Жителька звільненого Високопілля: Нарешті дочекалися визволення від тих тварюк
Українськи воїни підняли державний прапор над звільненим від рашистських окупантів селищем Високопілля у Херсонської області. Світлина цього моменту розлетілась по соцмережах і стала символом нашої перемоги.
Що відбувалося у селі всі ці місяці окупації? Як там жили люди і що далі?
Умовляємо людей евакуюватися
- Високопілля звільнене. Рашистів там немає, і зараз проводиться робота по евакуації населення, - підтверджує добрі новини голова Високопільської селищної ради Ганна Шостак-Кучмяк.
Та святкувати не час. Треба як можна швидше вивезти людей, які вижили в окупації.
- Людей треба евакуювати, їх небагато. До війни у нас було 4,5 тисячі населення, а зараз залишилось до 300 чоловік. Та дуже велика кількість із цих трьохсот не хочуть виїжджати. Кажуть, що півроку були в окупації, дочекалися звільнення, а тепер не хочуть все лишати. Але все одно будемо вивозити людей похилого віку і таких, хто бажає виїхати, - говорить Ганна Шостак-Кучмяк.
Вся інфраструктура у селищі, всі газові мережі, освітлення – все розбите, потрощене.
- Інфраструктуру зараз неможливо відновити. І, щоб ви розуміли, немає чим: вся спецтехніка, все, чим можна ремонтувати, – все знищено. Тому все це робитиметься поступово, - каже голова селищної ради. - Також треба розуміти, що є великі ризики «прильотів» – це передова. Там небезпечно – як посилати людей із ремонтних бригад на вірну смерть?
Рашисти церемонитися не будуть – можуть знову знищувати будинки артилерією.
- Слава Богу, люди вціліли. Бо там, де наші воїни, орки криють усіма видами зброї. Мирним людям там не вижити, - каже наша співрозмовниця. - Тому сьогодні в понеділок ходили по домівках, вмовляли людей і пояснювали їм всі ризики. І те, що йдуть морози, і що немає вікон і дверей. Є й такі, у кого взагалі житло просто знищене.
Зробити хоча б приблизні підрахунки завданих пошкоджень наразі неможливо, допоки там не провели свою роботу спеціалісти із ДСНС і поліції. Територія може бути замінованою, можуть бути пастки – розтяжки.
«Где же ваша власть?»
Високопілля - невеличке селище міського типу - жило тихим, мирним життям. Люди працювали на місцевих підприємствах, дехто їздив на заробітки за кордоном. Та в середині березня спокійний побут зруйнувався – рашисти окупували містечко і довгих п’ять місяців влаштовували терор населенню.
- З першого дня були обстріли, коли зайшли в селище. Ніхто не думав, що вони приїдуть до нас. Ми сиділи тихо в будинках і чекали, що вони пройдуть повз, ну для чого їм наше селище? Їм був потрібен Кривий Ріг. Але вони зупинились і так і залишились, - каже «КП в Україні» жителька Високопілля Ольга.
Тижні через два після навали рашистів по селищу ударили «Градами». Постраждала і вишка мобільного зв’язку. Надійний сигнал зник - довелось шукати місця, щоб зловити зв’язок і почути далекий рідний голос.
Пізніше пропали світло й газ. Людям довелось готувати їжу на дровах – хто на буржуйці, хто на камінні.
- Росіяни, тварюки, ставили біля будинків танки, іншу техніку і стріляли, переїжджаючи з одного місця на друге. Це був жах. Міномети возили з одного кінця на другий і гепали: неможливо було навіть зварити їжу. Спокою не було, - продовжує Ольга. – У мене по сусідству в двох будинках жили орки, які стояли на постах так званих «ДНР» і «ЛНР». Вони звідти повтікали, бо їх підірвали там на посту. Сиділи перелякані, вікна позакривали коробками, їх навіть не було видно, ходили під дворами кущами.
Місцеві жителі звертались до окупантів, щоб хоч якось налагодили газ чи світло, а ті відповідали: «Где же ваша власть?». Таким чином вони намагались надломити місцевих жителів психологічно, щоб люди думали, що вони покинуті напризволяще.
- Ми були у окупації з початку війни і до 23 квітня, поки не виїхали. Про той жах не хочеться згадувати. Майже увесь час знаходились у холодному підвалі разом з сусідами. Не було ні газу, ні світла, ні води. Постійні обстріли. «ЛНДрівці» з автоматами ходили, відбирали телефони і говорили: «Мы сидели 8 лет в подвалах, посидите и вы», - пригадує інша жителька Високопілля Аліна.
Евакуації з Високопілля як такої організувати не вдавалось. Люди в основному самотужки вибиралися з селища хто куди міг. Йшли пішки або їхали велосипедами - на свій страх і ризик 12 км до Зеленодольська.
- Було дуже страшно, бо над головами свистіли снаряди. Я вийшла 30 червня, все чекала наших, та не витримала. О четвертій ранку в той день вийшло 35 чоловік із села, - каже Ольга. – Зібрали один раз людей, щоб вивезти, та сказали що не пропустили автобуси. А що там вже було? Простояли до вечора так. Одна жінка навіть померла, на інвалідній колясці була.
Вкрали навіть консервацію
Рашисти крали з села все, що тільки могли, а що не могли – знищували.
- Ходили по хатах, стріляли з автоматів. У моєї доньки в хаті обстріляли стінку меблеву, яку щойно в кредит взяли, і трюмо. Багато машин по селищу забрали. Вивозили все, що їхні погані очиська бачили. Навіть бойлери із водою крали, вантажили у машину. Побутову техніку, посуд, одяг, взуття, навіть консервацію. Як машини всі забрали з мопедами і мотоциклами, почали красти велосипеди. Вели себе так, ніби у себе вдома хазяйнували, тварі, - каже Ольга.
Знущались і над людьми. Наша співрозмовниця пригадує, як одного разу вже у сутінках вигнали людей на вулицю, поставили на коліна і почали стріляти вище голови.
- Молодих дівчат шукали, горілку, вино пили, потім ходили вулицями і вгору стріляли, - пригадує жінка.
У Високопіллі зараз дуже багато знищених будинків. Магазини всі розграбовані. Гуманітарної допомоги в село не привозили жодного разу. Люди, які лишились у Високопіллі, були поставлені на межу виживання.
- Люди в сусідню область їздили велосипедами, щоб хоч якихось харчів придбати. А так їли що було: так зарізали порося, яке залишилося і орки не застрелили. Роздавали людям безкоштовно. Картопля була, хліб пекли прямо в печі, де кладуться дрова на топку. Попіл позгрібали і ставили хліб – так придумали, бо коржики на воді вже до рота не лізли, - каже Ольга. - Жили раніше нормально, все було. А тепер всі бомжі, живемо в чужому будинку, спимо на чужому ліжку, носимо чужий одяг. Дуже хочеться додому, у свою домівку, де знаєш кожний свій куточок. Там залишились мої котики, я за ними плачу. І кури там, і ластівки без мене полетять у теплі краї, а вони завжди зі мною прощалися. Дуже тяжко на душі.
Але тепер Високопілля наше. І як каже місцева жителька Аліна: «Нарешті ми дочекалися визволення нашого села!»
