• Головна
• Суспільство

Власниця салонів краси, модель та блогер Алла Барановська у відвертому інтерв'ю розповіла про перші дні війни, благодійність та свого чоловіка – Миколу Тищенка.

Вразив спокій чоловіка

– Алло, яким ви запам'ятали перший день вторгнення Росії? Напевно, ваш чоловік, як депутат, був краще поінформований, ніж усі інші українці?

- У ніч напередодні війни я не могла довго заснути. Самі пам'ятаєте, тоді всі говорили про війну. У нас удома ця тема була під забороною.

Зараз розумію, чому так нервувала. 2014 року мені вже довелося залишати Донецьк, який тоді окупувала Росія, і навіть думка, що доведеться тікати ще раз, викликала паніку. Я пам'ятала це, я вже бачила війну.

Микола (Тищенко. – Ред.), навпаки, був спокійним і їхати нікуди не збирався. Постійно казав, що наша нація ніколи не здасться і армія захищатиме до кінця. Як бачите, мав рацію.

- Хай би він лишався. Але ви жінка з дитиною... Могли заздалегідь поїхати.

- Я бачила, як за пару тижнів до 24 лютого відлітали десятки приватних бортів із сім'ями олігархів, експолітиків та бізнесменів, але не могла зрозуміти, чи маю я право залишити чоловіка і полетіти сама з сином, не знаючи, що станеться завтра. Я не змогла.

- Повертаючись до 24 лютого…

- Ми були у Києві, коли настала 4-а година ранку 24 лютого. Побачила у телефоні новину про звернення Путіна і ще подумала: «Господи, такий божевільний, 4-а ж ранку». Заснула. І за кілька хвилин почав розриватися від дзвінків робочий телефон Миколи. Він розбудив мене і сказав, що почалася війна. Мене тоді вразив його спокій. Він, безперечно, сильна і вольова людина, але тоді він виглядав як боєць перед сутичкою. Таким я його ще не бачила. І мені полегшало, я була впевнена, що поряд з ним ми із сином під захистом.

Ніколи не забуду ці змішані почуття, відчуття, коли ти маєш маленьку беззахисну дитину і коли ти дружина політика, який, як кістка в російському горлі, внесений під санкції за два роки до війни.

Вранці чоловіка викликали до Ради. Ми залишилися вдома. Довго не будила сина, зателефонувала всім знайомим та запросила всіх, хто у Києві, до нас додому, щоб чекати «чогось» разом. Набрала повну ванну води, купила продуктів, щоб були запаси.

Могли опинитися в окупованому Гостомелі

- До речі, як ви пояснили синові, чому у Києві лунають вибухи?

- Справді, перші думки, коли ми почули вибухи та сирени, – як це пояснити синові. В обід нам зателефонували і сказали готуватися до можливого ​​бомбардування центра міста, де ми були. Син прокинувся, побачив удома невеликий хаос, але я сказала, що, можливо, ми поїдемо в гості. У нього 21 лютого був день народження, перша кругла дата – 5 років. Було багато подарунків, і він так сумував, що я не могла забрати всіх його тоботів.

Друзі запропонували приїхати до них у Гостомель. Досі мені страшно уявити, що було б, якби ми поїхали. Вже надвечір було вирішено, що ми з сином їдемо у безпечне місце. Микола, зрозуміло, залишився займатися своєю роботою.

- Так ви все ж таки поїхали із країни! Як пережили розставання із чоловіком?

- Розставання було швидким, емоційним, мабуть, найскладнішим за все моє життя. У пам'ять врізався ще день, коли Микола поїхав зранку на засідання Ради. З ним не було зв'язку аж до вечора. Тоді будівлю парламенту могли обстріляти ракетами. Для мене кожен депутат, який поїхав того ранку до Ради, показав свою силу та волю, справжній герой. Мені взагалі здається, що люди часто знецінюють роботу парламенту.

Розлука було загалом складною, але недовгою. Вже у двадцятих числах березня я була у Києві. І знаєте… У Києві я вперше від початку війни виспалася. Незважаючи на сирену, бомбардування.

– Які відчуття від воєнного Києва?

- Холодно, тривожно та багато військових. Але все одно це була наша домівка. Ми перш за все взяли каву на вулиці, стояли і слухали сирену повітряної тривоги. Не знали, куди подітися, тому стояли та пили каву. Але ми були вдома, і це головне. Це зігрівало.

Ввозили бронежилети валізами

– Наразі ви займаєтеся благодійною діяльністю. Із чого ви почали?

- Насправді я займалася благодійністю задовго до початку повномасштабного вторгнення, з тих самих днів, коли почала жити самостійно у Києві, переїхавши від війни 2014-го.

До благодійності мене привів мій чоловік. Я бачила десятки його благодійних проєктів. Бачила воїнів, яким потрібні протези, бачила дітей без батьків, і я не змогла залишатися осторонь, тож почала створювати свої проєкти. В основному вони були спрямовані на допомогу дітям з онкозахворюваннями, СМА, ми допомагали сім'ям переселенців із Донецька, які втекли від війни.

З початком вторгнення Росії почалися перші проблеми із ввезенням військової амуніції. Як налагодити логістику, отримати дозвіл на закупівлю необхідних армії речей. Було багато шахраїв, які просто крали на війні. Я зрозуміла, що я не маю часу розбиратися з іншими фондами, тому вирішила займатися цим сама.

- У соцмережах є фото, де ви на собі тягнете бронежилети.

– Ми привозили великі партії жилетів, але лише через кілька місяців після початку війни, а до цього знайти жилети та ввезти їх в Україну – то був справжній квест. Ми з дівчатами вантажили по 15 валіз (в одну можна вмістити 4-6 плит та окремо жилети) і так робили по кілька ходок потягами до Києва. Звичайно, вже потім ми створили логістичний центр, знайшли машини, водіїв, а у перші тижні кожен тягнув жилети для захисників як міг.

- А як народилася ідея благодійної вечері?

- Я розпочала свою роботу у фонді Миколи «Дорога миру», де очолила міжнародний проєкт Charity dinners, який отримав підтримку МЗС України. За літо нам вдалося зібрати на трьох благодійних вечерях та привезти з Європи для ЗСУ майже 15 мільйонів гривень. Вважаю, це непоганий результат.

- То проєкт благодійних вечерь – ваш чи Миколи Тищенка?

– Фонд «Дорога миру» заснував мій чоловік Микола Тищенко. Проєкт Сharity dinners народився у телефонній розмові із чоловіком. Була ідея створити міжнародний проєкт на допомогу Україні. Міжнародний для того, щоб гроші шукати не всередині країни. Чоловік зателефонував своїй колезі у «МайстерШеф» Олі Мартиновській, і ми почали обговорювати, як це все зробити можливим, перебуваючи у різних куточках світу.

Тож, можна сказати, ідея спільна, але кожен у ній чітко відповідає за своє. На мені були всі оргпитання, на Миколі - підтримка проєкту всередині країни та за її межами. Він має зв'язки, і вони нам у волонтерському штабі дуже допомагають. Оля взяла на себе кулінарний напрямок. Я зібрала свою команду із проєктів, які робила до війни. Мене підтримала моя найближча подруга і мій партнер за іншими проєктами Аліса Хомер. Так ми поставили на ноги проєкт Charity dinners. Потім нас підтримало українське МЗС, тому що в рамках Сharity dinners наша мета – відкрити Україну для іноземців.

- До речі, про вечері. Їх деякі лають, називають вечірками. Ось і ролик Бігуса був про вечерю у Празі. Як ви до цього поставилися?

- Ніяк. Руки точно не опустилися. Я не хвилююсь уже через хейт в інтернеті. На початку політичної кар'єри Миколи я переживала за кожен такий ролик, але потім зауважила, що Бігус і всі йому подібні роблять з періодичністю раз на два місяці негативний ролик про Тищенка. То знаходять якийсь будинок, який нібито я маю під Києвом. То якісь зв'язки з якимись людьми, яких я не бачила і близько. Мене це вкрай бісило – я хотіла подавати до судів, писати заяви про наклеп. Але Миколу ці ролики завжди більше смішили. Він мені одразу сказав, що правда переможе у будь-якому разі.

Коли вони вже причепилися до благодійності… Наприклад, до бронежилетів, які ми завозили правдами й неправдами. До вечерь, через які ми цілодобово не спали. Тоді я зрозуміла, що журналістика цих так званих «розслідувачів» – дно. Всі ці хлопці як були до війни «заказушниками», так ними і залишилися. Причому Микола навіть знає, хто ці сюжети замовляє. Хто передає інформацію, ставить завдання цим «розслідувачам». І знаючи це, виникає відчуття, що для деяких людей у ​​високих кабінетах війна закінчилася.

Для мене головне, що Миколу знають люди. Що він порядна людина. Добра та чуйна. Його бачать на передовій із пацанами, коли він привозить допомогу. Він сміливо йде на контакт із незнайомими людьми. Без охорони. Без бронежилета. Нашій родині нема чого приховувати. Більше того, я з ним сварюся, що він не часто виставляє це у соцмережі. Це якщо казати про піар.

У будь-якого депутата, як тільки-но він побував на третій лінії, – десяток фото у соцмережах, а Микола, після того як побував на «передку» у Миколаєві, ще добу уточнював, чи не зашкодять фото військовим, і лише тоді погодився виставити їх.

Наразі головне - не прибуток

- До війни ви були успішною бізнесвуменом, власницею елітних салонів краси. Що нині із бізнесом?

– Бізнес продовжує функціонувати. З 1 квітня салони поновили роботу. Ми продовжуємо сплачувати податки та підтримувати велику команду. Ми зробили паузу на місяць, підвищили всім зарплати, видали допомогу тим, хто цього потребував. Наші працівники стали справжньою підтримкою один для одного.

Перші зустрічі з клієнтами були до сліз емоційними, ми дуже сумували за цим, і це нагадало нам минуле життя. Довоєнне.

Наразі бізнес працює на 40-50% потужності, але для мене головне – не обороти, а можливість платити всім зарплати та податки для підтримки України. Нині головне – не прибуток, а робочі місця.

- Ви часто виїжджаєте за кордон, спілкуєтеся із статусними іноземцями. На вашу думку, Європа справді вже втомилася від України?

– Втоми з боку європейців я не відчуваю, але вони однозначно звикли до нашої війни. З іншого боку, вони напрочуд мало про неї знають. Ми в ході Сharity dinners показуємо наслідки обстрілів, діток, які втратили батьків. Ми кажемо: дивіться, доки ви вечеряєте, гинуть люди в Україні. Такі самі європейці, як і ви. Це мотивує ще більше допомагати. Ще більше брати участь у протидії російській агресії.

Так, іноді їм неприємно розуміти, що наша країна, як щит, захищає їх від російського фашизму, але ми просимо не так багато. Просто допомоги та єдності. Ми показуємо українських солдатів і кажемо: от подивіться – завдяки їм ви зараз тут перебуваєте і не чуєте гуркоту артилерії, повітряної тривоги. Європа з нами, увесь цивілізований світ із нами, і перемога буде наша! Я у це вірю! Слава Україні!