Олексій Кущ: Українцям допомогли вижити діджиталізація та гроші «на чорний день»
Цей День Незалежності буде найскладнішим за всю історію: повномасштабна війна, розв'язана Росією проти нашої країни, триває вже півроку. Шість місяців втрат, болю, крові. І шість місяців активного протистояння і на фронті, і в тилу, в ефективність якого, будемо відвертими, у перші дні війни мало хто вірив.
Які українські ноу-хау сьогодні виявилися незамінними? Що допомогло вистояти вітчизняній банківській системі? Яка в цьому заслуга НБУ та українських банків? Що такого ми змогли зробити за 31 рік незалежності, що українська економіка продовжує триматися, незважаючи на катастрофічний брак коштів та найапокаліптичніші прогнози? Ці та інші питання «КП в Україні» обговорила з аналітиком Олексієм Кущем.
«Криза любить кеш»
- Олексію, як ви вважаєте, українська економіка виявилася технологічно підготовленою до повномасштабної війни?
- Я сказав би, що ця готовність відбулася, швидше, від протилежного, а не стала результатом планомірної роботи. Якщо проаналізувати, як до війни готуються прагматичні держави, наша підготовка виглядала, скажімо так, недостатньою. Не було створено серйозних резервів, і якби Україна залишилася без західної допомоги, наша економіка мала б усі шанси померти на другий-третій місяць війни. Все ж таки в умовах, коли країна живе в очікуванні повномасштабного вторгнення, потрібно створювати резерви хоча б на рік.
У той же час, говорячи про державну систему резервів, не можна не відзначити, що вона дуже вразлива. Держрезерви можуть бути знищені фізично, або, як бачимо на прикладі РФ, санкціями. Крім того, золотовалютні резерви не так швидко можна розподілити на користь нужденних.
Але в Україні є й інша система – децентралізована, її ще можна назвати мережевою. Йдеться про те, що кожен підприємець та кожна сім'я накопичують заощадження, передусім готівку, на так званий «чорний день» - тобто на кризи. Ця модель у кризових умовах показує високу ефективність, її важко зруйнувати. Криза любить кеш.
Можу з упевненістю сказати, що якби такий формат війни розпочався в якійсь європейській країні, це стало б справжньою катастрофою на рівні підприємців та приватних домогосподарств. І ті, й інші з надією дивилися б на державу, чекаючи допомоги, але її було б не багато.
- А поясніть, як нам зіграла на руку тіньова економіка?
- Почну з того, як влаштовано взаємодію великого та малого бізнесу на Заході та у нас.
У європейській моделі економіки великий та малий бізнес тісно взаємопов'язані. Великі промислові компанії обростають, як кит рибами-прилипалами, тисячами суб'єктів малого бізнесу, які є контрагентами. Зрозуміло, що вони працюють у тісній зв'язці.
Дуалізм української моделі полягає у тому, що у наших реаліях аналогічні сфери практично не перетинаються.
Перша сфера – це олігархічний лібералізм. Сама назва звучить як оксюморон, але насправді вона повністю відображає ситуацію, коли йдеться про монополістичну конкуренцію між ФПГ (для яких штучно «лібералізовано» всі економічні процеси) за шматок державного пирога.
Це дуже специфічна діяльність, і якби наші олігархічні структури потрапили в по-справжньому ринкову економіку, вони не вижили б. Саме тому всі спроби вітчизняних олігархів вести бізнес за кордоном зазнають фіаско.
Друга сфера – це «анархо-капіталізм» малого та середнього бізнесу, що існує на мікрорівні. І якщо для першої сфери держава є об'єктом рентного заробітку, то для другої швидше це суб'єкт насильства з боку чиновників держапарату. Як кажуть, першим – усе, другим – закон. До таких умов малий та середній бізнес пристосовуються завдяки переходу в тіньову економіку.
Під час війни олігархічна сфера практично завмерла, оскільки «доїти» стало нікого, кошти держави йдуть до нуля. Водночас «анархо-капіталізм» зреагував на появу ризиків вищого порядку, побачивши, що зараз головна небезпека – це не рідний чиновницький апарат, а зовнішній агресор. В результаті малий та середній бізнес включилися в роботу з амортизації кризи по максимуму. Звідси і активний волонтерський рух, і допомога армії, і реалізація різноманітних проєктів.
Унікальні сюрпризи
- Коли мінус на мінус дає плюс, це, звичайно, приємно, але ж ми маємо досягнення, які цілком закономірно спрацювали на відмінно. Насамперед, я говорю про банківські сервіси.
- Насправді ця війна спричинила низку унікальних сюрпризів, які ніхто не прораховував. І справді всіх вразила операційна платоспроможність української банківської системи.
У перші дні війни були дуже великі побоювання, що перестануть працювати картки та банківські транзакції, накриється мобільний зв'язок та інтернет. На щастя, ці побоювання не справдилися. Платіжні системи продовжили роботу, швидко знайшли варіанти зняття готівки через каси супермаркетів та АЗС, банки продовжили терміни дії платіжних карток та спростили процедури перевипуску.
Взагалі, маю сказати, що український фінтех, з точки зору масмаркету, стоїть на щабель вище західного. Можливо, на Заході віп-банкінг і крутіший, ніж у нас, а от щодо середнього сегменту, то наші сервіси просунулися набагато далі.
Чудово себе показала під час війни діджиталізація: за допомогою смартфона люди змогли підтягувати документи, ідентифікуватися та вирішувати ті чи інші питання, навіть перебуваючи за кордоном. Можна сказати, що діджиталізація значно посилила мобільність українців та, без перебільшення, багатьом допомогла вижити.
- А що ви можете сказати про програму «Дія»? Знаю чимало людей, які встановили її вже після вторгнення, причому багато хто перебуваючи за кордоном.
- Ще кілька років тому я говорив про те, що державні сервіси повинні мати для споживача функціональний зміст, і потрібно використовувати електронні бази для проведення державної соціальної політики. Система «Дія» вперше задіяла ці бази саме під час повномасштабної війни.
Можна критикувати формати, які були запропоновані, але як платформа "Дія" спрацювала дуже добре. І якщо ще пару років тому було не дуже зрозуміло, навіщо потрібна ця програма, крім як для дубліката прав водія, а під час пандемії «Дiю» використовували хіба що для завантаження сертифікатів вакцинації, то під час війни основною функцією додатку стало отримання допомоги від держави. Без цієї платформи проведення виплат у таких масштабах було б нереальним.
Швидкі рішення
- Ще хотілося б сказати декілька добрих слів про НБУ. 24 лютого, коли всі були в шоці, і це ще я м'яко сказала, Нацбанк не лише працював, а й ухвалив фактично доленосне рішення зафіксувати курс гривні на рівні 29,25.
- Щодо НБУ у мене все ж таки суперечливі відчуття. У Нацбанку відчувається велика відсталість, вони зациклені на своїх обмежених моделях, а головною метою продовжують називати таргетування інфляції, яку ніяк не можуть відтаргетувати.
Але у стані військового шоку в НБУ раптово почали робити правильні речі, які врятували фінансову та бюджетну системи країни від колапсу. Вони почали безпосередньо фінансувати бюджет, купуючи військові облігації, почали проводити емісію, а також зафіксували курс і цим не повторили катастрофу 2014-2015 років.
Крім того, Нацбанк зробив грамотні технічні процедури щодо перенесення в безпечні місця технічних центрів управління банківською системою і таким чином зберіг керованість системою.
– А що регулятор зробив неправильно?
– З липня, коли шок пройшов, Нацбанк взявся за старе. Знову почалися розмови про повернення до плаваючого курсу, припинення емісії. А своїм рішенням підняти облікову ставку з 10 до 25% регулятор просто вбив внутрішнє кредитування. Тобто фактично за один місяць правильні рішення значною мірою нівелювали. На щастя, скоротити емісійне джерело та перейти до плаваючого курсу поки що не виходить – тут все залежить не тільки від них.
Потрібно створювати кластери
- 31 рік Незалежності – це великий термін, за який у країні було зроблено дуже багато. А що не було зроблено з того, що могло б сьогодні дуже стати в нагоді?
- Насамперед, не було напрацьовано методичну та нормативну базу по роботі з секторами економіки та великою кількістю переміщених осіб у період війни. До війни потрібно було провести системне економетричне моделювання, в яке закласти всі можливі ризики – ушкодження, руйнування, окупацію, евакуацію. Щось подібне, до речі, робили в СРСР та США перед загрозою ядерної війни.
У СРСР було чітко розписано евакуаційний план аж до конкретних підприємств, співробітників та сімей. А в нас релокація виробництв почалася з мікрорівня і лише потім була підтримана державою, а обов'язкову евакуацію з Донбасу оголошено лише у серпні. Ми поки що не вміємо працювати з головним ресурсом – часом. Звідси ті втрати, яких, мабуть, можна було уникнути.
– Задовго до початку війни ви говорили про необхідність створення кластерної економіки. Важко не визнати, наскільки б вона нам зараз знадобилася.
- Справді, кластерна економіка в умовах війни могла б мати таку ж адаптивність, як тіньова. Це взагалі єдина економіка, яка здатна вижити під час війни. В умовах, коли рвуться виробничі та технологічні ланцюжки, коли ускладнюється зовнішня та внутрішня логістика, кластери (тобто територіально-виробничі комплекси) є ідеальною моделлю виживання економіки.
- Тобто поїзд уже пішов, і після війни кластери будуть не так вже й необхідні?
- Якраз навпаки. Справа в тому, що колишньої моделі української економіки, яка базувалася на сировинному експорті, айті-галузі та грошах заробітчан, вже не буде – усі складові цієї моделі «згоріли у вогні війни».
Тому у післявоєнного економічного відновлення є лише два шляхи.
Перший шлях - це остаточне руйнування індустріального ядра, колосальне падіння внутрішнього ринку внаслідок масової міграції населення та перехід до архаїчної сировинної моделі.
Другий шлях – це амбітна модернізація та реконструкція країни. Коли на одній точці економічного зростання сходяться кілька нових системних політик – промислова, монетарна, інвестиційна, податкова, освітня, наукова. І найголовніше – програма репатріації українців, за аналогією до того, як це робив Ізраїль, тобто повернення українців на батьківщину. Зрозуміло, що це можливо тільки, якщо буде куди їхати, будуть робочі місця та гідні стандарти життя. А цей варіант може бути розроблений тільки на основі кластерної моделі економіки.
