Люди, що втекли від війни… у війну: Вона ніби йде за нами слідом
Як зараз почувають себе двічі біженці і переселенці, які знову змушені залишати свої будинки заради порятунку життя? Жителі Донбасу добре знають, що відчуває людина, яка тільки-но прийшла до тями після страшних потрясінь, заспокоїлася і вросла в нове життя – а її знову виривають з коренем… «КП в Україні» записала три історії таких українців.
"Коли знову почула вибухи, думала, що це я нагрішила"
Христині Хуторній 24 роки, і сім років тому вона покинула Донецьк разом із сім'єю. Дівчина жила у Київському районі міста – страшному, небезпечному, адже лінія фронту проходила околицями району, і звуки вибухів та пострілів стали звичайними для мешканців.
- Так, ми зрозуміли, що почали звикати, почали втрачати пильність, на кшталт «стріляють не до нас, а від нас, отже, можна виходити». Скільки людей тоді загинуло через цю безглузду думку! – згадує Крістіна, яка живе зараз у Києві. – Війна була не лише у вибухах, вона була у всьому: людей у місті було дуже мало, машин ще менше, перестав працювати залізничний вокзал, кінотеатри. Були тільки ринки та кафе на бульварі Пушкіна, і що дивувало: у дорогих закладах постійно було багато народу, хтось їв і курив кальян, а за кілька кілометрів від бульвару люди вставляли фанеру замість вибитого скла. У центрі намагалися влаштовувати якісь гуляння, а на околицях – у нас і в Петрівському районі – люди не могли вийти з підвалів через обстріли…
У 2014-2015 роки в окупованому Донецьку бойовики намагалися створити видимість мирного життя, але масовий від'їзд молоді, спеціалістів, працездатного населення призвів до того, що процвітала лише торгівля. І все це під звуки вибухів.
- Обстріл міг застати тебе будь-де і коли завгодно. Я часто падала на землю при гучних звуках, жінки перестали носити взуття на підборах та спідниці, бо в джинсах та кросівках легше тікати, коли починали стріляти. Почали звикати до постійних «бум-бум», комендантської години, перевірок на внутрішніх блокпостах… Але батьки не могли змиритися із втратою роботи та нормального життя. Вирішили їхати до столиці.
Як зізнається дівчина, у столиці донеччанам тоді були не дуже раді. Довелося сьорбнути по повній і байдужості з боку чиновників, і явного знущання з них же, і нові знайомі кривили губи, чуючи донецьке «шо».
– Ми хрестоматійний приклад: нам і квартири, бо «донецькі», не здавали, і відправляли до Донецька за документами, і казали, що в поліції треба відзначатись щотижня… Як батьки пройшли це пекло, я не знаю. Я вступила до національного університету – дивно, але ніхто нічого мені не сказав і не зробив, однокурсники ставилися до мене добре, дуже підтримували, – каже Крістіна. – Закінчила університет, зараз викладаю у школі, збираюся заміж…
І все було добре до лютого 2022 року, коли Київ почув виття сирен та дізнався, що таке вибухи. Війна прийшла до всіх українців, а до донеччан – вдруге.
- Вперше в житті в мене трапилася істерика: я плакала і кричала, що не розумію, чому війна йде за мною слідом, що я такого зробила, що не заслужила спокійного тихого життя, - зізнається дівчина. - Мені здавалося, я в чомусь винна, нагрішила, що мене так карають. Потім уже знайома психолог швидко привела мене до тями, сказавши, що справа зовсім не в мені і ні в кому з нас...
Знову донеччанка зібрала речі і рушила в нікуди. Виїжджати за кордон не хотіла – наречений залишався в Україні, тому перемістилися на захід країни.
- Звичайно, до нас, «нових переселенців», ставилися зовсім не так, як тоді, 2015-го. Нам допомагали у всіх установах, буквально заглядали у вічі. Я була розгублена, досі не розумію, чому тоді було так, а зараз зовсім по-іншому. Усі документи дуже швидко оформили, ніхто нікого не відсилав до Донецька, все, виявляється, вже давно в електронному вигляді… Ми пробули в Ужгороді три місяці, влітку повернулися до Києва.
За словами колишньої дончанки, яка двічі пережила спробу втекти від війни, вона досі потребує допомоги психологів. Безсоння та підвищена тривожність надто довго були її постійними супутниками.
«Спочатку в Донецьку, а потім і в Маріуполі я знову готувала на багатті біля входу до будинку»
Євгенії Лисенко (ім'я змінено) досі важко говорити про своє «двічі біженство». Вважає, що «переселення» – надто м'яке слово для тих, хто втік від війни з одним пакетом документів у руках. Нехай навіть у сусіднє місто.
- Я з Донецька, з сумнозвісного селища Спартак, що на Путилівці. Для немісцевих поясню – поряд із аеропортом. З літа 2014 року до зими 2015-го не було жодного дня, коли б не стріляли – бойовики намагалися вибити із Донецького аеропорту українських «кіборгів», - згадує жінка. – Я та мої батьки практично не виходили з підвалу, готували на багатті біля входу. Були постійно хворими, а вибратися за ліками нікуди – до найближчої аптеки добігти нереально, та й вона була б закритою.
Життя в таких жахливих умовах не могло продовжуватися довго, і Євгенія прийняла рішення вибиратися і їхати. Батьки відмовилися, заявивши, що вже немолоді і не хочуть нікуди тікати зі свого будинку.
- Все стандартно, як кажуть наші люди похилого віку, мовляв, якщо гинути, то в рідних стінах, - зітхає донеччанка.
Умовляння не допомогли, Євгенія вибиралася одна. Дочекавшись тиші між обстрілами, пішки вийшла на дорогу. Взяла лише свої документи, трохи грошей і…змінні шкарпетки.
– Я не знаю, чому я їх взяла, – зізнається Євгенія. – Пам'ятаю, що не хотіла брати сумки та валізи, нічого. А шкарпетки влізли до сумочки, де лежали документи.
Друзі на машині чекали жінку за кілька кілометрів від її будинку, побоялися заїжджати в район, що обстрілюється. Щойно жінка сіла в машину, поряд із нею прилетів і розірвався снаряд. Дивом авто не зачепило осколками.
- Ми мчали як божевільні, не бачачи дороги. Нам головне було - вибратися. Не пам'ятаю, як ми проїхали блокпости, прийшла до тями я вже на в'їзді в спокійне мирне місто. У Маріуполь.
У приморському місті їй також допомогли друзі – дали притулок на перший час, допомогли з роботою та документами. Батьки залишалися в Донецьку та розповідали, що життя начебто налагоджується, стріляють менше. Євгенія раділа, що все гаразд, але назад не збиралася.
- А потім росіяни прийшли вбивати Маріуполь, і я немов у дежавю - знову готувала на багатті біля входу до будинку. Мені здавалося, що я збожеволіла. Ті ж звуки, ті ж крики, той самий запах, як у Донецьку, – все це било по нервах, наче випалювало зсередини. Зв'язку з батьками не було, вони не знали, що зі мною, але новини про Маріуполь бачили і чули – і божеволіли. Сподівалися, що мене з іншими мешканцями привезуть до Донецька, шукали моє ім'я у якихось списках, – розповідає Євгенія. - Але я вирішила вибиратися сама, тому що зрозуміла, що ще трохи - і я остаточно збожеволію. У нас у Маріуполі тоді багато з'явилося божевільних, чия психіка не витримала.
Пішки Євгенія пішла до сусіднього з Маріуполем селища Мангуш (а це близько 20 км), де їй дали притулок місцеві жителі. Через день вдалося вибратися до Бердянська, звідти – до Запоріжжя.
- До мене підійшли волонтери, дуже по-душевному почали говорити, питати щось – і я розплакала прямо на автовокзалі. Такий біль був у мені, що я не могла складно говорити. Пам'ятаю, що мене напували міцним, дуже солодким чаєм, а я не ласунка, і сказати їм не можу – зуби стукають, я вся трясуся. Потім уже прийшла до тями, через годину, напевно, - згадує донеччанка.
Нині вона у друзів у Львівській області. Там теж чути війну, але Євгенія каже, що втретє вже нікуди не побіжить.
- Я зрозуміла своїх батьків, які нізащо не хотіли їхати з рідного дому. Тут, у селі, будинок не рідний, але вже майже рідний. І з нього я нікуди. Якщо судилось загинути – отже, що тепер вдієш, - філософськи каже жінка.
"У Бердянську все повторилося, як і в Луганську"
Андрій та Олена Євдокименко – молода родина родом із Луганська. Незважаючи на вік, вони зіткнулися і з війною, і з окупацією, причому двічі. Бо виїжджали молодята з окупованого Луганська до Бердянська, куди теж невдовзі прийшли окупанти.
2014-го вони познайомилися. Луганськ уже був окупований, точилися бої, містом ходили невідомі у камуфляжі, але закохані цього ніби не помічали. Обом не було й 20 років. Одружилися 2019-го року в Маріуполі за процедурою «шлюб за годину»: родичі привезли на машині закохану пару, а ввечері вже забирали чоловіка та дружину. Дуже дивувалися, бо про свої плани молоді не говорили нікому.
– Просто ми вже знаємо, що треба жити, тримаючи язик за зубами, – каже Андрій. - Ну і сказати, що ми жили, нічого не помічаючи, теж, мабуть, не можна. Усе ми бачили і чули, і відчували, і знали. Втратили на війні друзів, причому з обох боків: хтось пішов воювати до ЗСУ, хтось приєднався до «ополченців». З родичами посварилися не з усіма, але багатьма. Ми ж активно проукраїнські люди, і думки свої не приховували. Поки нам не натякнули, що до нас є інтерес з боку «людей у погонах» та їхньої прокуратури.
Швидко зібралися, не чекаючи на візити бойовиків, і виїхали до Бердянська – місто дуже подобалося. Та й байдуже, каже Андрій, настав час прощатися з рідним містом – від того Луганська вже нічого не залишалося. «Наче хутір якийсь, а не місто», – каже Олена. Поїхали жити на море.
Бердянськ зустрів переселенців привітно: нікуди не ганяв, нічого не вимагав. Жили спокійно, думали про народження дитини. Весна 2022-го перекреслила усі плани.
- Ми не могли повірити, що Бердянськ буде окуповано. Ну ні, ну ми ж тільки поїхали з такого ж убитого міста! Ну як так? І знову, як під копірку, повторюється ситуація із Луганськом: стрілянина, комендантська година, упирі на вулицях, «Росія назавжди», рублі, паспорти… Слів не вистачає, щоб висловити, як я до цього ставлюся. Ми зрозуміли, що й тут нам уже немає місця, що треба знову кудись їхати. Виїхали до Одеси, зараз поки що тут. Кудись ще тікати нема ні сил, ні грошей, ні бажання. Прикро, що якісь «орки» ганяють нас по всій країні! – сердиться Андрій.
Євдокименко впевнені: більше нікуди не втечуть із принципу. Будь що буде, вирішили вони. І назло війні зайнялися найменш мирною справою – очікуванням первістка, який з'явиться на світ на початку наступного року.
