• Головна
• Події

Фото: YouTube

Почав відлік четвертий місяць, як райцентр Старобільськ на Луганщині живе під російськими окупантами. Без інтернету, мобільного зв'язку і навіть без особливої надії на завершення кошмару. Щодня чути вибухи, а над будинками літають військові літаки. Росіяни увійшли сюди 2 березня.

По телевізору лише російські канали

Перші вибухи жителі Старобільська почули разом із усією Україною – вранці 24 лютого. У паніці кинулися змітати з полиць їжу та ліки. Годинами стояли в чергах, ігноруючи обстріли. Борошно та крупи закінчилися першими. Потім зник хліб та інші продукти, їх не підвозили два місяці. Усі сиділи у підвалах і боялися, що настане голод.

Місцева влада, прокуратура, завідувачі лікарень та директори шкіл виїхали з міста практично одразу. Згодом влада так званої «ЛНР» призначила своїх керівників.

Інтернет зник ще у лютому. Тим, кому його відновили, потрібно встановлювати VPN, тому що без нього жоден сайт не відкривається. По телевізору йдуть лише російські та місцеві луганські канали, українські можна дивитися через супутник, але такий зв'язок майже ніде не ловить.

Перебої з електрикою постійні, світла може не бути декілька днів. Комуналку ніхто не платить. Зв'язок українських мобільних операторів зник ще на початку березня. Окупанти пропонують сім-карти "Луганкому" - оператора "ЛНР", а він взагалі не працює.

Ходять історії про «курси денацифікації»

Російські військові стоять лише у місті, села їх не цікавлять. Виїхати зі Старобільська та заїхати до нього можна через блокпости, де вимагають документи. Можуть перевіряти мобільні телефони, дошкуляти розпитуванням.

Бойовики "ЛНР" всюди шукають учасників АТО, приїжджають до них додому, перевіряють речі. Були випадки, коли колишніх атошників кудись відвозили, били, намагаючись добути потрібну інформацію, але потім все ж таки відпускали. Із бойовиками мешканці міста намагаються не контактувати.

Позиція у місцевих різна. Багато хто підтримує і вірить українській владі, але є й такі, що намагаються пристосуватися.

Якщо у перший день окупації люди в місті вийшли на мітинг за Україну, то зараз заявляти про українську позицію відкрито бояться. Усіх залякали, ні про які мітинги вже не йдеться. Зате ходять історії про тортури в підвалах і «курси денацифікації». Тому на вулиці новини із серії «з якого боку прилетіло» люди намагаються не обговорювати.

Багато хто підтримує і вірить українській владі, але є й такі, які намагаються пристосуватися. Фото: t.me/stb_life

Скрізь величезні черги, як у 90-х

– За вісім років у нас якось люди все самі вирішили, налагодили зв'язок із Луганськом, їздили один до одного, – каже місцева мешканка Катерина. - Багато військових переїжджали до нас із Західної України, одружувалися, створювали сім'ї. Ми жили, будували плани на майбутнє, купували квартири... А тепер в наші будинки прилітають снаряди.

На вулицях Старобільська не чути сміху та веселих розмов. Більшість городян у млявій депресії – вони вважають себе покинутими. Але і в них, і в тих, хто намагається бадьоритися, бажання одне: щоб війна якнайшвидше закінчилася.

- Мені взагалі здається, що все вже давно вирішено. Те, що ми хочемо, нікому не цікаве. Від нас нічого не залежить. Аби все це закінчилося швидше і більше не прилітало, - зітхає місцевий житель Анатолій.

Платити за продукти у Старобільську та сусідніх селах можна як гривнями, так і рублями, але ціни страшні. Все подорожчало на 100-200 відсотків. Скрізь величезні черги, як у 90-х. Незважаючи на наплив біженців, які приїхали з ще неспокійніших міст фактично без нічого, торгаші не соромляться задирати ціни та обговорювати, чи не прогадали вони з товаром.

- Ціни пишемо одразу в гривнях та рублях, - розповідає Антоніна, яка торгує в одному із магазинчиків. - Курс майже скрізь 1 гривня до 2,5 карбованців, у деяких до 2 карбованців. Зараз уже все підряд не гребуть, як у перші дні війни, а намагаються купувати тільки необхідне і небагато. Найпопулярніші товари – це картопля, хліб та крупи.
У магазинах Старобільська є і ковбаса, і м'ясо – возять із «Л/ДНР» та Росії. Українські продукти лише із старих запасів, які фактично вичерпалися.

Місцеві привізні делікатеси купують мало – грошей немає, та й смак не рідний, не та, кажуть, якість. У місті з'явилися молода картопля по 40 гривень, огірки та помідори - 40-60 гривень. Це дешевше, ніж на вільних територіях, але тут не по кишені.

Така ж ситуація і з ліками. Українських немає, а на російські людям складно перейти. У багатьох інше дозування і немає потрібного ефекту, при цьому ціни значно вищі. В аптеках і сьогодні в черзі може стояти по 50 осіб за раз.

На окупованих територіях Луганської області скрізь величезні черги, як у 90-х. Фото: REUTERS

Гуманітарної допомоги немає жодної

Картки ніде не приймають, просять розраховуватись готівкою, а де гроші зняти? Всі банки закриті... Зате знаходяться спритники, які беруться перевести в готівку кошти з карт. За це беруть 20 - 25% від суми, але куди подітися, якщо іншого виходу немає.

Гуманітарної допомоги у Старобільську та сусідніх селах немає жодної. Ні з української, ні з російської сторони. Місцеві самі збирали, що хто має, щоб допомогти біженцям та пенсіонерам.

Літні люди зовсім залишилися ні з чим, пенсію ж на пошту не возять. Тому доводиться брати в окупантів. "ЛНР" поставила своїх некваліфікованих соцпрацівників на місцях. Пенсіонерам довелося здавати документи кілька разів: то списки губилися, то переплутали номери паспортів, то взагалі не внесли до бази даних.

Допомогу людям із інвалідністю дають усім однакову – 7,5 тисячі рублів (близько 3 тисяч гривень). Але отримати її можна лише на руки. Як раніше, додому виплати не розвозять. Навіть від лежачих вимагають приходити. Місцеві обурюються, але окупанти у відповідь хамлять і загрожують узагалі залишити людей без виплат.

До Луганська їхати бояться

Підприємців також змушують оформляти нові ліцензії та дозволи, переоформляти підприємства, навіть міняти номери на машинах. Але бізнес переважно стоїть. Роботи у регіоні немає, хоча раніше у цей час йшла посівна.
До Луганська запустили потяг, але щоб на нього потрапити, потрібно оформити спецперепустку. Та місцеві чоловіки і їхати бояться – щоб не забрали до російської армії.

Школи не працюють, бо вчителі відмовляються переходити на російську програму та йти на контакт із окупантами. Діти теж не хочуть переходити на російську програму, їм складно, особливо у старших класах.

Українські атестати школярам отримувати не дають, тому у багатьох виникли проблеми із проходженням тестування та вступом до українського ВНЗ.

– Деякі школи виписали українські атестати ще у березні. Тим, хто не встиг, пропонують отримати документ зразка "ЛНР". Батьки скандалять. Куди йти з ними? З дистанційним навчанням проблеми через відсутність інтернету, – ділиться Ірина, мама учениці 9-го класу.

На окупованих територіях росте злочинність. Розслідувати нема кому, ось народ і мародерить по покинутих квартирах.

- На місцевих пабликах з'явилося багато оголошень про продаж б/в побутової техніки. Нескладно здогадатися, звідки вона взялася, – розповідає місцева мешканка Катерина.

«Зелених коридорів» із Старобільська немає і не було. Хто міг – виїжджав самотужки. Зараз виїжджають дуже мало – нема за що знімати на вільних територіях житло. З цієї причини деякі навіть повертаються до окупованого міста, бо тут хоч дах є над головою.

Багато хто поїхав повертатися в окуповане місто, бо тут хоч дах над головою. Фото: t.me/stb_life