#Історії із соцмереж. У нас все біле та чорне, у них - тільки чорне, вони про існування білого не знали ніколи
"Історії із соцмереж" - рубрика, що виникла після прочитання постів українців, які переживають війну. У ній ми збираємо історії, які нас схвилювали. Напевно, вони не залишать байдужими і вас.
Тетяна Гончарова, ведуча телеканалу "Рада":
Російські матрьошки з лакованими плоскими личками фюрерів, які вважають себе людьми, тріумфують у той час, як мама загиблої дівчинки з Вінниці, щойно відключена від ІВЛ лікарями, не знаючи ще, що в неї немає ноги, намагається зрозуміти, де її дочка, і знай повторює : "Де Ліза? Де Ліза?.."
Російські матрьошки - все суцільно мужичок з нігтик, крихітні, нікчемні, всі як та - найменша, найостанніша, дрібна настільки, що й личко важко розглянути, але й потреби немає, нема у що вдивлятися.
Ні в чому нематрьошка не розуміється, самсон вирін далі за свій ніс не бачить, ні за що акакій акакієвич не несе відповідальності. Її справа маленька, від початку помножена на нуль, життя навиворіт, замість правди - брехня, замість миру - війна, боягузтво і тупість, прикриті бравурними вигуками матрьошок побільше.
Звірі? Ні. Звіроподібні хіба що, погань, нечисть. Не люди. Не звірі.
Матрьошки бавляться, бешкетують, буянять і колобродять, самі по ходу буйства свого вмирають, але не нам їм рахунок вести, ми себе рахуємо.
Своїх рахуємо. Там дівчинка із синдромом дауна, там пенсіонерка кішок годувала у дворі Харкова, там чоловік у джинсах… у всіх убитих матрьошками були обличчя, серця, не було ночі всередині. Усі наші світяться, коли вмирають.
Матрьошки-дерев'яшки. Матрьошки-орки. Матрьошки-чернь. Навіть тіней не відкидають.
Орки - не просто так слово. З якого підземелля вони сюди вибралися? З якої мідної гори виперлися? З якої чорної прірви матеріалізувалися у людиноформу? Із яких чорних щілин на нас повалили?
Така проста війна триває – білого та чорного, сенсу та порожнечі, сердець та безсердечності, світла і темряви.
Така проста війна для розуміння. Не матрьошок - нашого. У нас все біле та чорне, у них - тільки чорне, вони про існування білого не знали ніколи, не бачили його. А побачать – засліпнуть. От і сплять, не приходячи до тями.
У рашці багато казок про народ, що колись пішов під землю (метафора смерті), у Реріха картина є "Чудь підземна". Народ зі світлими волоссям, очима, землистим кольором обличчя, розмірів з карликів, іноді їх називали гномами. Нікого не нагадує?
Ілюстратори зображали їх велетнями в шубах. Які вже тут шуби, якщо тут же поруч і опис, з якого очевидно, що вся чудь подібна до Голлуму. Просто всі карлики мріяли стати велетнями. І ілюстратори з радістю підміняли поняття навіть на рівні дитячих казок.
Парадокс ще в тому, що чудь - зовсім не міфічний народ, а дуже конкретний, фінно-угри, до яких належать комі, мордва, карели, вепси, сихитри - купа народностей, які реально існують і донині.
Далеко ходити не треба: путін – вепс, шойгу – тувинець. Та сама грьобана чудь.
Як би не заштовхували демонів кудись подалі - у нори, у казки, вони вилазитимуть звідти, набиратимуться сил і перуть, помщаючись безжально за свої образи, намагаючись приректи всіх на таке ж жалюгідне існування, яке самі вели століттями без сонячного світла.
Але в казках і насправді закон один: світло переможе темряву. Живі переможуть орків. Реальність переможе грьобану вигадку.
У реальності до Будинку офіцерів у гурток з розвитку йшла дівчинка Ліза, мама якої переїхала з нею до Вінниці з Києва у лютому.
У казці про чудь оркостан завдає удару «калібрами» по «будівлі гарнізонного будинку офіцерів у Вінниці». Орки – дерев'яшки, для них Будинок офіцерів – це будівля, де офіцери сидять. У них старі карти, старі терміни, у них погляд із підземелля.
З днища та ущелин. Але тепер нам їх не заганяти, а винищувати повністю.
Бажати смерті – гріх, – каже митрополит Драбинко. А мерцям її якось і безглуздо бажати. Тому бажаємо просто знищення ворога.
А коли знищимо, тоді нові казки засядемо писати. Але вже нічого не вигадуючи, не переінакшуючи, не придумуючи.
