Нобелівська премія миру: від клубного міжсобойчика до войовничих лауреатів
7 жовтня Нобелівський комітет оголосить переможця у номінації, яка традиційно викликає у широкої публіки особливий інтерес. Воно і зрозуміло - імена навіть знакових фізиків, хіміків, більше того, часом і літераторів широкому загалу зазвичай невідомі. А ось номінація на премію миру стосується кожного, обирають, по суті, головного лідера громадської думки планети.
Цього разу серед номінантів – президент України Володимир Зеленський. На думку букмекерів, конкуренцію йому може становити Світлана Тихановська. Є в списку і Грета Тунберг, проте, на думку тих же букмекерів, її шанси катастрофічно малі. Від душі хочеться перемоги для Зе не лише тому, що він сьогодні визнаний у світі лідер, а добре ще б Путіну на 70-річчя подаруночок зробити. Але Нобелівський комітет вміє дивувати, тож заздалегідь не радітимемо. А поки що згадаємо цікаві факти про Нобелівську премію миру, проаналізувавши, кому і за що її вручали.
Географічні пріоритети
У перші роки свого існування Нобелівська премія була скоріше закритим клубом, орієнтованим на Європу. Судіть самі. До 1912 року лише раз (1906 року) нею був удостоєний кандидат з іншого континенту.
Рузвельт – перший лауреат Нобелівської премії миру неєвропеєць. Фото: wikimedia.org
Ним став президент США Теодор Рузвельт. Нагорода йому дісталася за організацію Портсмутської угоди, яка поставила крапку у російсько-японській війні. Це був перший, але не останній глава держави, який одержав престижну нагороду. Втім, про це ми ще поговоримо.
А далі пішли «гойдалки». Європа - США, США - Європа. Лише 1936 року у цю компанію вклинилася Аргентина. Премія дісталася Карлосу Ламосу, міністру закордонних справ. І знову приводом стала миротворча місія. Міністр отримав премію за врегулювання болівійсько-парагвайського конфлікту.
Однак кардинально ситуація змінилася лише після 1973 року. Тоді премію отримали одразу двоє – держсекретар США Генрі Кісінджер та в'єтнамський політик і дипломат Ле Дик Тхо. Ще одна новація в політиці Нобелівського комітету – вручати премію одразу двом представникам, які домовилися про закінчення конфлікту. Кісінджер і Тхо домовилися про перемир'я у В'єтнамі та були відзначені нагородами. Щоправда, Тхо від премії зрештою відмовився.
У новітній історії пріоритети змінилися. Премії почали одержувати керівники та лідери громадської думки невеликих країн. Для багатьох із них Нобель так і залишився донині єдиним – Польща, Мексика, Гватемала, Коста-Ріка, Палестина, Гана. Список можна продовжувати, очевидно, кандидатів на премію стали помічати не лише в багатих та розвинених країнах.
Якщо ж умовно робити підсумковий рахунок володарів Нобелівської премії миру, то з великим відривом лідирує Європа – 59 медалей, «решта світу» має лише 36. Але індивідуальний лідер планети очевидний. США принесли до скарбнички команди заокеанських країн 22 бали. У лідера Європи – Великобританії – 12 нагород.
Президенти та їхні нагороди
Нельсон Мандела. Фото: sagoodnews.co.za
Необхідність участі у номінації глав держав ставили під сумнів із першого дня появи премії. Мовляв, якщо політик - чинний президент, то він насамперед робить свою роботу. Які тут можуть бути додаткові бонуси? Питання то ставили, то одразу знімали. Справді, чи гідний премії президент ПАР Нельсон Мандела (все ж таки нагороджений 1993 року)? Безперечно. Чи варто було її давати Михайлу Горбачову у 1990 році? При неоднозначному щодо нього відношенні багатьох – так. Знесення лише однієї Берлінської стіни чого коштувало.
Але траплялися й скандали. Героєм одного з них став Барак Обама, нагороджений 2009 року з формулюванням «За визначні зусилля щодо зміцнення міжнародної дипломатії та співпраці між народами». Суспільство обурилося – вже ким-ким, а миротворцем 44-го президента США точно не назвеш. Недарма ж його назвали найвойовничішим президентом в історії США. При Обамі американці брали участь у 4 воєнних конфліктах: в Афганістані, Іраку, Лівії та Сирії. Але ще більше обурення суспільства викликало нагородження Ясіра Арафата (1994). Офіційно - «За зусилля для досягнення миру на Близькому Сході». Голові Палестинської автономної адміністрації одразу пригадали його слова про те, що він воюватиме стільки, скільки потрібно, щоб стерти Ізраїль з лиця землі. Той ще миротворець... (До речі, цього ж року нагородили ще й двох ізраїльських політиків – з тим самим формулюванням: прем'єр-міністра Іцхака Рабіна та міністра закордонних справ Шимона Переса. Але після підписання 1993 року між цими країнами «Угод в Осло» нескінченний арабо-ізраїльський конфлікт почав потроху йти на спад.)
Тим не менш регулярне потрапляння глав держав до списків номінантів легко можна пояснити. Інтерес тут взаємний: і Нобелівському комітету така участь для престижу проєкта не завадить, та й самі президенти будуть задоволені. Головне, щоб нагорода потрапляла у руки гідних її людей.
Барак Обама – найвойовничіший президент США. Фото: Official White House Photo
Рекордсмен з премій
Крім фізичних осіб, Нобелівська премія миру видається і громадським організаціям, що відзначилися в цьому напрямку. Однозначний лідер тут "Червоний Хрест", який отримав нагороду тричі.
КК Міжнародний Червоний Хрест отримував нагороду тричі. Не дивно, що багато хто в нього ще так вірить. Фото: icrc.org
У 1917 році - «За діяльність щодо покращення становища військовополонених».
У 1944 році - з формулюванням «ЧХ своєю діяльністю в роки війни повернув значення основним принципам солідарності людства, ототожнивши життєві інтереси народів та потребу у примиренні».
У 1963 році - на соту річницю свого існування. (Трохи дивна причина, більше нікому на ювілей премії не вручали.)
За останні більш ніж півстоліття організація нагород не отримувала. Можна згадати ремствування українців, коли експерти цієї організації так і не змогли доїхати на місце трагедії в Оленівці. Мабуть, не лише у нас ЧХ вважають скоріше недієздатним проєктом.
Також визнання в Осло отримували такі організації, як «Рада друзів на службі суспільству», «Управління Верховного комісара ООН у справах біженців», ЮНІСЕФ, «Міжнародна організація праці», «Міжнародна амністія», «Міжурядова група експертів зі зміни клімату» та інші – деякі назви простим людям навіть невідомі, залишається лише довіритись у цьому питанні експертам з Нобелівського комітету.
А ще 2012 року свої «пундики» отримав ЄС, як зазначено, «за шість десятиліть захисту прав людини в Європі та довгострокову роль в об'єднанні континенту». Про доцільність та необхідність цієї нагороди також довго сперечалися.
Нобелівська премія миру — нагорода, яка присуджується Нобелівським комітетом в Осло особам та гуманітарним організаціям, які зробили важливий внесок у справу зміцнення миру. Вручається із 1901 року.
За цей час Нобелівську премію миру було присуджено 109 особам та 25 організаціям. З 1974 року статут Нобелівського фонду передбачає, що премія не може бути присуджена посмертно, якщо смерть не сталася після оголошення Нобелівської премії.
При врученні премії відомі лише імена лауреатів. Усі інші номінанти та думки членів Нобелівського комітету офіційно не розголошуються та тримаються в секреті протягом 50 років. Тож про ймовірних кандидатів ми можемо судити лише за ставками букмекерів.
