Економіст Олексій Кущ: Україна може і має процвітати. У Південної Кореї вийшло – вийде і в нас
Останнім часом у дискусіях навколо Росії та України надто багато уваги приділяється корейському досвіду: то агресору пророкують шлях Північної Кореї, то Україні ставлять за приклад південнокорейське економічне диво.
Чому нам сьогодні не підходять інші сценарії розвитку – наприклад, фінська чи ізраїльська? Як економічний націоналізм у Південній Кореї призвів до економічного дива? Чи вийде в України повторити цей шлях і чи варто його повторювати?
Про це та багато іншого «КП" в Україні» поговорила з аналітиком Олексієм Кущем.
Про російський імперіалізм
- Олексію, після запровадження проти Росії активних санкцій експерти пророкували їй долю Північної Кореї, відомої своєю закритістю та тоталітарним режимом. Але, можливо, кажучи про північнокорейський шлях для РФ, економісти мали на увазі щось інше?
- Якщо порівнювати Північну Корею із РФ, то хіба що за рівнем ізоляції. Економічно КНДР докорінно відрізняється від Росії. Незважаючи на видиму абсолютну самостійність, Північна Корея є «проксидержавою» в інтересах Китаю. Вона робить в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні те, чого не може собі дозволити Китай, виконуючи в періоди загострень запуски балістичних ракет та випробування ядерної зброї.
Сьогоднішня Північна Корея побудована на ідеології чучхе – синтезі комунізму, націоналізму та національної економіки з невеликими елементами ринкових відносин.
- Комунізм, націоналізм і держекономіка - це ж і про Росію, правда? Може, там теж усе збудовано на ідеології чучхи?
- Яким б дивним це не здалося, але сьогоднішня Росія – це класична капіталістична держава, причому вона застрягла у найтоксичнішому форматі. Йдеться про дикий капіталізм зразка кінця XIX століття, на фінальній стадії якого виникає тоталітаризм та пекуче бажання переділити увесь світ.
Незважаючи на всі розмови всередині РФ про те, як вони вшановують своє радянське минуле, насправді від цього минулого залишилися лише радянські назви вулиць та площ і пам'ятники вождю світового пролетаріату у кожному населеному пункті. У всьому іншому сучасна Росія, за методологією «класика мавзолею», є класичною імперією, адже всі ознаки імперіалізму (монопольно-капіталістична концентрація виробництва та капіталу, злиття банківського капіталу з промисловим та вивіз капіталу) присутні в РФ на повний зрост.
Усі державні підприємства, побудовані за часів СРСР, всі природні ресурси відчужені від простого народу, якому кидають кістку у вигляді доступної іпотеки і материнського капіталу. Москва стала «містом-рантьє», що процвітає на рентних доходах, а регіони живуть як колонії, з яких викачуються всі ресурси.
Що стосується відтоку капіталу з країни, то за цим показником РФ входить до десятки країн. За оцінками міжнародних експертів, тільки з 1990-го до 2010 року з РФ пішло близько трильйона доларів, що в рази перевищує інвестиції, вкладені у російську економіку.
Про сценарії розвитку
- «Корейська тема» з незрозумілих причин взагалі стала дуже популярною в сучасних дискусіях. Минуло зовсім небагато часу, і ось уже про корейський сценарій заговорили відносно України. Але ще зовсім недавно економісти в українському контексті обговорювали ізраїльський, австрійський, фінський, кіпрський сценарії.
- Усі ці сценарії залишилися у минулому з початком війни.
– Чому? Хіба не можна сьогодні провести певні паралелі з тим самим Ізраїлем?
- Ізраїльський сценарій передбачає максимально раціональну та прагматичну зовнішню політику, вміння жити в умовах «обложеної фортеці» та вміння здобути титульного союзника (у випадку Ізраїлю це США).
Якби ми пішли шляхом Ізраїлю, то, по-перше, вже у 2014 році почали б створювати модель економічного націоналізму: розпочали створення свого машинобудування, своєї складної економіки, розвивали військово-промисловий комплекс. І тоді сьогодні нам не довелося б ходити з простягнутою рукою – у нас були б свої ППО та свої ракети.
По-друге, ще у 2014-му ми приступили б до створення внутрішньої моделі інвестування. Тобто ситуація, коли з країни йде 10-15 млрд доларів на рік, не могла б статися в принципі.
І, нарешті, третій момент стосується раціональної зовнішньої політики. Нашим «Єгиптом» мала стати Білорусь. Ізраїль не звертає уваги на політичні процеси, що відбуваються у його партнерів, та співпрацює з будь-яким режимом. Ми так не змогли.
Тож сьогодні можна констатувати, що ізраїльський сценарій уже не реалізувався.
– А що з іншими сценаріями? Там теж поїзд уже пішов?
- Австрійський сценарій міг би з'явитися як компроміс між Заходом та Росією, але у ХХІ столітті цей сценарій уже неможливий. Справа в тому, що сьогодні Захід не бачить того балансу сил, який був у світі після Другої світової війни. Наразі Захід не вважає Росію рівним партнером, сприймаючи її як відсталу країну, яка поступово втрачає свій ресурс.
Фінський сценарій передбачає вміння на точці максимального спротиву зафіксувати мінімальні втрати. Фіни так робили двічі - у 1940 році, коли віддали Росії Виборг, і у 1944 році, коли Фінляндія вийшла із союзу з Німеччиною, а потім уклала перемир'я з СРСР.
Фінський сценарій має на увазі не тільки сильне військове зіткнення з великими втратами, але й величезну довіру між політичними елітами та народом. Коли маршал Маннергейм виходив до народу і говорив, що після всього опору Виборг потрібно віддати, 99% фінів підтримували це рішення. В Україні таке неможливе: у нас немає такої довіри, ми не звикли покірно виконувати рішення влади. У нас ледь що – одразу «зрада». Тож фінський сценарій – це не наш шлях.
Є ще кіпрський сценарій – повне заморожування конфлікту, запровадження миротворців. Але тут треба брати до уваги той факт, що у випадку з Кіпром агресором була Туреччина, стратегією якої була інтеграція до Європи. І з огляду на ці активні євроінтеграційні цілі на Туреччину можна було натиснути, змусивши піти на заморожування конфлікту. Крім того, Туреччина не мала амбіцій щодо окупації всього острова.
Про економічний націоналізм
- Виходячи зі всього вищесказаного, всі ці сценарії справді Україні не підходять. Але й «корейський» виглядає неприйнятним з огляду на те, що нам його наполегливо нав'язує саме Росія.
- Тут важливо сказати, що де-факто з «корейським сценарієм» ми зіткнулися ще у 2014 році, коли були створені так звані «ЛНР» та «ДНР». Виникнення цих утворень – це і є "корейський сценарій", ми просто його так не називали.
Але, говорячи про «європейську Південну Корею», я маю на увазі не цей «корейський сценарій», а модель економічного націоналізму та південнокорейську історію успіху. Політичний сценарій Південної Кореї нам категорично не підходить, оскільки наша стратегія – це відновлення територіальної цілісності на 1991 рік.
- Деякі економісти вважають, що економічній націоналізм не найкращий варіант для України.
- Насправді це не такий уже й поганий результат. Південна Корея - це країна з населенням близько 40 млн осіб, але її ВВП вдвічі вищий за ВВП сучасної Польщі. Південна Корея може похвалитися інноваційною економікою XXI століття, і вона входить до десятки найрозвиненіших країн світу.
- Ви маєте на увазі не повоєнну політику Південної Кореї, а пізніший період?
- Економічну програму Лі Син Мана (три президентські терміни поспіль з 1948-го по 1960-й) можна описати кількома слоганами того часу, серед яких виділяються такі: "Більше допомагайте, менше втручайтесь" і "Дайте нам те, що є в Японії, причому вже завтра". Післявоєнна економічна політика Південної Кореї ґрунтувалася на допомозі США. Але американці свою допомогу спрямовували в основному на військові цілі, а спеціалізація економіки заточувалася на експорт сировини: графіт, мідь, залізна руда, вольфрам. Трохи пізніше на додаток до сировинних галузей економіка Південної Кореї зробила акцент на виробництві найпростіших продуктів сільського господарства - зерно, цукор, бавовна. Майже як нині в Україні - пшениця, кукурудза, насіння.
У Південній Кореї за часів Син Мана можна було розбагатіти за допомогою трьох базових моделей:
- використання зв'язків із урядом для придбання активів, що залишилися після втечі японців;
- валютні спекуляції та маніпуляції із зовнішніми кредитами;
- розподіл серед обраних монополій бюджетних дотацій.
У будь-якому випадку кожен серйозний успіх був пов'язаний з корупцією та присвоєнням міжнародної допомоги. А всі економічні прорахунки та бідність населення пояснювалися тяжкою колоніальною спадщиною та «провиною японців».
Словом, Син Ман жодного стосунку до економічного дива не мав, воно пов'язане з ім'ям іншого корейського президента – Пак Чон Хі.
– І що він зробив, щоб увійти в історію як автор економічного дива?
- Насамперед створив Раду національної реконструкції, яка мала владу над урядом. При цьому Пак Чон Хі не став рвати відносини зі США, а навпаки - посилив міжнародне співробітництво. Але він висунув базовий принцип взаємодії з американцями: ми знаємо, які заводи нам будувати і які реформи проводити. Нам не потрібна допомога – просто не заважайте. А якщо хочете допомогти – відкрийте свій ринок для корейських товарів.
Завдяки Пак Чон Хі та його ідеї економічного націоналізму Південна Корея стала однією з найрозвиненіших країн світу й лідером розвитку в Азії поряд із Китаєм та Японією.
А якби країна загрузла у містечковому, хуторянському етнонаціоналізмі Лі Син Мана, вона і досі заробляла б на життя експортом аграрної сировини, трудових мігрантів та проституцією.
Україна наразі також стоїть на роздоріжжі: або економічне послаблення держави, деіндустріалізація, деградація системи освіти, інфраструктури, або модернізація, економічний націоналізм і швидке відновлення промислового, наукового та освітнього потенціалу, що ще залишився. Якщо ми не скористаємося своїм шансом, будемо приречені терпіти на своїх шиях чергових «лі син манів», коли під егідою боротьби з минулим крадеться наше майбутнє і знецінюватиметься сьогодення.
- Сьогодні навіть великі оптимісти нерідко відчувають апатію та безвихідь. Ми бачимо колосальну кількість жертв, зруйновані міста, окупацію українських територій. Іноді здається, що завдання-максимум для нас - провести посівну. Яке там вже економічне диво...
- Світ знає приклади дивовижного відновлення, і та сама Південна Корея – лише один із них. Ця країна після Другої світової війни була абсолютно злиденною, а після війни з Північною Кореєю ВВП на душу населення опустився нижче за Ефіопію і Сомалі. Аграрна країна з повною відсутністю промисловості плюс зруйнована столиця, яка до того ж знаходиться неподалік лінії розмежування – тобто під постійною загрозою удару. Проте корейцям вдалося зробити величезний стрибок, причому перші відчутні результати з'явилися вже через 10-15 років.
Приклад Південної Кореї показує: якщо обрано правильний шлях розвитку, втрати не є перешкодою на шляху розвитку.
Нам треба не копіювати корейську модель, а творчо трансформувати її під свої умови та стратегію економічного націоналізму. А розпочати зі створення одразу після перемоги свого мозкового центру – Українського центру реконструкції та модернізації країни.
Україна може й має процвітати. У корейців вийшло – обов'язково вийде і в нас.
