Волонтером стала випадково. У стрічці Фейсбуку потрапило оголошення, що потрібні волонтери зі знанням української та російської. Я зареєструвалася, перейшла на сторінку з графіком роботи, обрала зручний для себе годинник і пішла волонтерити. Щиро кажучи, думала, що з мого боку це буде одноразовою акцією, але потім прийшла вдруге, втретє... Загалом, якось утягнулася.
Мій волонтерський центр розмістився у приміщеннях колишнього тартуського кінотеатру Ekraan. У перші місяці війни він працював п'ять днів на тиждень, зараз – три: вівторок, четвер та субота. Центр забезпечує українських військових біженців одягом, постільною білизною, посудом, побутовою хімією та іншими предметами першої потреби. Іноді допомога приходить централізовано від компаній та організацій, але все ж таки левова частка надходить від місцевих жителів, які приносять не тільки б/в, а й зовсім нові речі, які вони купують спеціально, щоб принести сюди.
Незважаючи на те, що, згідно з офіційною версією, потік біженців до Естонії зупинився і кількість перетинів кордону повернулася до довоєнного рівня, особисті враження говорять про інше.
У ті дні, що я працювала на реєстрації, де треба, в тому числі, заповнювати графу «дата в'їзду в Естонію», приблизно кожен третій відвідувач прибув у липні. Але заради справедливості треба сказати, що це не суперечить офіційній версії, адже говорячи про потік біженців з України, влада має на увазі людей, які прибули до Естонії через Польщу та країни Балтії. А липневі біженці прибувають через Росію, оскільки виїжджають із тимчасово окупованих територій.
Відмінною рисою наших біженців є те, що вони не пам'ятають своїх естонських номерів телефонів, причому навіть ті, хто перебувають тут уже чотири-п'ять місяців. І справа не в поганій пам'яті. Думаю, це прояви того самого «підвішеного стану». Більшість вважають, що вони тут ненадовго, буквально на кілька тижнів, отже, забивати голову зайвими цифрами не варто.
Зате про те, хто з ходу записує свій номер у реєстраційний лист (це приблизно один на кожні 20-30 осіб), можна з великою ймовірністю сказати, що він змирився з тим, що залишиться в Естонії як мінімум не на тижні, а на місяці.
У середньому в центр приходять близько 70-80 чоловік на день, іноді буває і більше 100. Це не тільки жителі Тарту, а й практично вся Південна Естонія - Вільянді, Виру, Валга, Отепя, Пилва, Ряпіна, Елва і т.д. З цим пов'язані й курйозні випадки. Наприклад, один чоловік геть-чисто забув, у якому місті оселився.
- Тут такі назви важкі – ні вимовити, ні запам'ятати, – поскаржився він. – Пам'ятаю, що у назві чотири літери, це таке маленьке місто, село практично.
- Як же ви поїдете назад, якщо назву не пам'ятаєте? - Здивувалася я.
– А я знаю, де автобус зупиняється і час відправлення. До того ж, коли побачу назву автобусом, відразу згадаю!
Стенд, на якому написано, що потрібно приносити, чого найбільше потребують переселенці. Фото: Наталія Мічковська
Центр відкривається о 12-й, але черга перед входом збирається задовго до відкриття. Хтось приїхав здалеку і прив'язаний до розкладу автобуса, хтось турбується, що все добре розберуть, а є й завсідники, які приходять щодня і проводять тут по кілька годин.
Наприклад, мені відразу ж показали досить бадьору жінку років 70, яка стояла в перших рядах, швидко зареєструвалася та впевнено пройшла до зали.
«Години через дві вийде з повними тюками», - спрогнозувала колега, і, до речі, так і сталося.
Співробітники центру розуміють, що жінка, можливо, так справляється зі стресом, але погодьтеся: коли людина протягом кількох місяців виносить усе поспіль, виникає роздратування. Одного дня я стала свідком того, як одна з волонтерів відвела нашу постійну відвідувачку вбік і сказала, що поки вона в залі, нову партію речей із підсобок не винесуть. Жінка не розсердилася і не образилася, взяла вже зібрані два величезні пакети і пішла.
- Минулого тижня, коли я сортувала речі в залі, вона за мною ходила по п'ятах: тільки винесу новий мішок для сортування - воно вже тут як тут, хоче перша все подивитися, - розповіла одна із сортувальниць. - Винесла чарку рушників - так вона всю чарку до себе в сумку і поклала. Тоді я вирішила схитрувати і винесла для сортування мішок із дитячими речами – це єдине, що її не цікавить. І достеменно: речі її не привабили. Вона забрала мішок.
На щастя, такі випадки поодинокі, і більшість біженців все ж таки приходять дійсно за тим, що їм потрібно. Якщо беруть речі дітям, які залишилися вдома, та речі не підійшли, привозять їх назад.
Іграшки та настільні ігри багато хто бере «в оренду», і коли діти пограють, знову-таки приносять назад.
Одного дня я працювала на сортуванні дитячого одягу і тричі подарувала людям якщо не щастя, то радість точно. Принаймні всі три мами так і сказали – «як мені пощастило, що я вас зустріла».
Однією я знайшла для трирічної доньки однієї жінки хутряну куртку, кілька нових лосин та синю сукню.
– Ви знаєте, хто це? - захоплено сказала мама, показуючи на картинку, викладену паєтками на сукні. – Це ж Еліза, моя Настя просто обожнює цей мультфільм («Холодне серце. – Ред.)! Їй за тиждень три роки, і мені вже пообіцяли наші дівчатка, що зроблять для неї торт з Елізою. А тут ще й сукня! Боже, як мені з вами пощастило!
Інша шукала доньці джинси на зріст 134, а я буквально щойно зібрала великий пакет джинсів на зріст 140 – усіх кольорів та фасонів – і збиралася нести їх у зал. До речі, жінка обрала лише дві пари – мовляв, нехай і решта дівчат залишаться.
А з однією із жінок стався взагалі дивовижний випадок. Ми з нею розмовляли, коли вона шукала дитячий одяг, а я в цьому ж відсіку розвішувала на плечі сукні та кофточки. Вона розповіла, що приїхала з Маріуполя із 4 дітьми. Хлопчики залишилися в готелі з чоловіком, а з дівчатками (2,5 і 8 років) вона прийшла за одягом.
- У нас несподівано виникла проблема - молодша хоче одягати такий самий одяг, як і старший, і сильно плаче, якщо нічого придатного не знаходиться, - розповіла жінка. - Але де ж я візьму однакову? У нас взагалі немає! Сьогодні ледве переконали її, що це однакові футболки (на старшій була червона майка, а на молодшій – рожева футболка), але думаю, вона помітила каверзу, просто плакати втомилася. А що далі робити – не уявляю.
Це просто неймовірний збіг, але буквально півгодини тому я розбирала пакет з речами, і там були дві пари однакових суконь схожих розмірів - з леопардовим принтом з довгим рукавом і в смужку - з коротким. Я саме подумала, наскільки всі батьки різні – одні близнюків одягають у різний одяг, а інші – дітей із різницею у 6-7 років у однаковий.
Я швидко знайшла ці сукні, і щастя мами не було меж. Дівчаткам, до речі, вбрання теж дуже сподобалося.
Іграшки та дитячі книжки часто беруть, а потім привозять назад: нехай інші користуються. Фото: Наталія Мічковська
Незважаючи на те, що зараз центр працює не щодня, волонтери часто виходять і у позаурочний час – або у вихідні, або до та після офіційних годин роботи. Весь цей час вони сортують і розкладають речі, які прибувають як добровільні пожертви.
Я, наприклад, кілька годин працювала на сортуванні постільної білизни – міряла простирадла та підковдри, складала їх і зверху клеїла етикетку з розміром, наприклад таку: «200х240, подод.+2 навол.».
Волонтери кажуть, що раніше іноді приносили брудний одяг, дуже старе взуття, порвану постільну білизну, але зараз такого мотлоху майже немає. Естонці почули наполегливі прохання волонтерів та приносять або речі у дуже хорошому стані, або нові. Місцеві жителі упаковками закуповують побутову хімію, у центрі є новий посуд, постільна білизна, рушники.
Щоправда, коли волонтери помітили, що до центру нерідко приходять ті самі «як на роботу», вирішили нові речі до зали не виносити, а видавати їх за запитом – наприклад, людям, які переїжджають із готелю чи хостелу до квартири. Тим, хто приносить договір з орендарем, збирають великий набір – постільна білизна та рушники, каструлю та сковорідку, за необхідності – подушки та ковдри.
Нехай у них буде наче справжнє новосілля.