Українка, що бігла до Франції: Я заколисувала доньку і побачила, як летить ракета. А потім пролунав вибух
«Ночей я почала боятися, як вогню»
24 лютого 2022 року назавжди залишиться в пам'яті як день, коли ти вперше всім тілом відчув жах, що леденить душу. Не описуватиму ті почуття, а також відчуття тотальної безпорадності та нерозуміння, оскільки це пережив кожен з нас. Скажу одразу, що бажання залишити небезпечну територію виникло після п'яти-семи походів разом із 3-місячною донькою у підвальне приміщення, розташоване біля найближчої від нас школи.
Підвал, в якому маса людей (не забуваємо про пандемію коронавірусу і практично відсутній імунітет у немовлят), шум і гам - це далеко не те місце, де має рости дитина. Тому мої подальші дії є цілком логічними.
Напевно, тригером для мене стала ракета, яка потрапила у військову частину неподалік будинку в Запоріжжі. Більше того, я особисто бачила, як ракета летіла небом. Поки я заколисувала дочку і розмірковувала, що це за об'єкт, пролунав гучний вибух. З новин дізналася, куди саме влучив ворожий снаряд.
Після побаченого кожна повітряна тривога вселяла в мене ще більший жах. У підвал я більше не ходила, тому що квест з одягання поспіхом дитини однією рукою і викочування коляски з третього поверху іншою рукою фізично для мене був дуже важким. А вночі я боялася, як вогню.
Постійний страх за себе, за життя дитини змусили мене зайнятися пошуком виходу із небезпечної ситуації. Спочатку я шукала інформацію про те, де можна пересидіти війну на Західній Україні, причому не за «всі гроші світу». Випадково мені на очі попався сайт, де іноземці пропонували допомогу: жителі країн ЄС були готові приймати українських біженців у себе вдома та абсолютно безкоштовно.
Страшно їхати в чужу країну до невідомих людей, але це нісенітниця в порівнянні з війною. При реєстрації на сайті випливло повідомлення про те, що найбільше чекають українців в Іспанії та Франції, мені ж було все одно куди їхати, аби подалі від вибухів: безпека доньки перевищує страх перед невідомістю.
Вже згодом, по приїзді до Франції, я дізналася, що таких сайтів існує кілька.
Британці вважають за краще жити в старих французьких будинках, причому в пошані будинку, які розташовані в лісах. Цей будинок збудований у 1859 році. Фото: особистий архів Анни Левченко
Пожитки для трьох людей влізли у дві невеликі сумки
Коли я шукала сім'ю, в якій доведеться жити найближчим часом, то звертала увагу на кілька моментів.
По-перше, ці люди повинні говорити англійською або хоча б знати її, оскільки ази інглиша у мене були (спасибі мамі, школі та університету).
По-друге, мене цікавив час, на який нас можуть поселити, - війна точно не закінчиться за три дні.
І по-третє, питання з логістикою, чи допоможуть мені дістатися пункту призначення.
Не хочу хвалитись, але на той момент я спіймала удачу за хвіст, оскільки одна із сімей, хто відгукнувся на мою заявку, підходила за всіма параметрами. Мені написали мігранти з Великобританії, які проживають у Франції: літня пара була згодна на невизначений термін прийняти у себе вдома мене, дочку та мою маму. Більше того, мене зустріли на великій машині (такий собі «Будинок на колесах») у Празі і звідти доставили до Франції, але про це трохи пізніше.
Коли ми "потиснули один одному руки" (віртуально) і домовилися про швидку зустріч, я почала збирати скромні пожитки на три персони, які влізли у дві невеликі сумки. Одна сумка вщерть була набита дитячими речами, підгузками, сумішшю та термосом з гарячою водою, а друга вміщала мінімум речей для двох дорослих, трохи їжі, адже нас чекав довгий шлях, а також документи.
Черга на вокзал – кілька сотень метрів
Ми залишали Запоріжжя 6 березня, і тоді в евакуаційних поїздах був справжній «аншлаг». Пам'ятаєте? Перші поїзди, які йшли з міста, не йшли строго за розкладом: було дуже багато рейсів, що спізнювалися або скасовані.
Наш поїзд теж прибув зовсім не в зазначений час, причому коли ми в нього сіли, навіть не знали, куди їдемо. Під час руху з'ясувалося, що удача знову на нашому боці – наш поїзд їде прямо до польського міста Хелм.
З чоловіком, дочкою та мамою ми приїхали на вокзал о 6.15 ранку, як тільки завершилася комендантська година. Там ночувала моя сестра зі своєю сім'єю – саме вони нам «посіли місце». На вокзалі «Запоріжжя-1», незважаючи на відсутність поїздів, на пероні вже юрмилися люди.
Щогодини з'являлася чутка, що поїзд ось-ось прибуде і треба поспішати, щоб встигнути зайняти місце. На «низькому старті» ми пробули понад три години - весь цей час я провела з дочкою в залі очікування (там я годувала дитину, міняла підгузник і укладала спати, а робити при шумі подібні маніпуляції дуже складно).
На щастя, коли прибув поїзд, мене з немовлям на руках пропустили у вагон першою. Ми – а це сім, вважай, доросла людина плюс немовля – зайняли чотири полиці у плацкарті. Ліжечком для дитини та пеленатором усі два дні шляху до Польщі нам служив столик у вагоні. Ми по черзі чергували біля сплячої дитини, щоб малеча не впала з імпровізованої люльки.
Вагон був максимально утрамбований, причому поліцейські намагалися додати до нас ще кілька людей. Бонусом для нас стало те, що того дня вперше на вокзалі поліція встановила кордон і блокувала прохід нових людей - евакуації спершу підлягали ті, хто «дежурив» на вокзалі. Коли мені вдалося визирнути у вікно з вагона поїзда, я жахнулася - черга вишикувалася від автобусної зупинки станції і за магазин «Ельдорадо», а це кілька сотень метрів.
Потяг рушив близько полудня: прощавай, рідний будинок.
За законами Франції на поштовій скриньці мають бути імена навіть тимчасових мешканців будинку. Фото: особистий архів Анни Левченко.
Поїздка довжиною у нове життя
Під час руху кілька разів перебудовувався маршрут, як розповіли нам провідники пізніше, а на деяких станціях потяг стояв довгий час з невідомих нам причин. До Польщі, включно з очікуванням на українському кордоні, шлях зайняв близько 40 годин. З'ясувалося, що ми дісталися ще оперативно.
Після того як евакуаційний поїзд прибув на польський перон, нас почали випускати з вагонів «партіями», щоб уникнути тисняви. Польща тепло зустріла українських біженців – у Хелмі на нас чекали волонтери, їжа та гарячі напої. Прикордонники пропускали мене з немовлям позачергово і, більше того, мені виділили коляску – вона на цей момент була на вагу золота. Всі два дні ми жили, вважай, на адреналіні, а побачивши такий необхідний візок, у нас потекли не просто сльози, а цілі струмки подяки. І досі ми користуємося подарунком від невідомої польської мами.
У Хелмі нас почали розподіляти: комусь треба було йти на поселення, а іншим їхати до інших міст. Нам треба було потрапити до Варшави, а звідти – до Праги.
На шляху до Варшави «зрадницька» електричка тричі ламалася. На той час мені це здавалося черговою катастрофою, але вже в польській столиці я усвідомила – це був черговий жест пані удачі, оскільки в електричці мені вдалося трохи поспати (за ці дві доби я сумарно проспала 6 годин), і якби не було поломок, то часу на відпочинок, хай і мінімальний, я б не отримала.
До Варшави, замість обіцяних двох годин прямування, ми їхали чотири години. А приїхавши, я взагалі випала в осад - усередині центрального вокзалу ніде було й яблуку впасти. Практично всю підлогу всередині будівлі вокзалу зайняли українські біженці, які очікували на прибуття потрібного їм поїзда. Я щиро боялася застрягти у Варшаві, і справа не без зручностей, втоми і почуття голоду, про який я на якийсь час забула, а в тому, як бути в такій метушні і шумі з маленькою дитиною.
Мені вдалося «купити» квиток на поїзд до Праги (поїзди для українців за умови пред'явлення паспорта безкоштовні) на 04.44. У Варшаві ми були близько 3-ї години ранку. Тобто час очікування становив майже дві години.
У столиці я взяла кілька бутербродів нам у дорогу, підгузників та води: це був наш золотий запас.
Вже поїздом до Праги я дізналася, що в нас стоячі місця. Як стояти з немовлям на руках, сумками та візком в «Інтерсіті», я не розуміла. Ми зайшли в перше купе, де сиділа жінка з двома доньками-підлітками, які їхали з Харкова, і осіли там. Тут успіх знову виявився на нашому боці, оскільки на наші місця, зайняті «незаконним чином», ніхто так і пред'явив права.
Розговорилися з харків'янами – розповідали про жахіття війни, поділилися планами на майбутнє – вони збиралися жити у Празі до кінця війни в Україні. Чи вдалося їм втілити намічене в життя, я не знаю, як поїзд дістався потрібної станції, наші шляхи розійшлися.
Нас же забрали зі столиці Чехії автомобілем, і ми поїхали в нове життя через Німеччину.
У країні, яка славиться круасанами, винами, високою модою та парфумерією, ми опинилися 10 березня.
«Мою доньку неймовірно полюбили у громаді»
У Франції нас прийняли дуже привітно. Заслуга скоріше не держави, скільки місцевих жителів, зокрема британської громади.
Ось уже більше місяця я живу зі своєю сім'єю у милої британської пари – Едріана та Валері. У нашому розпорядженні, по суті, весь будинок - нас анітрохи не ущемляють у пересуванні. Нам виділили дві кімнати, а також у разі нашого бажання ми можемо спокійно жити на третьому поверсі: це горище, де є все необхідне, включаючи санвузол.
Едріан, глава сімейства, нещодавно їздив до Великобританії, де він виступав у складі оркестру. Звідти він привіз нам допомогу від жителів Туманного Альбіону – музиканти та знайомі Едріана передали українським біженцям величезні пакети з речами, причому більшість із них новий одяг британських брендів – і для дитини, і для мами, і для мене.
До речі, мою доньку тут неймовірно полюбили: кожен, хто заходить до будинку сім'ї Стайгелів, обов'язково передає дитині одяг, підгузки, іграшки. Отже, зараз моя дитина - центр всесвіту у величезної британської громади. Завдяки цим людям я і моя сім'я нічого не потребуємо: якщо чесно, це одночасно добре і погано. Плюс у тому, що у нас є все – безпека, теплий будинок, їжа, увага, чисте повітря.
Головний мінус - ти себе щохвилини відчуваєш нахлібником, а це дуже погане почуття. Щодня хочеться додому: туга на рідних стінах не покидає нас ні на хвилину. Наші тіла тут, а от серце і душа залишилися в Україні: наш день починається з новин про рідну країну і закінчується так само. Голова тут, а думки вічно десь там.
Зараз ми з дитиною у безпеці. Фото: особистий архів Ганни Левченко
Бюрократична тяганина по-французьки
Ніколи не могла б подумати, що французи будуть настільки повільною нацією. Вони нікуди не поспішають, хоч і кажуть досить швидко, а перерва на обід у них займає незвичні нам дві години. Більше того, вони під час ланчу можуть дозволити собі випити келих вина, після чого знову вирушити на роботу. Для мене це дикість, а для них це норма.
Після приїзду до Франції ми вирішили подавати документи на тимчасовий захист (програма від ЄС), оскільки це дозволить нам не лише легально перебувати на території Євросоюзу, а й надати низку інших прав. Серед цих прав – безкоштовна медицина, виплати від держави (на мене з дочкою у Франції розраховано 528 євро допомоги на місяць) та низку інших «плюшок».
Папери ми почали оформляти через пару-трійку днів після приїзду, дозвіл на проживання, в рамках тимчасового захисту, був отриманий наприкінці березня. Моя мама досі оформляє документи, бо має лише український паспорт-«книжка», мені простіше - закордонний паспорт з візою Польщі. Саме поставлена по приїзді до Польщі віза та прискорила оформлення паперів для мене.
Місяць ми чекали, потім я вирішила особисто поїхати до префектури (адміністративний центр департаменту, всього у Франції 101 департамент), і виявилося, що паспорт мами так і не перевели, мене ж врятувало наявність візи та транслітерація імені у закордонному паспорті. Справа зрушила з місця лише після того, як я переклала документ мами англійською мовою і написала розписку, що перетинала держкордон саме з мамою. Французи, як кажуть, повірили мені на слово.
Схема, за якою розраховують виплати для українців, які мешкають у комуні Кроз. Фото: Особистий архів Анни Левченко.
Дуже хочеться додому
У Франції дуже м'який клімат: вже наприкінці березня було надзвичайно тепло (+20 на сонці), хоча на початку квітня випав сніг (але це витівки циклону). Люди тут надзвичайно добрі та привітні, кожен співчутливо ставиться до українців і щиро бажає всього «найкращого» головному ворогові України, який налаштував практично весь світ проти себе. Кожен намагається чимось допомогти, зробити свій внесок у таку благородну справу.
Незважаючи на доброту, чуйність і співчуття, ти все одно відчуваєш себе чужинцем 24/7. Ще триває боротьба з комплексом провини, оскільки ти під мирним небом поки твоя батьківщина продовжує відбивати чергову атаку ворога.
Британська громада у Франції дуже згуртувалась навколо українців - нам влаштовують українські вечори, проводять аукціони в рамках допомоги постраждалим від росіян та багато іншого. Неподалік мене живуть кілька українських сімей, наші історії відрізняються одна від одної, але об'єднує нас одне - всі ми втекли від війни. Але незважаючи на те, що активні бойові дії йдуть за кілька тисяч кілометрів від нас, все ж таки кожен у собі привіз цю похмуру війну з собою. І дай боже, щоб вона зникла рівно того ж дня, коли Україна оголосить про завершення підлої війни. Кожен із нас дуже хоче повернутися додому.
