«Мікі 17»: від «Паразитів» до колонізації космосу і до чого тут Трамп
Здається, лише вчора «Паразити» отримали свої 4 «Оскари», але насправді пройшло цілих 6 років. За цей час оскароносний корейський режисер Пон Джун-хо зняв лише один фільм – сатиричну сай-фай драму «Мікі 17». Пам’ятаючи, якою гострою була сатира та які гострі питання піднімались в «Паразитах», можна було очікувати подібного настрою і в новій картині.
Взявши за основу свіжий бестселер Едварда Ештона «Мікі 7» - в жанрі наукової фантастики, Пон Джун-хо вирішив подати теми клонування людини та освоєння космосу по-своєму, не з такою серйозністю. Це вже видно з назви – у романі головний герой гине 6 разів, а в кіно – всі 16, що робить розповідь більш комічною. Одна смерть – трагедія, багато смертей – статистика.
Сюжет фільму розвертається довкола невдахи Мікі Барнса (Роберт Паттінсон), який винен купу грошей, і щоб його не знайшли кредитори, тікає з Землі. Насправді тих, хто хотів би покинути планету через екологічні проблеми, досить багато, тож шукають фахівців. Мікі, який нічого не вміє, (навіть уважно прочитати контракт) погодився на стати «відновлювальним робітником», тобто таким, який виконує найнебезпечнішу роботу, обов’язково гине, але потім його заново клонують.
В чому Міккі пощастило, так це в тому, що він зустрів своє кохання – рішучу та сильну Нашу (Наомі Акі). Кадр з фільму
Космічна експедиція, яку очолює неврівноважений амбіційний політик з надмірним его Єронімус Маршалл (Марк Руффало) разом зі своєю підступною і безжальною дружиною Ілфою (Тоні Колетт), прямує колонізувати крижану планету Нільфхейм.
На планеті, виконуючи одне з чергових небезпечних завдань, Мікі падає в крижане провалля і дивом рятується – а точніше, його рятують місцеві дивні тварини. Але оскільки ніхто не розраховував, що хлопець повернеться, то вже було надруковано його новий клон. І після повернення Мікі 17 зустрічається з Мікі 18. Але існування двох клонів заборонено і, за інструкцією, треба безповоротно знищити обох.
На перший погляд, здається, що це просто фантастична пригода про невдаху, якого втягнули в історію про те, що означає бути людиною та прояснити моральні (чи аморальні) аспекти клонування. Але Мікі виглядає настільки тупим, що навіть не може пояснити іншим членам команди без функції відновлення, «як це – помирати?». А не те, що задуматись над безсмертям своєї душі чи над тим, що робить людину людиною.
І першу половину фільму ми дійсно спостерігаємо за цим як за комедією, в якій висміюється і карикатурний політик, і питання життя та смерті, і екологічні проблеми на Землі.
І, можливо, це була б дійсно прекрасна ідея – взяти істеричного політика, який повністю злетів з котушок, увірувавши у власну богообраність, – і відправити його в далекий космос. Та й тут проблема – на космічному кораблі має панувати культ його особистості, а на планеті, яку вони планують колонізувати, через його надмірне его можуть загинути місцеві мешканці, яких він, звісно, не вважає за розумних істот.
Неймовірна гра Марка Руффало продовжує дивувати. Після оскароносних «Бідолашних», де він також зіграв негідника – хоч і дещо іншого штибу, в «Мікі 17» він знову втілює зло, але вже наділене владою. «Існує лише одна правильна думка - і вона моя», «я єдиний рятівник і спаситель» і т. п. - виглядає це карикатурно та огидно, і було б навіть смішно, якби ти з жахом не усвідомлював, що це не фантастика. Західні кінокритики відкрито пишуть, що для повноти картини треба було Марка Руффало намастити бронзатором та надіти на нього руду перуку. А коли (вибачте за невеличкий спойлер) на космічній станції відбувається «заварушка» і Єронімус Маршалл отримує маленьку подряпину – перед очима одразу постає картина невдалого замаху на Дональда Трампа, і стає навіть цікаво: а чи була ця сцена з нападом на Маршалла в початковій версії сценарію? Чи її терміново вписали?
Марк Руффало та Тоні Коллет втілили на екрані мерзернного політика і його не менш мерзенну дружину. Кадр з фільму
У другій половині картини режисер раптово і різко починає порушувати досить гострі проблеми. Чи гуманно вбивати людину, знаючи, що її копію можна завжди надрукувати заново? Чи не призведе це до створення безправних кріпосних, яких і за людей можна не вважати? Чи варто прогинатись під негідників, які зловживають владою і встановлюють культ особистості? Що таке колонізація іншої планети – благо для людства чи трагедія і геноцид місцевих мешканців? І чи не нагадують події у фільмі історію жорстокого колонізаторства американських земель і ставлення «білого пана» до корінного населення? Ну, або ж, у випадку клона – експлуатацію мігрантів, яких теж за людей не вважають?
Але вже в третій частині виникає якесь дивне відчуття недоробленості. Гострі запитання поставлені, але відповідей на них режисер не дає, більш того, він уникає цих відповідей, зосереджуючись на попсових моментах історії, – ну звісно, це ж голлівудський блокбастер, тож тут будуть і кохання, і бійки, і переживання за долю головних героїв (з натяками, що якось воно вирішиться), і навіть deux ex machina прийде та порядок наведе. А от важливі питання так і зависнуть недомовленими.
Можливо, саме для того, щоб не відповідати на ці запитання, Пон Джун-хо й змінив фах головного персонажа. Якщо в романі «Мікі 7» Мікі Барнс - історик, тобто людина, яка може усвідомити наслідки подій, та й взагалі вміє думати, то у фільмі персонаж Паттінсона – такий собі простачок, який живе сьогоднішнім днем, керується емоціями, а головна його мета - добре поїсти та кохатися зі своєю дівчиною. І лише поява іншого Мікі, іншої версії себе, змушує його подивитись на все, що відбувається, під новим кутом. Але чи надовго?
Роберт Паттінсон - блискучий у цій ролі: наївного закоханого невдахи, здатного спершу лише на примітивні завдання, та й у ролі Мікі 18 – більш жорсткої та рішучої своєї версії. Настільки блискучий, що навіть не знаєш, за кого з цих Мікі вболівати. З іншого боку, якщо навіть його дівчина прагне залишити обидві копії – чому б і нам не вболівати за обох?
Якщо резюмувати, то «Мікі 17» - це красива картина, з красивими образами і побудованим новим світом, відмінна режисура та гра акторів (Тоні Колетт теж неймовірна в своїй ролі голови сім’ї, якій треба керувати божевільним чоловіком з манією величі, але який і запорука її статусу). Тут багато сатири, гумору та іронії, є моменти, які змусять пролити сльозу (але не сильно), є над чим замислитись, але без особливої напруги, є щось навіть на зразок геппі-енду…
Але от оцього відчуття катарсису, шоку від прозріння – не виникло. Тож і післясмак залишився такий, ніби тобі пообіцяли вишуканий екзотичний обід з гострими стравами, а він виявився фастфудом. Смачно, але нічого особливого і прісно. А можливо, це все просто від того, що «Паразитами» Пон Джун-хо встановив занадто високий стандарт, який сам не зміг відтворити?
Гра Роберта Паттінсона, якому довелось фактично, грати мінімум дві ролі, заслуговує високої похвали. Кадр з фільму
Мікі 17/ Mickey 17
Країна: США, Південна Корея
Режисер: Пон Джун-хо («Паразити», «Окча»)
У ролях: Роберт Паттінсон («Сутінки», «Тенет», «Бетмен»), Стівен Ян (серіал «Сварка»), Наомі Акі ( «Кліпни двічі»), Марк Руффало («Месники», «Бідолашні»), Тоні Коллет («Алея жаху»), Голлідей Грейнджер (серіал «Страйк»).
Тривалість: 02:19
