#Історії із соцмереж. Таню, а ти впевнена, що нам говорять всю правду?
"Історії із соцмереж" - рубрика, яка виникла після прочитання постів українців, що переживають війну. У ній ми збираємо історії, які зачепили нас. Напевно, вони не залишать байдужими і вас. Тексти публікуємо без змін.
Тетяна Гончарова, ведуча на каналі "Рада":
"Таню, а ти впевнена, що нам говорять всю правду? Мені здається, все набагато гірше", - написала мені сьогодні знайома.
Я вже говорила, що найбільше за все ненавиджу зараз питання "Як ти?" Хай я здамся комусь патрітичною до дебільної нестями, але у мене немає наразі мене, я - вся країна, яка воює, вмирає, виживає, виборює, бореться, доводить своє право на існування.
Тому "Як ти?" змушує відповісти що-небудь, ніж переповісти, що є: випила кави у спокійному Києві, покрутила колеса вєліка, доїхала на ефір, відзначила, що машин стало ще більше, вловила захоплено запах квітів аличі, трошки побісилася, що площу Перемоги (міняймо назву, бо то про іншу перемогу) тепер не переїду по діагоналі.
Як я - не має жодного значення зараз. Тим більш коли я жива, а когось немає. І немає в найприкріший антилюдський спосіб.
"Як ти?" - типу сказати що? Вчора об"їхала Іванківщину, раніше була у Бородянці, в Гостомелі, бачила Бучу, поефірила, розвезла корм, почитала, переказала гроші на ЗСУ, знов поїхала, видала 200 обідів, нагримала на дядька, який штовхав бабусю на милицях в черзі, з питанням: "Вони там заради вас воюють, щоб ви по головах за сирком лізли?!.." Але ж все це маячня на тлі відповіді, на яку чекаємо: ми перемогли. Але чи можемо ми її чекати? Ні, тільки докладати зусилля до неї.
Всі притомні українці докладають зусиль і водночас знають, як і хто, і скільки загиблих, і як правильною мовою про закатованих, всі і знають, і говорять багато, правди не ховаючи, але хто знає найбільше - ті просто мовчать. Не від бажання приховати, а від важкості знання.
Там періодично волонтери в морги потрібні, ви підіть, добробати он будівельні теж людей набирають - це вам не про песиків і бабусь (і це ви ще пишете мені, що я - герой, який там!), ви підіть в моргах поволонтерте, і навряд чи ви після того будете балакучі і стурбовані тим, чи вам сказали всю правду. Бо навіть раз побачивши її нутро, ви знудитесь тією правдою.
Куди більше вже тієї правди? Ви хочете залізти в криваве місиво статевих органів згвалтованих жінок? Чи хочете дізнатися, що відчували тварини, з яких живцем шмаття м'яса зрізали кадирівці? Ви хочете знати кількість РСЗВ і їх різновиди? Чи чому візеір продає квитки і переконатися, це вони просто щоб не загнутися чи реально щось знають більше за Зеленського? Ви хочете точно знати, як ми помстимося Вірменії за передані Росії винищувачі? Чи як насправді побудована газатранспрортна система і чи настільки вже все погано в Європі, що вона, бідна, тільки росгазом і жити може? Ви хочете знати про те, чи не поділили Україну, доки ви були в Варшаві чи Ірпіні у підвалі?
Але ж ви маєте знати! Ви не можете не знати.
Правду знають навіть ті, у кого тижнями не було зв"язку, її знали ті, хто під страхом смерті пішли під "Порт-сіті" у Маріуполі сьогодні на оголошений коридор, бо вони не хотіли приймати чорне за біле - життя в росії чи перебування у фільтраційному таборі, чи здача крові на благо солдат росії, які за війну в нашій країні отримають на місяць від 22 доларів. Так. Є такі довбні, які здохнути за велику порожню ідею, нав'язану путлером, готові за 22 долари.
Отакі вони, "цінності", коли клепки в голові немає, коли жив очікуванням "правди, яку скажуть", і її говорили 30 років і спотворили так, що ти став співучасником великого жахливого замєсу.
"...Нам не говорять правди" - це не про нас. Ці два місяці війни довели, що нам і говорити не треба, у нас своя макітра на голові, і ми самі знаємо, що робити на своїй землі, зі своєю землею і з собою.
Сьогодні б вночі я була вже у Прип"яті, як цілу низку років до того, щоб о 1:23 26 квітня запалити свічку в пам"ять жертв аварії на ЧАЕС.
Але сьогодні вночі я читаю Глузмана "Рисунки по памяти, или воспоминания отсидента": "На самом деле все было так просто и ясно: истина в экзистенциальном поединке личности и тоталитарного государства была очевидна, и эта истина состояла в том, что посмел высказать вслух мальчик из сказки Ганса Христиана Андерсена. Король был голый!"
Оцю голу порожнечу нам з вами і бороти, тепер вже назавжди. Не загрузнемо! Не провалимось. Встоїмо.
