Врятований із Бородянки: Шокувало, що дехто з радістю вибігав назустріч окупантам
Сьогодні звільнена Бородянка залишається закритим містом: там працюють рятувальники та правоохоронці. За словами Генпрокурора Ірини Венедиктової, найгірша ситуація із жертвами серед звільнених населених пунктів Київської області саме у Бородянці.
Володимир – геолог за освітою – оселився у Бородянці після евакуації з Донецької області у 2014 році. Можливо, саме прописка врятувала йому та його сім'ї життя. Володя розповів «КП" в Україні» про нальоти артилерії, про окупацію міста, порятунок людей з-під завалів, а також про те, як йому вдалося евакуювати свою сім'ю.
"Орки стріляли з гармат по будинках - піхота розстрілювала людей у дворах"
– 24 лютого я розбудив дружину, коли зрозумів: почалася війна. Перші пару днів ми спали вдома. Чули літаки та ракети, але повітряної тривоги у Бородянці не було.
Майже одразу на автозаправках утворилися неймовірні черги: йшов безкінечний потік машин із Києва. Тоді я зумів заправитися, і якби не хірургічна операція тестя, призначена на 24 лютого, ми встигли б евакуюватися вчасно. Відмова від хірургічного втручання могла б коштувати йому життя. Після операції тестю дозволялося лише стояти чи лежати - евакуацію довелося відкласти до кращих часів. На щастя, ми встигли запастись продуктами.
За кілька днів дізналися, що до міста прямує колона військової техніки. Число машин, про які писали в телеграм-каналах, шокувало мене – 390! З моменту, коли увійшла перша колона, почалися активні бойові дії.
Перше, що зробив танк окупанта на підходах до Бородянки, - лупонув по житлових будинках прямим наведенням. 2 приватні будинки повністю зруйнували, а всі 8 людей, які знаходилися всередині, загинули. Від будівель залишилася лише купа уламків.
27 лютого ми перейшли до підвалу: до Бородянки заходила чергова колона. Орки стріляли по хатах із гармат вздовж дороги: мабуть, боялися коктейлів Молотова або, як у нас кажуть, "Бандера-смузі". Воно й зрозуміло: першу колону машин спалили наші військові. Я дуже здивувався і відчув радісний шок.
Місцеві жителі вирішили не чіпати окупантів, щоб вони не влаштували тут лиха. Але оркам було все одно: вони заходили знову і просто лупили по хатах – ліворуч та праворуч. Після цього піхота забігала у двори будинків та розстрілювала людей, яких зустрічала на своєму шляху. Вони спалили великий супермаркет у центрі міста, влупили по 9-поверхівці, стріляли по приватних будинках: вже нічого не соромилися... Цю колону спалили вже за Бородянкою.
З того часу ми постійно спускалися до підвалу нашої багатоповерхівки. Я розклав там спальники (добре, що вони у мене були), і ми з дружиною та донькою вже не піднімалися нагору. Світло, газ та вода тоді ще були. Незабаром до мене перебрався брат із сім'єю.
1 березня випав сніг. Під час недовгого затишшя люди виходили з підвалів – і бачили спалену техніку, мертвих бурятів, тіла вбитих мирних жителів. Мене спочатку шокувала жінка, яка знімала трупи окупантів на відео та радісно коментувала запис: «У нас дохлі буряти валяються!» Але потім прислухався до своїх емоцій і зрозумів - після того, що окупанти наробили, нічого, окрім радості, я від їхніх смертей не відчуваю. Не думав, що так зможу...
Російські військові прицільно стріляли по житлових будинках. Фото: REUTERS/Gleb Garanich
«Вибивали двері до квартир: шукали живих»
Цього вечора ми почули звук пікіруючого літака, жахливий вибух метрів за 100 від нас і дзвін скла. Незабаром я дізнався, що в нашій квартирі вилетіли шибки, а в дитячій кімнаті винесло раму: на вітрі колихалася вціліла кватирка. В очікуванні повторного удару ми знову сховалися до підвалу. Знов пікіруючий звук - і знову розрив.
Увечері 1 березня орки загалом скинули 3 бомби. Оповідання про високоточну зброю – це все байки: будинки бомбили 500-кілограмовими бомбами.
При першому затишші вибрався нагору і побачив, що 9-поверхівка склалася, як картковий будиночок. Бомба влетіла під фундамент будівлі, залишивши після себе канаву глибиною метра півтора, через що багатоповерхівка обрушилася. Поруч стояли частково зруйновані 5-поверхівки, у дворі догоряли автомобілі.
Я покликав сусідів, і ми поспішили до розваленого будинку. Почали бігати під'їздами і вибивати двері до квартир: шукали живих людей. До нас приєдналася тероборона, яка виводила людей із підвалів. Там відчувався запах газу: зашкодило магістральну трубу. Вогонь був усюди - я побоявся, що зараз рвоне.
Потім зателефонувала дружина, попросила якнайшвидше повертатися. Сказала, що до міста зайшла колона кадировців. Ми вже чули, як вони звіріють у Гостомелі, тому поспішили назад у підвал. Знову стрілянина та бахи. Орки заїжджали на подвір'я, прикривалися мирними будівлями - наша артилерія їх била на дорогах. Тероборона з ними боролася, але вони всі йшли та йшли нескінченим потоком із Білорусі.
«Хто без пов'язок – розстрілюватимемо!»
2 березня всі намагалися їхати з центру міста. Ми забігли до нашої квартири, у метушні хапали якісь речі, сумки… Я зателефонував своїй тітці – вона сказала, що ми можемо переїхати до її будинку на околиці Бородянки. По дорозі забрав тестя із центру. Щойно приїхали до нової домівки, літак розвалив у центрі те, що вціліло від попередніх вибухів.
Наступні 15 днів ми жили на дачі. Слава богу, у нас був запас продуктів і навіть курочки, які ще якийсь час несли яйця. Щоранку я прокидався і розумів, що знову починається «день бабака». Адреналін і якесь відчуття грудки страху у животі не відпускали ані на секунду. Вдень ми пересувалися дрібними перебіжками двором. Літало над нами без перерви. Обстріли постійні - то вліво, то вправо.
Ми вже розуміли, що знаходимося в окупації, тому якщо й виходили на вулицю, то виключно у білих пов'язках. Орки попередили: хто без пов'язок – розстрілюватимемо. Вони забороняли виходити на центральну вулицю. Пересуватися дозволяли, але повільно, з білими прапорцями та пов'язками. Помітив, що орки розстрілювали молодших людей. Старих людей намагалися не чіпати.
Оповідання про високоточну зброю – це все байки: будинки бомбили 500 кілограмовими бомбами, - каже Володимир. Фото: REUTERS/Zohra Bensemra
«Люди чекали на звільнення з-під завалів місяць»
3-4 березня приїхав трактор до завалів, що утворилися після руйнувань 1 березня. Пройшло три доби з того часу, як завалило підвали будинків, де ховалися люди. Орки прогнали водія, погрожуючи зброєю. Дякувати богові, хоч не застрелили. Завали досі ніхто не розбирав.
У чаті одного з будинків писали, що місцеві змогли розгребти руками дірку до підвалу: звідти долинали голоси. Хтось вижив! З'явилася можливість передавати їм їжу та воду. Люди прожили там місяць!
Ми ж боялися виходити з дому. До 8-го числа ховалися від обстрілів у підвалі. Там були лише дівчата та старі, а ми з братом спали в хаті. Бахи чули щоночі. Було страшно, але потім навіть почали звикати. Думали: «Прилетить, отже, так тому й бути».
З боку аеродрому завдавалися хаотичні удари по околицях. Затишшя були недовгими. 8 березня хотіли посмажити картоплю, щоб привітати дівчаток, - побачили чергову колону з літерою V. Над нами засвистіли снаряди та почали лунати вибухи. Танк, що поїжджав поруч, розгорнув вежу у бік трансформатора і лупонув по ньому. З того часу до евакуації ми залишалися без електрики.
Люди чекали на звільнення з-під завалів місяць. Багато хто не дочекався. Фото: REUTERS/Gleb Garanich
"Ми шукаємо нациків!"
9 березня я побачив, як нашою вулицею йдуть військові. Незабаром вони почали ломитися у ворота. Дівчата хапали нас за руки і просили не відчиняти, але ми вирішили інакше. Вийшли з піднятими руками, сказали: «Хлопці, не стріляйте, вам нічого не загрожує!».У відповідь вони хмикнули і відчинили ворота.
Це були русаки у спецурі, обвішані, як ялинка, георгіївськими стрічками. Всі під 2 метри на зріст, в дуже крутому екіпіруванні. Ззаду та спереду – штук по 10 ріжків для автомата, за спиною гранатомети «Мухи», на касках круті окуляри і навіть прилад нічного бачення в одного з них.
У будинок зайшло осіб 5. Поводилися стримано, не бикували. Запитали: "Можна до вас зайти?" Кажу: Заходьте. У нас жінки, діти, люди похилого віку». Увійшли, перерахували всіх, перевірили наші телефони. Якби мій телефон знайшли, не знаю, що було б… Але я встиг увімкнути режим польоту та закинути його на холодильник. Замість нього дав свій робочий телефон без фотографій.
Вони вивчали наші паспорти. У цей час над нами кружляли гелікоптери. Ми сказали: «Боїмося виходити надвір, щоб нас не розстріляли з вертольотів». Вони відповіли: "Ні! Вони працюють за мінометними розрахунками нациків. Ми шукаємо нациків».
Можливо, до нас прихильно поставилися, бо ми переселенці, а прописка – Донецька область. Кажуть: «Ой, ви з Донбасу! Із Донбасу все почалося!» Ми стояли в напрузі, жінки - у ступорі. Один із непроханих гостей увесь час тримав палець біля курка. Нам дозволили топити дровяний опалювальний котел, після чого пішли перевіряти сусідні будинки. Я тихенько спостерігав за ними із вікна. Люди поводилися по-різному. Одні не виходили, інші злякано бігали двором, а хтось із радістю вибігав назустріч і виносив їжу. Мене це шокувало. Не знаю, чому себе так повели люди - чи зі страху, чи колаборанти.
Отець Віктор та автобуси на Білорусь
Після відходу спецури ми трохи розслабилися. З того часу щодня чекали на гуманітарні коридори. І щодня у нас «кордебалет» – вертольоти літали з 9-ї ранку до 4-ї вечора. Так низько, що чіплялися за дахи будинків. Протягом дня ми бігали до літньої кухні дрібними перебіжками. Світла вже не було. Врятував газовий балон, за допомогою якого готували їжу. Щойно темніло, починалися бахи з танків та мінометів – падало десь поруч.
Якось до нас зайшли двоє волонтерів, які евакуювали місцевих. Спершу до нас поставилися обережно: вже було зрозуміло, що у місті є усілякі. Познайомилися, розмовляли, сказали, що хочемо виїжджати. 11-го числа почали пробиватися дзвінки від знайомих та друзів. Всі повідомляли про гуманітарні коридори, і це дуже тиснуло на психіку. Дзвонять та пишуть: «У вас гуманітарний коридор! Виїжджайте», а наді мною в цей час літають гелікоптери, чіпляються за дахи і кудись пуляють ракетами. Який гуманітарний коридор?
11 березня евакуаційні автобуси не пустили до міста. Нам сказали: «Їдьте до церкви, там отець Віктор збирає людей». А цей отець Віктор стояв і казав, що до приходу російських солдатів тут було жахливо, а ЗСУ вітали одне одного словами «Хайль Гітлер». Ось такий отець Віктор виявився…
Наступний коридор заплановано на 12 березня. Наші автобуси знов не пустили. Місцеві закликали не сідати до зелених автобусів, які підігнали під церкву. Прийшли якісь кореспонденти знімати евакуацію, заштовхали людей і вивезли до Білорусі. Досі їхня доля невідома. Навіть невідомо, скільки людей тоді вивезли.
13 березня знову оголосили про гуманітарний коридор. Але ми вже навчені – у гуманітарні коридори не віримо. До міста заїхала велика колона автобусів із білими прапорами. Напередодні мені вдалося забрати свою машину. За речами ходити не варто - надто небезпечно. Жінки просто зникали з вулиць, а чоловіків до 50 років могли розстріляти. Що діялося в найближчих селах, навіть боюся уявити.
14 березня вже зібралися виїжджати, але надійшла SMS: з 14 по 16 березня – комендантська година. Довелося знову чекати. Розуміли, розстріляти можуть і наші: раніше орки могли під'їхати до блокпоста у звичайних машинах та застрелити наших військових.
Колона спаленої ворожої техніки в Бородянці. Фото: REUTERS/Maksim Levin
«Тепер у мене є 3 братики і ще один день народження»
16-го ввечері до нас прийшли волонтери і сказали, що настав час виїжджати! Домовилися на 7-у ранку. До цього один місцевий алкаш, який співпрацював із окупантами, порізав мені колеса ножем. Я перегнав машину надвір, а біля гаража стояли танк і кулемет - забрати свої колеса було нереально: якщо хтось наближався до танка, орки відкриватипальбу.
Зранку 17 березня було морозно. Ми встали раніше і почали прогрівати машини. Мені пощастило, що у брата була така сама марка автомобіля, як і у мене. Знайшов у гаражі у родичів дві шини, запаску взяв у брата. У результаті з лівого боку у мене була зимова гума, з правого - літня.
Примотали до машин білі прапори з шматків простирадла, наліпили на лобовому склі аркуш паперу зі словом «Діти». Для цієї таблички я знайшов альбом мого троюрідного братика. Коли повісив папір, зі зворотного боку побачив малюнок – акварельними фарбами на зеленому лужку була намальована церква. Я зітхнув: з'явилася впевненість, що ми зможемо виїхати.
Виїхали на трасу. Їду і буркочу собі під ніс: "Я їду. Я ні на що не наїжджаю. Я їду акуратно". Я навіть цього не пам'ятаю, мені дружина розповідала. По дорозі акуратно об'їхали розбитий танк із обгорілими тілами орків. Місцями їхали повільно, подекуди гнали щосили. Машина «плавала» трасою: гума з обох боків була різною. По дорозі побачили смолоскип, що б'є з-під землі, – перебило магістральну газову трубу. Дивлюся, на асфальті залізяки. Подумалося: і як це зможе зупинити бронетранспортер чи танк? Проїжджаємо це місце – бічним зором бачу, що за залізяками ховалися протитанкові міни. У мене аж спина похолола від жаху.
Через час почув, що шипить заднє колесо. Довелося постійно зупинятись, щоб його підкачати… 15 хвилин їдеш – 10 хвилин качаєш.
Тільки коли я побачив наш блокпост, мене "відпустила" грудка в животі: адреналін не йшов ані на секунду за 21 день війни. Боявся навіть не за своє життя, а за те, що не зможу вивезти своїх дівчаток.
А коли дісталися Житомирської області, переночували у родичів чоловіка, яка з нами виїжджала. Вони плакали та дякували нам, що ми його привезли живим. Ми теж плакали і казали, що якби не він, то ніхто з нас і не виїхав би. Тепер у мене є 3 братики і ще один день народження – 17 березня.
Після того як ми виженемо орду і відгородимося від них колючим дротом, нам треба буде все відбудовувати. А зрадники, які залишилися в місті мародерити та за наведення яких росіяни ставили розтяжки, як той алкаш, який проколов мені колесо… Я сподіваюся, що він знайде свою долю. Отець Віктор, мабуть, кудись звалив: навряд чи він потрібний оркам. Щодо мене, то я хоч і рідко ходив до церкви, але останнім часом молився дуже часто.
