Хліб в обмін на бринзу: як наші бійці з донецькими хуторянами поріднилися
Тим, хто боїться їхати в евакуацію, залишаючи насиджене місце, варто познайомитись із Ігорем та Тамарою Тереховими. На 69-му році життя вони втратили все, крім оптимізму і віри в людей, і зараз охоче починають нове життя.
Про тих, хто допоміг пережити тягар війни і зібратися в дорогу, Тамара говорить не інакше як "наші хлопчики". Такі хлопчики – у камуфляжі та зі зброєю.
«Жили, як раніше, хоч усюди бахкало»
Уродженці Донеччини – Терехови прожили звичайне життя. Багато працювали, виростили сина та двох доньок, які роз'їхалися світом. Старість вирішили провести на тихому хуторі у Бахмутському районі. Ігор - затятий мисливець і рибалка, а тут ліс, річка Бахмутка - невелика, але багата на улов. 2011 року діти допомогли купити будинок.
- Ще ми придбали двох кізок і одне козеня. І так вони стали розмножуватися, що через кілька років у нас майже ферма завелася. 11 кізок вкрали, але все одно до зими цього року 26 голів налічувалося. І раптом війна. Переживали, звісно, але жили, як і раніше, хоч усюди бахкало, – розповідає Тамара. – Щодня виганяли кіз, брали вудки – і на річку. Там і зустріли наших хлопчиків.
У березні хутір, що складався здебільшого із дачних будиночків, спорожнів. Дорога до міста була відрізана, та й магазини там уже не працювали. Виручав торішній урожай та своє господарство.
Військові, що стояли поруч, спочатку з підозрою поглядали на літню пару, потім вирішили познайомитися.
- У них, виявляється, корова є, вони нам молока запропонували. А я кажу: та ми самі вам молока дамо! А ще бринзи домашньої та яєць. Від молока вони відмовилися, а від сиру – ні. Я давно призвичаїлася бринзу робити, вона в мене смачна, - хвалиться наша співрозмовниця.
Одного разу навіть кавун принесли
Тамара згадує, як військові спорудили з двох колод і настила місток через Бахмутку:
- Це щоб кіз на той берег водити, де луг соковитіший. А ще так ми отримали можливість швидко спілкуватися із сусіднім селом, де також козоводи живуть. Кізок легко утримувати, вони і влітку, і взимку на сухій траві пасуться.
Тамара каже, що з військовими встановилася дружба, яка перейшла майже у близькі стосунки.
– Хлопчики стали до нас майже щодня приїжджати. Я їм наготую бринзи, яєць свіжих від курочок наберу. А вони хліба, печива, консерви приносять. Одного разу навіть цілий кавун принесли – це у квітні! І банани приносили, кажуть, таку їм передали посилку. Хлопчики заряджали наші телефони, бо світла у нас із березня не було. Завдяки їм ми підтримували зв'язок із дітьми. Я коли хлопчиків обіймала-цілувала, в них своїх дітей бачила. А вони у нас – своїх батьків, які зараз далеко.
Тамара пропонувала по-материнськи військовим їжу готувати, але тут уже їхній командир не погодився.
- Він сказав, що солдатів треба до самостійності привчати, щоби самі все вміли.
Військові постійно вмовляли подружжя залишити хутір, пропонували допомогу у переїзді.
– Але для нас це було як сім'ю залишати, – згадує Тамара.
До будинку не можна було підійти – так палахкотіло
За два місяці на хутір лише раз був "приліт".
– Ми тому якось не дуже боялися. Коли починало бахкати, біжимо під терикон і дивимося, куди попадає. Вони по полях б'ють, а ми шепочемо: по полях, по полях, тільки не по наших хлопчиках. А за землю теж душа болить. Тут же були озимі…
Напередодні 9 травня стало «бахкати» особливо сильно. Подружжя вирішило сховатися у підвалі сусіднього будинку.
- Я взяла лише паспорти та наших собак. Інші документи було зібрано, але я подумала, що знову нічого не станеться, - згадує Тамара. - Коли трохи вщухло, дід вийшов подивитися, що і як. Повернувся і наказав ще сидіти в підвалі. А коли я вибралася, до будинку вже підійти не можна було – так палахкотіло. Я на діда з криками: чому не сказав? А він відповідає: ти б рятувати, гасити побігла, сама могла б згоріти. Дід мій сам рятувати речі намагався, але все, що встиг – рушницю свою вихопити з понівеченого вибухом сейфа.
Кози теж врятувалися – були у момент влучення снаряда на самовипасі.
Доленосне знайомство
Погорільці вирішили пожити в сусідньому порожньому будинку, але цього разу військові були непохитними.
- Кажуть, ви нам живі потрібні, що хочете беріть, ми вас відвеземо. Хоч велосипеди, хоч човен. Ці речі в іншому будиночку вціліли. Але куди їх брати? Дід тільки з рушницею своєю не розлучився. Ми просили хлопчиків доглядати за кізочками, але вони руками розвели. Кажуть, із коровою клопоту вистачає, а зі стадом на війні ніяк. Перевели ми кізок по тому містку, що зробили хлопчики, і віддали в сусіднє село.
А ось старого спанієля військові залишили у себе. Ветеран полювання міг не пережити довгий шлях. У дорогу подружжя вирушило з іншим вірним другом - Арчі.
Військові довезли біженців до Краматорська та передали волонтерам. Звідти Терехових евакуювали до Дніпра, де вони кілька днів провели у хабі благодійного фонду Save Ukraine – «Врятуємо Україну». Далі була дорога до Львова. І в дорозі познайомились із військовим, який допоміг вирішити долю.
- Він був після поранення, їхав забирати свою машину, щоб на ній із передової поранених товаришів вивозити. Виявляється, багато хто так зараз робить. Так от цей хлопець прямо з поїзда зателефонував родичці, вона староста села Леухи у Вінницькій області. Вона сказала, що може прийняти нас. Пробувши кілька днів у Львові, ми туди і вирушили.
Навесні знову куплять кізочок
Зараз подружжя живе в окремому будинку в Леухах.
- Вигнали павуків, побілили стіни, випрали килимки. Є світло, навіть телевізор, а волонтери принесли електропічку. Люди довкола дуже душевні, питають, що треба, прагнуть допомагати. Мій дід одразу в місцеве ТрО побіг, хотів записатися. Там сказали, що вік не підходить. Ми роботу просимо, щоб так не сидіти, а нам кажуть: поки що відпочивайте.
І все ж таки Тамара знайшла заняття.
– У селі тримають корів, і є багато молока, але місцеві самі його не переробляють. Я домовилася із сусідкою про хорошу ціну, молоко в неї купуватиму, робитиму бринзу і роздаватиму всім, хто нам допомагає.
Про долю своїх кізок подружжя не справлялося. А ось про старого спанієля знають, що живий і непогано харчується. Хлопчики дзвонили – розповідали, розпитували про життя.
- Ми зараз з багатьма людьми спілкуємось. З нашими хлопчиками, з волонтерами, з Іриною, яка нам тут у селі все допомогла влаштувати. Навіть уявити не могли, що під час війни зустрінемо стільки добрих людей і знайдемо нових друзів.
Цю осінь та зиму Терехови обживатимуться на новому місці. А навесні… хочуть купити кізок.
