Отець Борис: Коли несеш «двохсотих», вже не страшно дивитися в дуло автомата
Настоятель храму УПЦ у селі Пилиповичі Борис Ковальчук допоміг понад півтори тисячі людей виїхати з окупованої Бородянки. Коли до прилеглих населених пунктів увійшли росіяни, він зумів домовитися про евакуацію мирних жителів. Назад отець Борис завжди повертався з ліками та продуктами для всього села. Також священик вивозив тіла загиблих солдатів – як наших, так і ворожих, адже часто окупанти кидали своїх убитих.
У кожній поїздці отець Борис їхав першою машиною колони, щоб у разі небезпеки прийняти удар на себе.
Вбиті - це моя відповідальність, і я маю їх ховати
- Отче Борисе, чому ви вирішили піти на контакт із окупантами?
- Спочатку я пішов тільки для того, щоб зрозуміти, як правильно поводитися людям, щоб уникнути біди: виконувач обов'язків старости села хотів, щоб я поспілкувався з російськими солдатами. Мене попросили – я пішов. Було важливо донести, хто ми такі та що у нас за населений пункт. Тут же лише у школі 215 дітей навчаються! Ми хотіли зрозуміти, як запобігти трагедії.
- І як пройшла розмова?
- Їх цікавило, чи є у нас нацисти, зброя, ЗСУ. А ми хотіли дізнатися, що робити, щоб люди не постраждали. У нашому селі не було ані нацистів, ані зброї, ані ЗСУ. Село мирне, а отже, немає потреби обстрілювати гарматами. Мені відповіли: якщо не буде жодних прильотів, провокацій, спроб захоплення та іншої агресії – мирних не чіпатимуть.
– Після цього вам дозволили евакуювати людей?
- Я запитав, яким чином можна евакуювати жінок та дітей: мені треба було вивезти всіх із села. Отримавши дозвіл та пояснення, як це зробити, за 5 підходів ми вивезли понад 1500 мирних мешканців.
Коли машини з написом «Діти» везли людей, військові перевіряли, чи їдуть сім'ї з дітьми. Переконувалися, що зброї нема, – і дозволяли їхати далі.
Назад ми поверталися з ліками та продуктами харчування для всього села. Ми чітко знали, скільки у нас немовлят, дітей дошкільного та шкільного віку, старих – і всіх намагалися забезпечити необхідним. До нас навіть зверталися люди із сусідніх селищ за інсуліном та іншими ліками.
- Знаю, чи ви ще забирали тіла вбитих?
- Так. Коли я дізнався про розстріляних і зрозумів, що завтра - третій день, як їхні тіла лежать на вулиці... І ще подумав про те, що виїхала величезна кількість людей, залишивши тварин напризволяще... Стало не по собі. Собаки бігають вулицями – що буде з трупами? Розумів, що вбиті – це моя відповідальність, і я маю їх поховати.
Під час евакуації за два виїзди забрав 11 наших військових та 9 повністю обгорілих тіл. Сам діставав та завантажував тіла з іншими хлопцями.
Те, що я священик, ніде не йшло мені на користь
- Як вам вдалося домовитись із російськими військовими? Вони ставилися до вас із великою довірою, бо ви священик?
- Те, що я священик, ніде не йшло мені на користь. Ніде! Жодного разу мене не запитали, ти священик якоїсь церкви, якої конфесії? Ти католик, православний чи рабин? Жодного разу!
- Кажуть, ви їхали першою машиною, щоб захистити людей?
- Тільки так. Щоб люди залишилися живими на випадок, якщо нас підіб'ють. А вбити могли будь-якої миті: вони мені пояснювали, що автомобіль – це мішень…
– Вам не було страшно?
– Немає людей, які нічого ніколи не бояться. Просто поріг страху, як і поріг болю, різний у всіх. Коли несеш на плечах "двохсотих", вже не страшно дивитися в дуло автомата. А ось коли клацає затвор, психіка по-іншому починає працювати.
- А ви були у такій ситуації?
– Був. І неодноразово.
- До вас підходили зі зброєю, коли переносили тіла вбитих?
– Завжди підходили зі зброєю! Коли привозив ліки та продукти харчування. Коли переносив тіла «двохсотих». Коли евакуювали людей.
- Ви досі займаєтеся евакуацією?
- Ні. Зараз багато хто повертається.
- Що робити мирним людям, християнам, щоб війна якнайшвидше закінчилася?
- Християни вірять у Бога, їм потрібно жити за Євангелієм та молитися Богові. Кожен на своєму місці повинен робити все, що в його силах, щоб війна якнайшвидше закінчилася. Кожен. На своєму місці.
Я не можу бути льотчиком, танкістом, бо є священиком і навіть в армії не служив. Але я можу бути священиком, християнином, можу на своєму місці робити необхідні вчинки.
Ми маємо захищати нашу землю. Це наші родини, наша країна. Я неодноразово казав людям публічно, що нас можуть захопити силою, як і будь-яку іншу державу, але перемогти нас не зможуть. Ми виходитимемо з лісів, вставатимемо з-під землі - і душитимемо їх ночами. Ми захищатимемо свою землю, своїх дітей, своїх жінок.
«Богослужіння проходили щодня»
– Під час окупації проводились служби у церкві?
– Завжди! Навіть тоді, коли я був у від'їзді. Храм було відкрито. Іноді богослужіння проходили без священнослужителів. Люди все одно приходили та молилися. Кожного дня!
- Окуповані території постраждали від величезної кількості злочинів. Ви були їх свідками?
- Був, звісно. У Бородянці та в інших місцях.
- Розкажете?
- Мародерство за умов війни стало нормою життя. Я його у даному випадку навіть не розглядаю як злочин, хоча це злочин: він став настільки масовим! Я чітко розумів: для окупантів украдене – це трофей.
Набагато страшніше – злочини проти людей. Вони знущалися не лише з живих, але й навіть з тіл загиблих. І я маю незаперечні факти. Свідком самого процесу злодіянь я не був, але бачив їхній результат - над багатьма знущалися вже після смерті. Розумів, що так можуть поводитися тільки садисти.
- У вас є сім'я, діти? Вони хвилювалися за вас?
- У мене є дружина, троє дітей - 16-ти, 11-ти та двох років. Їх я відправив до Західної України. Вони, звісно, за мене хвилювалися. Але як я міг вчинити інакше?
