Абітурієнти-2022: на підготовку до вступу тиснуть пережитий стрес та невідомість
Для випускників-2022 цей навчальний рік став страшним випробуванням. Зазвичай наприкінці квітня школярі вже знали, куди поступати, до чого готуватись. Їхні плани скоригувала війна. «КП в Україні» записала три історії 17-річних українців, які перебувають на роздоріжжі – куди поступати, ким бути, як жити далі? Підлітки не хочуть називати своїх прізвищ та проти публікації фотографій, але щиро діляться емоціями й планами на майбутнє.
Людмила (Донецьк – Гостомель – Прага):
– До 3-го класу я навчалася у Донецьку. 2014 року ми поїхали до Києва як переселенці. Там я ходила до школи, але з вересня 2020-го через пандемію коронавірусу батьки перевели мене на дистанційне навчання до української онлайн-школи. Довелося оплачувати навчання, але нам подобалося, що там уже відпрацьована дистанційна програма технічно діяла без збоїв і я могла самостійно планувати графік навчання.
З початку 2021 року в мене з'явилася ідея вступати до європейського вишу. Проаналізували - обрали Чехію, бо там навчання у вузах безкоштовне, але чеською мовою. Я вивчаю мови, у мене вже рівень англійської В2, а чеська взагалі споріднена з українською, тому вивчити її на рівні користувача цілком реально у короткий термін. До того ж у Чехії багато мовних шкіл, які пропонують іноземцям підготовку до вступу. Все це коштує грошей, звісно, і ми заздалегідь сплатили підготовчі курси.
Я обрала гуманітарну спеціальність – графічний дизайн. Документи на гуманітарні дисципліни у Чехії здають у листопаді, а іспити відбуваються у лютому. Тобто, щоб вступити до чеського вишу у лютому 2023 року, мені треба розпочинати навчання у червні-липні цього року. Все було розплановано: у червні я здаю ЗНО, у липні їду до Чехії.
У лютому цього року ми мали здати документи на студентську візу, але почалася війна. І папка із документами залишилася при нас. Ми жили в Гостомелі, встигли вибратися звідти під вибухами та одразу взяли курс на Прагу.
Оскільки видача студентських віз українським студентам тимчасово зупинена, тільки-но ми приїхали до Праги (це був березень) - отримали візу тимчасового захисту на рік. Як подовжуватимуть ці візи студентам-українцям далі – поки що невідомо.
Отак і живемо у невідомості. Не знаємо, як буде (і чи буде?) організований мультидисциплінарний тест, який цього року замінить ЗНО для випускників. Треба якось одержати фізичний атестат від школи. Потім його треба нострифікувати (визнати в країні перебування), можливо, доведеться ще здати якісь предмети. Як це відбуватиметься у Чехії з урахуванням війни - поки що теж невідомо.
Добре, що ми заздалегідь сплатили пакет із гуртожитком – до літа я забезпечена проживанням. Наразі різко злетіли ціни на оренду, у тому числі й на гуртожитки. Батькам доведеться шукати меншу квартиру, коли я переїду до гуртожитку.
Невідомість тисне, дається взнаки і пережитий стрес. Графік підготовки через це збився, переїзди теж позначилися не найкращим чином. Мені треба готувати портфоліо для вступу, а я не можу змусити себе малювати. Це турбує мене та батьків, але, сподіваюся, ми впораємося – і все буде добре.
Тимур (Донецьк):
- Ми жили у Донецьку весь цей час, нікуди не виїжджали – мої батьки думали, що ось-ось все закінчиться, що треба трохи почекати. Про це були всі розмови, а я був підлітком і не дуже цікавився політикою. У школі у нас теж «забили» на пропаганду, просто повісили якісь емблеми, куточок зробили імені якогось загиблого «ополченця» – і на цьому все. Нам, підліткам, усе це не дуже цікаво було. Пара людей, у яких батьки в армії, - ті так, вони були "упороті" на цю тему, але вони не були у моїй компанії. У Донецьку живуть звичайні підлітки, у багатьох з них один ТікТок на думці. От і я такий був.
Років два тому стало ясно, що нічого не закінчиться, що треба вже починати думати, де мені здобувати вищу освіту. Батьки одразу сказали, що у Донецьку я поступати не буду. Звісно, тут може вступити навіть дебіл, бо особливого конкурсу до вузів немає, подав документи – і навчайся.
Але витратити п'ять років, отримати папірець-«диплом», який ніде у світі не котирується, – цього не хотілося. Ми почали підшукувати вузи у Маріуполі, Харкові. Зупинилися на Приазовському державному технічному університеті, факультеті інформаційних технологій. Туди можна було вступити через освітній центр «Донбас, Крим – Україна» – це для абітурієнтів із окупованих територій дуже зручний варіант. Плюс Маріуполь неподалік Донецька, батьки могли б приїжджати, а потім і поїхати зовсім.
Загалом ми вирішили – а сувора реальність внесла свої корективи. Спочатку коронавірус закрив кордони. Виїхати з Донецька до Маріуполя можна було лише через територію Росії. Ну, ми подумали, що можна здійснити таку подорож завдовжки у 30 годин заради гарної мети – вступу.
А у лютому з Донецька перестали випускати юнаків та чоловіків віком від 17 до 55 років. І ось тут ми просто отетеріли – як виїжджати? Я закінчую школу, мені 18 років виповниться влітку. Навчання у донецьких школах подовжили до 1 липня, коли буде підсумкове оцінювання чи ЄДІ - наразі невідомо. Воно мені не потрібне, за великим рахунком, але якщо я поїду раніше, я не отримаю папірця про закінчення школи. А якщо пізніше – мене заберуть до військкомату у день народження. Вже мобілізували однокласника, йому 18 років у березні стукнуло. Просто прийшли до школи, викликали його до кабінету директора – і все, більше ми його не бачили. Мама його приходила, про щось говорила з директором.
Загалом ми зрозуміли, що треба валити якшвидше, але як? Мені повних 17 років, а батькові – 48. Він сидить удома, не виходить на вулицю, щоб не загребли служити. Ми подумали, списалися з однією зі шкіл на вільній території – там пообіцяли допомогти з екстернатом, хоч уже й пізно. У 11-му класі у другому семестрі на екстернат уже не беруть, але нам обіцяли допомогти, щоб у мене був атестат про середню освіту нормальну.
І ми вирішили виїжджати на свій страх та ризик: знайшли перевізника, який вивозить чоловіків мобілізаційного віку. Понад тисячу євро це коштує, везе він до Західної Європи. На початку травня їдемо, спробую подати документи до закордонного вишу – кажуть, є пільги для українських абітурієнтів. А я українець, у мене ID-картка є, і біометрика українська, і атестат український буде.
Напевно, я не встигну здати мультитест, щоб поступати в Україні, тому планую все ж таки у Європу. Але взагалі давайте краще виїду – а потім буде видно. Нині планувати неможливо нічого. Може, рік доведеться пропустити, може, я передумаю і працювати піду… Хоча ні, дуже хочеться залишитися в іншій країні і вчитися!
Маріупольський університет, куди збиралися вступати і жителі Маріуполя, і окупованих територій, тепер сам став переселенцем до Києва. Фото: facebook.com/mdu.mariupol
Мар'яна (Маріуполь – Запоріжжя):
- Я цей рік пропускатиму, оскільки ми щойно виїхали з Маріуполя. Не розповідатиму, як ми там жили ті дні… Напевно, нам, можна сказати, пощастило – ми встигли поїхати на своєму автомобілі та дістатися до Запоріжжя. Через кілька днів після нашого виїзду будинок, де я народилася і де з сім'єю прожила 17 років, розстріляли танком впритул. Нам сусіди надіслали фото тижневої давнини, коли змогли зловити інтернет. Ми жили в районі магазину "1000 дрібниць", на "тищику", як у нас кажуть... говорили. І все, нашого будинку більше нема.
Батьки важко перенесли все це: мама лікується й досі, у неї на нервовому ґрунті з'явився псоріаз. Тато теж ледве прийшов до тями, наразі шукає роботу. Живемо на фінансовій "подушечці", яка дуже швидко зникає.
Я планувала вступати до Маріупольського державного університету, коли ще все було нормально. Але вже не поступлю: немає нашого Маріуполя, університет переїхав до Києва, а життя у Києві ми поки що не потягнемо. У Запоріжжі у нас є знайомі, а у Києві я буду одна. Грошей, щоб винайняти житло, у батьків немає.
Вони не хочуть мене нікуди відпускати, та й я сама не хочу поки що нікуди виїжджати, плюс вчитися немає настрою взагалі ніякого. У школу мене записали, атестат буде. Але рік після школи у мене буде порожній, перепочинок. Думаю, потрібен час, щоб звикнути до нормального життя, а у Запоріжжі – не скажу, що тихо. Теж стріляють. Потрібно, щоб психіка повернулася на своє місце, бо мене зараз не цікавить взагалі нічого. Мені постійно хочеться лежати, укрившись із головою теплою ковдрою і щоб мене ніхто не чіпав. Тож поки що про вступ до вузу я не думаю. Хочу знайти хорошого психолога.
