Переселенців в Україні вже понад 8 мільйонів, як підрахували ООН та Міжнародна організація з міграції. Вісім мільйонів людей – це майже дев'ять таких міст, як Донецьк, якщо брати кількість мешканців до травня 2014 року, або 26 – як Херсон, або 75 – як Бердянськ, тоді, до окупації.
По нашій країні розкидало населення умовно Швейцарії (8,5 млн). В Україні більше переселенців, ніж усіх жителів у Болгарії чи Сербії, Данії чи Фінляндії… Ціла держава громадян-ВПО. Як зараз живеться внутрішньо переміщеним особам і про що думають «нові переселенці», що з'явилися у лютому 2022-го, – у матеріалі «КП в Україні».
- Слава богу, сьогодні вже не ті часи, коли ВПО з донецькою та луганською пропискою жителі вільних територій буквально цькували. Не будемо згадувати ось це все: «донецьким квартири не здаємо», «чому не поїхали до Росії, ви ж її так звали», - розповідає переселенка з 8-річним стажем Марина Чуренко. – Ми з Горлівки, виїхали влітку 2014-го і блукали по орендованих квартирах у трьох областях. У нас був повний комплект «переселенця-невдахи»: дитину буквально зацькували в одній із шкіл на заході України, від моєї матері-пенсіонерки у Маріупольському пенсійному фонді вимагали поїхати до окупованого Донецька чи Горлівки та привезти свою пенсійну справу.
Людині, до речі, було 80 років. Мені заблокували банківську картку, і навіть довідка переселенця, яку я, прямо скажемо, здобула у бою, у черзі, де стояла з п'ятої ранку до п'ятої вечора, не допомогла – банк просто відмовив мені. Ми жили у літньому санаторії аж до грудневих морозів. І коли вирішили плюнути на все і повертатися в окупацію, нарешті на Полтавщині посміхнулася удача: нам запропонували порожній будинок в одному із сіл, знайшлася для мене робота, а для дитини – маленька та спокійна школа. Нині так переселенців не цькують, а навпаки, йдуть назустріч, допомагають. З нами тоді такого не було.
Щодо «йдуть назустріч» і «допомагають» - сказано правильно, але не на всі сто відсотків. Це насамперед роблять небайдужі люди та благодійні організації. Держава заявила про всіляку підтримку нової хвилі переселенців, але... щось пішло не так.
Інна та Сергій Миронови (прізвище змінено) – з цієї нової хвилі. У квітні сім'я виїхала з Донецька окремо: Інна – на одному з автобусів, що курсують із окупованого міста до західних країн. Сергій – заплативши шалені гроші, щоб вибратися, не привертаючи уваги військової комендатури «ДНР», яка забирає чоловіків його віку з вулиць воювати в лавах окупантів. Зустрілися у Польщі, разом приїхали до Ужгорода.
– Ми вже люди «не першої свіжості», нам за 50, тому зробити, як молодь – залишитися за кордоном та знайти роботу, нам уже важко. Вирішили бути у своїй країні, – розповідає Інна. – Оформилися як внутрішні переселенці без проблем: просто прийшли до ЦНАПу і за півгодини нам зробили довідки та оформили грошову допомогу. Принагідно дали список благодійних організацій, які теж допомагають переселенцям - продуктами, одягом, ліками. Ми до кінця дня десь реєструвалися, писали заявки на допомогу, бо приїхали, можна сказати, голі та босі. Друзі допомогли винайняти квартиру на місяць, тому з житлом теж було питання на майбутнє.
Минали тижні, але обіцяну допомогу від держави – 2000 грн на особу (3000 грн – на дитину) наші переселенці так і не побачили. Заявка на платформі «ЄДопомога» другий місяць висить у статусі «прийнята». Виплати від інших великих міжнародних інституцій цим екс-дончанам не належать - не та життєва ситуація: не пенсіонери, не інваліди, не самотні батьки...
- З розмов з іншими нашими "товаришами в біді" ми дізналися, що практично всі чекають на виплати, деякі – навіть з березня і квітня. Є щасливчики, які отримали державні гроші майже через два тижні після оформлення статусу переселенця, але про них усі говорять, а наживо в очі ніхто не бачив, - сумно посміхається Сергій.
Для багатьох такі затримки виявляються неприємним ударом: за рахунок цих сум сім'ї планують орендувати житло. Але немає грошей – немає і житла. Тим більше, що в багатьох містах, що належать до безпечної зони України (західні та частково центральні регіони), наші співвітчизники вирішили, мабуть, підзаробити на втікачах від війни – і підняли ціни на оренду квартир.
– Ми шукали найскромніше житло в Івано-Франківську та в Ужгороді, але дешевше за 6000 грн на місяць плюс комунальні послуги нам нічого не пропонували. Місцеві сказали, що до війни за ці гроші можна було зняти гарну трьохкімнатну квартиру, а ми ж шукали «однушечку». Дуже багато обману: на сайті виставлено на оренду квартиру, озвучено прийнятну вартість – наприклад, 4500 грн, а коли починаєш дзвонити власнику (зазвичай відповідають ріелтори, схоже, власники всі «переселились» за кордон), то з'ясовується: ця квартира вже здана, є лише дорожче. Як же здана, якщо оголошення на сайті з'явилося лише 10 хвилин тому, а на годиннику – половина шостої ранку?
Було таке, що просили забронювати перегляд, тобто скинути на карту третину від суми оренди за місяць. Ми навіть усміхнулися: у Донецьку цей вид шахрайства застарів ще на початку двохтисячних. Кілька разів ріелтори таки повідомляли, що господарі принципово не здають квартиру «донецьким» - мовляв, 2014 року такі мешканці, виїжджаючи з квартири, відкрили газ і мало не підірвали будинок. Чого тільки ми не наслухалися. Тому доживаємо цей місяць, а потім… не знаю, доки жодних варіантів немає. Напевно, звертатимемося до волонтерів із проханням поселити кудись у сільській місцевості. Але як там пережити опалювальний сезон – теж поки що поняття не маємо.
Переселенці підсумовують: ініціатив допомоги багато, але їх треба вміти знайти. Також не всі пенсіонери розуміють фразу «Запишіться за кьюар-кодом», яку часто вимовляють у благодійних організаціях. Чимало жителів Донецька банально забули пін-коди від своїх банківських карток, які до того ж часто прострочені, і шум банкоматів, що проковтують пластик, приводить до серцевих нападів у власників карток.
- Скаржитися, звичайно, ми не будемо, - кажуть Миронови. – Не звикли, та й на що скаржитися. Люди допомагають як уміють, честь їм та хвала. А те, що не все ще виходить - ну, сподіваємося, все рано чи пізно вийде. Жаль тільки, що у волонтерських пунктах, де допомагають одягом, ми бачимо дуже багато незрозумілого ганчір'я. Ну навіщо переселенцям, у яких одні штани та одна футболка на двох, скажіть, босоніжки на шпильках чи краватка? А все це ми знаходили у контейнерах. Поламані та діряві іграшки для дітей… Люди, у малюків і так психіка порушена, навіщо посилювати?!
Тішить, як молоді волонтери намагаються допомогти: з дому приносять подовжувачі та кип'ятильники, один хлопець приніс набір посуду зі свого серванту. Ось це зігріває, що все-таки ми, українці, здебільшого не байдужі до чужої біди.
Загалом, кажуть люди, які покинули свої будинки, ставлення до «нових переселенців» вже зовсім не таке, як 2014 року. Це радує. А що дивує та вражає – «паралельна реальність», як назвав це Сергій.
- За розмовами складається відчуття, що жителі міст, віддалених від бойових дій, живуть у паралельній реальності і взагалі не уявляють, що відбувається на сході та на півдні України. Тобто вони знають про події з лютого 2022 року, але що до цього було вісім років – для них одкровення. Нас зараз, у серпні 2022-го, запитують: а що, Донецьк окупований? А як із нього ви виїхали? І що, там немає українських банків і пошта не працює? А як вам туди документи надіслати? З Донецька неможливо зателефонувати до «Київстару» чи «Водафону»? Чому? А що, прям війна? Прям снаряди літають, і люди гинуть? Нічого собі…
Дивишся на них і думаєш: із цього регіону стільки чудових хлопців загинуло на Донбасі – хіба можна не знати, що відбувається? Нещодавно був сумний день – річниця Іловайського котла. Невже всі забули про цю трагедію, а пам'ятають лише військові? Це були ваші сусіди, знайомі, друзі, однокласники… Не розумію такого! – розводить руками колишній донеччанин.
З того, що підвищує настрій, Сергій та Інна відзначають здивування мешканців Ужгорода, коли «донецькі» розмовляють із ними чистою українською мовою.
- Вже разів десять запитали, чому ми говоримо так добре українською, якщо ми з Донецька. Ось що відповідати, щоб раз і назавжди запам'ятали, що Донецьк – це Україна, що там живуть нормальні люди, яких залякали, заткнули їм роти та наказали не висуватись, але вони залишаються громадянами своєї країни. Хоча нам приємно, що в нас майже «класична літературна мова», яку ми вивчали за книгами та фільмами, і місцеві жителі спілкуються з нами вільно, як і ми з ними, – каже Інна. – Між собою ми говоримо російською, ще жодного разу ніхто нам не висловив своє «фе» щодо цього. Та що там: сотні переселенців спілкуються і російською, і українською, і ніхто не біжить до них, розмахуючи шашкою і з криком: «Чому не державною?!». Мабуть, справа зовсім не в мові.