Священник Андрій Любунь: Пантеон на честь загиблих військових будуємо з 2014 року
У селі Лішня Кременецького району священник ПЦУ Тернопільської єпархії Андрій Любунь будує Всеукраїнський храм-пантеон на честь загиблих воїнів в українсько-російській війні. Храм розташовуватиметься біля зведеної 2014 року каплиці, поряд з якою дбайливо зберігаються гранітні плити з іменами загиблих захисників України.
Отець Андрій розповів, чому важливо будувати храм, незважаючи на війну, які настрої панують серед військових, про чудеса на фронті та про те, чим він допомагає бійцям.
Довести ділом, що ми віримо у перемогу
- Отче Андрію, розкажіть про храм, який ви будуєте.
- Наша капличка побудована 2014 року. Тоді ніхто не знав, як довго триватиме війна. Ми думали, що місця, виділеного на каплицю, вистачить для гранітних плит із іменами загиблих захисників. На жаль, ще до початку повномасштабного наступу багато плит лежали на землі: їх уже не було куди кріпити. Водночас ми поки що не маємо плит з іменами загиблих із Запорізької, Вінницької, Одеської, Полтавської областей та частини Києва. Тому спочатку я хочу збудувати храм, а потім виготовляти плити.
- Як ви зважилися на будівництво храму під час воєнних дій?
- Багато людей, зокрема священники і навіть військові, відмовляли мене від будівництва. Казали: невідомо, що далі, ми не знаємо, де відбуватимуться воєнні дії. Ти збудуєш храм, а потім прийдуть росіяни і все розбомблять.
Ні! Навіть якщо я не зможу закінчити, я маю показати як священник та українець: не можна опускати руки, не треба розчаровуватися! Що буде далі – тільки Бог знає, а ми маємо вірити не лише на словах. Мало говорити про те, що ми віримо у перемогу України: віра має підкріплюватись справами.
- Звідки ви дістаєте інформацію про загиблих?
- Робота зі списками досить складна: трапляється багато помилок, неточностей. Так, плити із Луганської області ми переробляли три рази: у списках були імена тих, хто воював на боці РФ. Не скрізь нам давали списки загиблих, тому ми зверталися до родин, які їх діставали через адміністрацію. Важливо було перевірити, щоб ті самі люди не зустрічалися в різних областях.
Будівництво пантеону Олександр Любонь розпочав ще до початку повномасштабної війни. Фото: facebook.com/andrylubunstep
Місцева влада ігнорує проєкт
– Вам хтось допомагає у роботі?
– Мені не допомагає ні церква, ні наша єпархія, ні митрополія. Сприяють небайдужі люди, підприємці та батьки загиблих. Наприклад, батько воїна з Бахмута, який був у нас на «прощі» (іньша назва паломництва. – Прим. ред.) минулого року, побачив будівництво і сказав: «Кожен місяць я виділятиму 1000 гривень на рахунок вашої каплиці». І зараз він, перебуваючи як біженець на Тернопільщині, щомісяця переказує нам кошти.
Мама Андрія Дрьоміна з «Азова», який загинув 2014 року, живе в Італії, тато тяжко хворів. Але батьки Андрія приїхали до мене і теж пожертвували. Є люди, які зупиняють мене на вулиці зі словами: «Ми бачили, що ви будуєте храм, візьміть», і дають гроші – хтось 100 гривень, хтось 500.
Але я ніде не афішую будівництво храму, не маю морального права просити допомоги, адже йде війна. Хлопці мають бути всім забезпечені, щоб протистояти ворогові.
– А що місцева влада?
- На жаль, місцева влада нас ігнорує. Попередню каплицю ми будували при світлі від генераторів: адже освітлення у нас немає. Спалили два запозичених: вони не витримали навантаження. Тепер ми будуємо храм, який буде в рази більший за попередній, і знову експлуатуючи генератори. Але скільки б я не звертався до попередньої та до нинішньої влади за допомогою – все марно!
Минулого року влада всіма способами перешкоджала проведенню «прощі» через коронавірус - сім'ї приїжджали на свій страх і ризик. Цього року сім'ї загиблих із Донеччини та Луганщини приїхали на всеукраїнську «прощу», а чиновники з обласної адміністрації проігнорували цю подію.
Місцева влада сказала: «У лісі стоїть якась каплиця. Що в цьому цікавого?" Тепер кажуть, що будівництво не на часі. Мовляв, ми не просили вас будувати, не можемо допомагати релігійним громадам, не маємо на це права.
Будівництво пантеону Андрій Любонь розпочав ще до початку повномасштабної війни. Фото: facebook.com/andrylubunstep
«На фронт їжджу підзарядитись»
- Ви, як капелан, буваєте на фронті майже щотижня. Що вам розповідають бійці і що ви їм кажете?
- Коли я вирушаю на фронт, завжди говорю своїй дружині, що їду зарядитися. Там така атмосфера! Так, стріляють, так, складно, але серед хлопців панує такий дух! Коли втомлюєшся від несправедливості та байдужості влади, коли приходять депресивні думки – вирушаєш на передову і розумієш: усі твої проблеми не варті уваги. Там – справжнє життя! На фронті немає сірого кольору: білий, чорний. А тут, поза фронтом, є сірий: живемо у метушні.
- Отже, підтримувати дух бійців не доводиться: він і так на високому рівні?
- Ти як священник все одно потрібний: бійці розуміють, що будь-якої хвилини вони можуть втратити життя. Коли до них приїжджаєш, вони дивляться на тебе не тільки як на товариша та побратима, а й як на людину, яка стала місточком між ними та Богом. Вони розмовляють зі священником – і з'являється віра, що Господь почув, що вони отримали захист від Бога. Для них ти свого роду амулет, талісман. Багато хто вірить - якщо ти поряд, з ними нічого поганого не станеться.
- А що вам кажуть військові? Чи були чудеса на фронті?
– Нещодавно був випадок… З 2014 року я – військовий капелан батальйону «Айдар». Мої бійці, що захищають південний напрямок Донеччини, зателефонували та розповіли одну історію. На лінії зіткнення через прильоти зруйновано безліч будинків. В одному з них залишалася 91-річна бабуся. За словами хлопців, під час обстрілів старенька постійно сиділа біля вікна і молилася. Коли вони не зайдуть, щоб принести їжу, бабуся все сидить і молиться. Забрати її нема кому: жінка залишилася без синів (обидва померли), без сусідів, невістка десь у Німеччині. Бійці мені кажуть: "Треба вивезти бабусю, знайти її онука".
Ми знайшли онука, бабусю вивезли, передали родичу, а за день-два дзвонять бійці та кажуть: «Ти не повіриш, капелане! Як тільки ми забрали бабусю, до її будинку прилетіло! Поки бабуся молилася – хата стояла, перестала молитися – і хати немає!». Вони зробили такий висновок самі.
Священикові допомагають у його справі родичі загиблих воїнів. Фото: facebook.com/andrylubunstep
- А чи стають невіруючі віруючими на війні?
- Не можна говорити, що коли солдат боїться померти, він починає звертатися до вищих сил і через це стає віруючим. Віра – це щось глибше. Той, хто був віруючим до війни, залишився таким і згодом.
Є хлопці, які нормально ставляться до того, що я православний священник, є язичники, хтось вірить в українські традиції та предків, є бійці, які розчарувалися в церкві в молодому віці. З останніми важливо багато спілкуватися та говорити, як із дітьми, які отримали не лише тілесні травми, а й духовні. Ці травми зцілюються словом, хоча такі бійці неохоче йдуть на контакт: до них дуже важко підібрати ключ, вони нікому не довіряють.
- Бійці вірять у перемогу?
- Звісно! Сумнівів у них немає. Вони кажуть: «Нам нема куди відступати, за нами – наші близькі, наші сім'ї. Це росіяни можуть відступати, а ми – ні. Якщо ми покинемо окопи та бліндажі – України не буде, рідних та близьких також не стане». Ніхто не воює за владу чи чиїсь інтереси. Люди воюють за те, щоб зберегти свою землю і тих, кого вони люблять.
В ТЕМУ
Щороку в селі Лішня біля каплиці відбувається триденне Всеукраїнське паломництво сімей загиблих в українсько-російській війні. Цього року "проща" запланована на 5 серпня. Через воєнний стан паломництво триватиме лише один день.
