• Головна
• Шоу-біз

Фото: СТБ

З 24 лютого Павло Серветник пече хліб і роздає його безкоштовно у Херсоні всім, хто потребує. І якщо наразі у самому місті ситуація із хлібом більш-менш нормальна, то у прилеглих пунктах його зовсім немає – Херсон та частина області окуповані з 2 березня.

Але хлопці, ризикуючи життям через обстріли, пробираються і туди.

Скільки напекли – рахувати перестали з 21 березня, коли позначка перевищила 100 тонн.

Наша історія із шеф-кухарем Павлом Серветником – про те, як виживати в окупованому Херсоні, не зламатися та доводити будь-яку справу до кінця навіть у ці темні часи.

Пошук продуктів – окрема історія. Їх просто немає

- Пашо, дивилася ваше відео у сторіз, де ви говорили, що рідко виходите на зв'язок, бо не до цього. Незважаючи на біль у голосі, ви зверталися до своїх підписників у милій масці круасану. Чесно, я розплакалася. Як ви справляєтесь?

- Навіть не знаю, як сказати... Адже я намагаюся багато чого не показувати. Нині стан такий: якби не Великдень, я виїхав би з міста.

Справа в тому, що в мене народилася ідея, щось мені на думку прийшло - спекти паски і роздати їх людям.

Благодійних пожертвувань на хліб виявилося більше, а тут ще саме надійшла пропозиція купити яйця – 12 тисяч штук, тож купив продукти і для пасок. Вже зробив закупівлі приблизно на півмільйона – це упаковка, форми для пасок, декор, яйця, масло…

Хоча сьогодні ми з дружиною їхали в машині, і вона каже: «Мій лікар поїхав, моя подруга поїхала…» І якби я цього не задумав, ми б теж поїхали, бо від міста залишилися, якщо можна так сказати, тільки стіни та бабусі.

- Я зараз знову розплачуся. Пекти щодня безкоштовний хліб для людей – це щоденний подвиг. А тут ще й паски. Якими силами це робите?

- Особисто я випікав хліб три тижні, може, й з місяць з 24 лютого. Тепер саме я хліб не печу. Випікають мої хлопці, з якими ми працювали до війни. Я ж займаюсь організаційними питаннями – доставка, пошук продуктів.

Пошук продуктів – це окрема історія. Їх просто немає. Наприклад, щоб знайти дріжджі, потрібно знайти людей, які готові поїхати за ними. Це дуже складний процес – умовити, попросити. Наразі вся робота побудована на якихось таких речах, яких до війни не було. Раніше ти дзвонив, що тобі потрібні цукор, дріжджі, мука, і все це привозили. Тепер це займає дуже багато часу.

– Продукти пропускають у місто? Були історії, що важко щось доставити?

– Пропускають легкові машини. Великі машини – ні. Тобто завести багато дріжджів немає можливості.

- А борошно є?

- Борошно у місті є, у нас фермерський край, і є великі запаси зерна. У нас є два або три свої млини. Але випікання хліба – це складний процес. Взяти будь-яке борошно і зробити з нього хліб - так не вийде. Потрібно звертати увагу на якість помелу, свіжість, щоб був хоч якийсь показник глютену, це важливо при виготовленні хліба, щоб борошно, так би мовити, було робочим. Нещодавно була ситуація. Купили тонну борошна без логотипу – а воно зараз все таке, незрозуміле. Зміна переробила 400 кг борошна, а це понад 600 кг тіста, опісля дзвонять хлопці з цеху і кажуть: «Пашо, ми зараз хліб пектимемо, подивися на це». Зкидають мені фото, а тісто - кольору глини. Хоча це мала бути біла чіабата. Одна й та сама партія від однієї й тієї самої людини, але частина борошна була якоюсь незрозумілою.

Тому перший місяць я повипікав хліб, а потім все якось…

Паша Серветник безкоштовно годує херсонців хлібом. Фото: Instagram.com/pashaservetnyk/

Морально стає все складніше і складніше

- Настала втома, якесь розчарування?

- Перші три тижні все було, скажімо так, на характер, мені здавалося, що все чітко. Потім почав усе те, що відбувалося, пропускати через себе, і стало набагато складніше. Стали спливати історії про те, що в Одесі люди ходять до лаунж-барів, курять кальяни – у них все чудово. Або про те, як у Львові всі ділять гуманітарку, ходять у брендових речах, а сюди нічого не доїжджає.

Потім мені почали дзвонити люди, мовляв, що ти пнешся, ми зараз навеземо в місто безкоштовної їжі, все буде, не накручуй себе, малолітка. І ти сідаєш і думаєш: «А може, воно й не треба?! Зараз все буде чітко, кажуть».

Мені 28 років, я не маю своєї квартири, я не мільйонер, я не маю купи грошей, і я це роблю. А є люди в місті, доларові мільйонери, у них одна машина коштує як увесь мій маленький бізнес, і вони й гривнею не допоможуть. І коли ти все це аналізуєш, морально стає все складніше та складніше.

Дивишся на те, що в Бучі сталося, а вони ж тут містом ходять, і починаєш себе накручувати: «А вони ж живуть від наказу до наказу. Зараз наказ не стріляти в мирне населення, а завтра буде наказ вбивати». Ти це носиш-носиш у собі, і воно тебе з'їдає-з'їдає-з'їдає... Важко.

А після 16 березня до мене підійшли мої хлопці і кажуть: «Пашо, все місто працює за гроші, усі отримують зарплату, нам теж треба платити комуналку, купувати їжу». Тому якщо спочатку ми увесь хліб роздавали безкоштовно, потім частину почали продавати. Тобто частину нами випеченого хліба роздаємо, частину продаємо, щоб покрити зарплати хлопцям, і ще частину купуємо на хлібозаводі, коли є гроші, і теж роздаємо безкоштовно.

Але ж є ще водії – є мої та волонтери. Перший вивіз хліба був 3 березня – ми купили 36 тонн. Це був найбільший вивіз. 3 березня був максимальний колапс у місті по хлібу, було все дуже погано, бо з 24 лютого до 3 березня хлібозавод не давав хліба, була катастрофічна ситуація. І ми на хлібозаводі викупили увесь хліб. І якщо тоді було багато машин волонтерів – 100, 200, не можу сказати точно, їх була нескінченна кількість, всі вантажилися та їхали, вантажилися та їхали, - то зараз волонтерів залишилося у місті 5% з тих, хто був.

- Їдуть?

- Так. Масово.

– Зараз можна виїхати з міста? Чи це великий ризик?

– Зараз це не великий ризик. Виїхати звичайній людині, не намагаючись щось перевозити, приховувати, можна. Дорога довга, тяжка, але виїхати можна.

– Ваша сім'я залишається з вами?

- Мої батьки не хочуть їхати, їм нема куди їхати. Батькові – 55, мамі – 58. У них така позиція. І тут вони мають хоч якусь можливість працювати у нас у цеху і якось жити. До війни мій тато працював водієм у цеху, мама – бухгалтером.

Перші дні випікав хліб з усіх своїх запасів

- Ті цифри, які ви озвучили по хлібу, а це тонни, - це ж божевільних грошей коштує. Мені здається, що ви вже й усе своє роздали, а не лише те, що на пожертвувані гроші.

А я бачив, що відбувається, тому просто випікав із усіх своїх запасів. Ми переробили все, що було в нашому цеху, і за кілька днів почали підключатися вже й херсонські підприємці. Виходить, до 3 березня працював на тих продуктах, які були у мене, та на тих, що дали мені підприємці. Пам'ятаю, було 1,8 тонни борошна, дріжджі. Гроші почав збирати вже 28 лютого, і перші закупівлі на них я зробив 3 березня.

Все коштує грошей. До того ж зараз ніхто не може скласти ціну ні на що. Немає жодного єдиного джерела інформації. Тобто незрозуміло:  20 грн за кг борошна – це дорого чи дешево? Чи дріжджі – 50 грн за кг? І так у всьому.

Бували моменти, що яйця купував по 65 чи 75 грн за десяток. Цукор теж – 65 чи 75 грн за кг. Ціна на борошно постійно скаче – від 20 до 25 грн за кг.

Бензин та дизель зараз від 45 до 50 грн, але був момент, коли літр коштував 70-100 грн, а нам треба було розвозити хліб.

– Вам було страшно? Адже те, що ви робите, може не сподобатися окупантам?

- Насправді вони до волонтерів ставляться нормально. Ми маємо кілька великих волонтерських баз, всі знають, де вони знаходяться. І якби вони хотіли, то прийшли б.

Чи страшно? Страшно. Але рівень страху незрозумілий.

Була така історія, я про неї чомусь забув, а наразі згадав. Вранці 24 лютого ми почали пекти хліб, і я викладав в Інстаграм те, що ми робимо. Десь о пів на дев'яту вечора мені почала писати дівчина: «Пашо, у лікарні багато поранених військових та цивільних, одні й ті ж лікарі працюють там 16-18 годин, привези хоч щось поїсти». Того дня було не до забезпечення лікарень, їжі не було.

А це вечір. Дружина каже: «Не їдь, комендантська година, не дай Боже». Але я зважив усі за і проти, розумів, що в місті війни немає, кинув два ящики хліба, якісь булки і повіз до лікарні. Я ж у школі трохи вчився, розумів, що вибухи, які чую, не зовсім поруч, можливо, 10-15 км від мене. Просто було лячно від невідомості.

Ми прилетіли до лікарні, це було страшне видовище – люди поранені, понівечені… Ми залишили булочки, і коли їхали назад, побачили двох наших змучених військових. Кажу: «Мужики, комендантська година, я хліб розвожу, можна їхати далі»? На що вони тільки сказали: «Їдь із Богом, синку».

Тоді я зрозумів, що не все так добре, як би хотілося.

Шеф-кухар «МастерШеф. Битва сезонів», який йшов у ефірі СТБ, поки що не розпочалася війна. Фото: Instagram.com/pashaservetnyk/

Горе все затьмарює

- Я ось слухаю вас... Так, у нас є різні люди, які показують себе не з найкращого боку в цей час. І це ранить. Але те, що ви робите, - на таких людях тримається і країна, і всі ми. Ви маєте це знати. Як зараз настрій у місті? Ми бачили, як Херсон виходить на мітинги.

- На «МастерШеф» ви говорили, що захоплюєтеся випіканням хліба. Чому хліб для вас такий важливий?

– Зараз у мене є така можливість, то ж роблю хліб. Були б у мене плити, варив би кашу. Кожен займається тим, що може.

- Яким буде ваш особистий День Перемоги?

– Я про це зараз не думаю. Коли бачу, як далеко все зайшло, День Перемоги нам може тільки снитися, чесно кажу. Якщо раніше всі казали, що війна затягнеться тижнів на три, хоча я спочатку в це не вірив, то нині уже ніхто не розповідає, що це ненадовго. Навіть військові експерти кажуть, що це не один рік.

У мене в голові зараз якесь монотонне, монохромне, нескінчене горе. Я чомусь не можу настроїти себе на перемогу. Я просто бачу це горе, і воно все затьмарює. І це горе було б не таким гірким, якби наші люди не поводилися в такий складний час, як мразі. Ти намагаєшся їх відгороджувати від себе, але їх дуже багато. І це ще більше вбиває, аніж сама війна. Гордість бере за військових, але, з іншого боку, як їх усіх шкода. Це такі ж люди, як і я, які мали мрії, цілі... А все, що в них залишилося, - тільки віра.