть бути почутими.
Мені дуже запам’яталася одна літня жінка, віком років за 90-то. Вона втратила частину ноги і руки. Так от не за цим навіть побивалася, а за тим, що через ці страшні травми вимушена була покинути хату, в якій збиралася сидіти до кінця.
- Доводилося перевозити дітей без батьків?
- Не так багато, в основному діти їдуть з батьками. Але було, що після ракетної атаки на вокзал у Краматорську ми везли дівчинку років 12-ти, яка втратила маму. Але вона теж була не сама – з тіткою та двоюрідною сестрою.
Ще пам’ятаю дівчинку з Луганської області, у якої загинула мама. На щастя, батька вдалося знайти. У Львові багато гуманітарних організацій, які допомагають розшукувати родичів, відновлюють дітям і дорослим документи.
- Ви возите людей з лікарень до лікарень, і все? Чи потім вони також можуть розраховувати на вашу підтримку?
- Так. У команді є два соціальні працівники, які опікуються нашими пацієнтами в лікарнях. Збирають необхідне, надають допомогу одягом, харчуванням медикаментами. Хоча з медикаментами проблем, як правило, не виникає.
Люди не почуваються кинутими на новому місці, у них з’являються нові куратори, допомагають зконтактуватися з благодійними фондами.
Пацієнтам насамперед треба увага – щоб виговоритися. Фото надане пресс-службою "Лікарі без кордонів"
- Як розробляються маршрути поїзда?
- Ми працюємо за угодою з Міністерством охорони здоров’я і виконуємо запити від департаментів охорони здоров’я, тобто орієнтуємося на потреби.
У нас є орієнтовно затверджений маршрут, але в разі необхідності можемо від нього відхилятися. Тоді нам допомагає з рейсом куратор від «Укрзалізниці», який прокладає іноді досить складні маршрути.
- Як кажуть, біда допомогла, ви потрапили до міжнародної місії. Коли закінчиться війна, хотіли б залишитися тут працювати, остаточно змінити минуле життя?
- Життя і так змінилося, колишнього вже не буде. З «Лікарями без кордонів» я отримала унікальний досвід. Багато наших координаторів працюють в цій системі 20 – 40 років, і ми бачимо, наскільки вони досвідчені.
Основна мета місії - не тільки працювати самим, а насамперед навчити місцевих лікарів ефективно діяти в умовах конфліктів, екстремальних ситуацій. Наші координатори досить часто змінюються, у одних досвід відрізняється від інших, і це дуже корисно і для проєкту, і для нас як медичних працівників.
Якщо про мене, то так - сьогодні є бажання приєднатися до цієї команди надовго і довести, що українські фахівці не гірші за інших. Я знаю, що дехто з наших лікарів також бачить себе у продовженні співпраці з «Лікарями без кордонів».
«Лікарі без кордонів» (Medecins sans frontiers, MSF) — це незалежна міжнародна медична гуманітарна організація. Заснована у Парижі в 1971 як незалежна асоціація французьких лікарів. Наразі має відділення у 20 державах. Лауреат Нобелівської премії миру 1999 року.
В Україні «Лікарі без кордонів» займалися проблемами профілактики та лікування ВІЛ/СНІД, боротьби з поширенням туберкульозу. З початком воєнних дій розгорнули кілька масштабних проектів по наданню допомоги постраждали від російської агресії.
У вересні президент MSF Крістос Крістоу розповів в інтерв’ю «Укрінформу», що нині в Україні працюють понад 120 іноземних медиків з усіх куточків світу і понад 500 українських медиків.
Проект буде існувати, доки в ньому існуватиме потреба.