Даніель Салем – про службу, здоров’я, зйомки, стосунки з донькою та свій правильний шлях
Скоро на SWEET.TV стартує соціальне реаліті «Сюрприз для родини». Ведучі проєкту, в якому головними героями стали сім’ї наших військових, - військовослужбовець Даніель Салем та психологиня Аліна Дейнека.
В інтерв’ю Коротко про Даніель Салем розповів, чому для нього важливі зйомки у проєктах та чому витрачає на них свої відпустки, як почуває себе, коли повертається у цивільне життя, що допомагає будувати теплі стосунки з донькою на відстані, як у його житті з’явився собака Саллі, про дружбу зі співачкою Lida Lee та чому вважає себе найщасливішою людиною у світі.
Мені не потрібен час для себе
- Даніелю, чому свої відпустки ви не використовуєте для себе, а витрачаєте на зйомки, зокрема, на спілкування з родинами військових?
- Мені не потрібен час для себе. Моя дитина за кордоном, я її бачу, якщо пощастить, два рази на рік. І це для мене великий привілей.
Приїжджати у відпустку – і що робити? У мене є декілька варіантів. Перший варіант - це спортзал. Другий - це зйомки, у більшості з яких знімаюся безкоштовно. Насправді, зйомки потрібні мені для підтримки менталки, щоб не з'їхати з глузду. Думаю, кожен військовий зі мною погодиться. Це краще, ніж іти і заливати своє черево алкоголем і думати, що я нікому не потрібен.
Треба постійно відчувати себе потрібним. Це наша суперсила. Бути військовим - це не просто служити, це як поклик природи, це означає, що людина хоче бути потрібною своїй нації, своєму народу, своїй землі.
Ти постійно служиш, навіть якщо ти у відпустці. Так, ти можеш не бути в окопах, але це не означає, що ти не можеш бути корисним. Тому проєкт «Сюрприз для родини» був для мене викликом в тому сенсі, що я можу займатися своєю другою улюбленою справою і при цьому ще й допомагати іншим родинам, проблеми яких розумію через свій власний досвід.
- Які проблеми родин, з якими вони стикаються у житті, вас шокували? Я, наприклад, будучи у 2022 році на зйомках проєкту, де знімалися дружини військових, була шокована, коли дівчата розповідали, що їм немає кому навіть поплакатися.
- Я побачив велику мужність, як би це не звучало, в наших дівчатах. Бо жінка військового залишається і за тата, і за робочого у квартирі, і за маму, яка повинна все приготувати, нагодувати, відправити дитину у школу чи в дитячий садочок, зайнятися усіма питаннями, які закривав чоловік. І це не тільки про те, що немає кому поплакатися. У них навіть немає часу на поплакатися.
Впевнений, багато жінок плачуть вже вночі, коли лягають спати. І вони плачуть, мені здається, від того, що їм самотньо і важко. Бо коли ти зі своєю парою, ти в будь-якому разі не сам, не наодинці з собою, в тебе є чотири руки. Дуже важливо, коли біля тебе є людина, яка скаже: «крихітко, не хвилюйся, я займуся тим чи тим». Жінкам дуже важливо це чути. Немає кращого заспокійливого, ніж ніжність чоловіка до жінки, ніж обійми коханої жінки. Це як знеболювальне, тобі одразу стає легше. З впевненістю про це говорю, бо чув це від жінок.
На цьому проєкті я побачив неймовірних і незламних жінок, які все беруть на себе. В них немає часу, щоб побути хоча б трішечки слабкими. І так класно, що ми змогли хоча б на певний час подарувати їм можливість побути дівчинкою, яка може піти і спокійно пофарбувати волосся, купити собі красивий витончений одяг, а не просто зручний, бо постійно треба кудись бігти. Піти на йогу. Зробити щось тільки для себе. Побути, так би мовити, егоїстом, приділити час собі - це теж важлива історія у стосунках. Не скуштувавши гіркого, не бачити й солодкого. І так в усьому.
«Сюрприз для родини» - це добрий, справжній, без будь-яких постановок проєкт. Я не проти постановочних проєктів, інтертеймент повинен бути. Але в цьому проєкті справжні діти, справжні жінки військових, справжні військові, все настільки трушно і класно! Це круті відчуття.
- Як гадаєте, зміниться щось у світосприйнятті людей, коли вони подивляться на ці сім'ї? Акторка Надія Хільська, яка втратила чоловіка на війні, актора Олексія Хільського, розповідала, що їй хочеться, щоб люди розуміли, що Олексій пішов воювати не тільки заради своєї сімʼї, а заради нас усіх. Люди не вміють співчувати.
- Давай дивитися на все тверезими очами. Ти зараз не така, як була в перший день повномасштабної війни, адже так? Це наче броня, яку ти одягнула, і тебе вже важче здивувати і важче налякати.
В перші дні ти не знала, куди тобі йти - вправо чи вліво, що робити, тобі було страшно. Зараз ти вже знаєш, що можна зробити, де сховатися. Ми - люди, і вміємо адаптуватися. І не тільки фізично, а й емоційно.
Зараз дуже важко когось здивувати і дуже важко викликати співчуття. Ми всі стали трішечки черствими. Тому, думаю, ці історії можуть вплинути на емоції, показати, як людям по-справжньому важко.
А що робити, коли жінка втратить чоловіка? Якщо одного дня їй зателефонує командир і скаже, що її чоловік не повернеться додому? Стовідсотково ці історії нагадають людям, що треба донатити, що треба відчувати і розуміти, що бути дружиною військового - це теж виклик. Вона, по суті, служить разом з чоловіком, вона теж на службі. Немає такого, що в сім’ї воює тільки чоловік. Якщо воює чоловік, воює й жінка.
На жаль, у мене був досвід говорити дружинам своїх побратимів, що вони загинули. Хоча говорити й не треба було, вони всі одразу розуміли по моїх очах, що я хочу їм сказати. Це дуже важко. Тому вірю, що цей проєкт вплине на людей.
- Ви теж втратили брата. З цим колись можливо змиритися?
- Ні. З таким неможливо змиритися. Неможливо змиритися зі смертю близької людини. Загинула вона на війні чи не на війні, це завжди важко. І треба якось цю злість подолати, треба якось свої емоції конвертувати в якусь добру справу. Ми всі народжені у гріху, якщо говорити по християнських законах. І ми все своє життя намагаємося направити себе на хороший шлях.
Коли трапляється щось погане, треба агресію, злість обернути на якусь добру справу. Тому я постійно закликаю всіх донатити, обирати тих людей, яким довіряєте, і допомагати. Бо наш найголовніший ворог - це не кацапи. З ними й так все зрозуміло. Наш найголовніший ворог - ми самі собі. Ми самі себе можемо зруйнувати зсередини.
- Це точно. Варто лише глянути на сварки і повчання в соцмережах, скільки там злості.
- Так. Я розумію, що це непогані люди, просто їм зараз погано, і так вони хочуть вилити свою злість. Добре, хай буде так. Але не треба з цим аж так заграватися! Треба дивитися на себе і думати, як зробити своє життя кращим.
Тому, знову ж таки, маю надію, що проєкт SWEET.TV допоможе людям трішечки подивитися на все під іншим кутом: а як ще може бути в житті?
Важко справитися з відчуттям того, що ти нікому не потрібен
- Багато військових кажуть, що їм важко повертатися у цивільне життя, що їм ніяково бути вдома, коли хлопці на фронті. Що для вас найважче у цивільному житті?
- Мені пощастило, що я можу повертатися до зйомок. Як я вже казав, важко справитися з відчуттям того, що ти нікому не потрібен.
В армії не буває такого, що немає чого робити. Ти постійно щось робиш. Ти вважаєш, що робиш велику справу. І насправді ти робиш велику справу.
А коли ти приїжджаєш у відпустку, немає команд, наказів. Ти такий: «А що, я можу прокидатися, коли захочу? А що – не треба йти чистити зброю?» Подолати момент, коли нічого не треба робити, це теж дуже важко.
Я, наприклад, тільки-но приїжджаю, намагаюсь залишити для себе два дні, просто не вилазити з дому і дивитися кіно. А далі вже – якісь зйомки, потім треба подивитися РЕБи, маскувальні сітки, маскхалати, шоломи… От нам передали речі, і треба зняти рекламу, бо хлопці - молодці.
- Доводиться відпрошуватися на зйомки? Ви ще й ведучий ранкового шоу на M1 з Лідою Лі, яке виходить у будні дні. Як вдається поєднувати зі службою?
- Ні, ніхто нікого не відпускає, ніхто не відпрошується. Маю час тільки тоді, коли закінчується наша БРка і наше завдання. Відпрошувався за увесь час лише кілька разів для цього проєкту.
Для M1 знімаюся безкоштовно і дуже вдячний каналу і команді, що вони підлаштовуються під мене. Ми беремо якийсь один день і з 7 ранку до 11 ночі знімаємо наперед усі випуски. Це дуже важкий графік, але ми це робимо.
Треба ж зрозуміти, що є різні роди військ. Наш підрозділ займається спеціальними операціями. Операція може тривати три місяці, тиждень, два місяці... Є завдання – ми робимо. Є завдання допомогти піхоті - допомагаємо піхоті, є завдання допомогти пілотам - допомагаємо пілотам.
Тому іноді дивуюсь, коли мені пишуть коментарі: а чого ти не в окопах. Відповідаю, що у кожного своя справа і свої завдання. Для мене піхота - це залізний фронт, це наша стіна, це супергерої. І якщо у нас є шанс допомогти їм, ми це робимо. Бо підрозділ - це менше людей, ми можемо бути мобільніші, пробратися кудись, зробити якусь «каку» для ворога, а потім піхота пробирається далі.
- Вас не зачіпають такі коментарі, коли ви реально воюєте, а вам пишуть: чого не в окопі?
- Хочеться дати по мордочці. Чесно. Бо я людина дуже темпераментна, я такого не розумію. Не розумію, нащо таке писати. Одна справа, якби писали військові. Але військові такого не пишуть, бо весь військовий фронт мене знає. Напевно, ми вже співпрацювали з усіма бригадами, з усіма зустрічалися на лінії фронту.
І коли таке пишуть, буває, відповідаю, даю свій номер телефону: набирай мене, поговоримо. Останній раз якийсь дурень, вибачте, інакше не скажеш, писав, що через таких, як я, гинуть хлопці на війні. Я вперше написав навіть у коментарях, сказав, що надіслав йому свій номер, готовий зустрітися і поговорити. Але ніхто нічого так і не відповів.
Повторюся, це непогані люди, вони всі наші, українці, просто їм зараз погано, і я це розумію. Але пропускати таке не можна, треба робити зауваження. І мені приємно, коли у коментарях заступаються, коли хтось щось хороше говорить. Усі мені радять не звертати на це увагу, але я не можу не звертати на це увагу, це важко.
- Ви називаєте своїх побратимів «мій прайд», «моя сім’я». Дуже класно, коли є близька тобі команда. Ви мали можливість обирати, куди піти служити? Чи вам пощастило?
- Мені пощастило зустрітися з таким командиром, як наш, на війні. А потім ми вже обирали друзів, яких знаємо, у яких великий досвід (Салем служить у підрозділі «12 друзів Оушена». – Авт.). Ми всі вже офіцери. Це теж багато чого означає.
Дитина повинна зрозуміти, що мама і тато - це команда
- Нещодавно ви проводили відпустку з донькою Луною. Ви кажете, що наживо бачите її разів два на рік, але у вас такі стосунки, наче відстаней між вами не існує. Як ви тримаєте оцей зв’язок, щоб не втратити одне одного?
- Дякуючи месенджерам, є відео, ми можемо спілкуватися, це теж дуже важливо. Думаю, все криється у вихованні, але у вихованні не її, а у вихованні мене. Вона дивиться на нас і таким чином виховує й сама себе.
Дитині треба показувати, що ти її любиш, що ти піклуєшся про неї, що тобі не байдуже, коли вона щось тобі розповідає. Це наче дрібнички, але вони дуже важливі. Коли вона щось говорить, розумію, що вона говорить про щось дуже важливе для неї, тому дуже уважно слухаю. Вона може розповідати якусь історію, я вже на другому слові можу зрозуміти, куди вона веде, але не маю права переривати. Бо їй важливо тобі це розповісти.
Якщо ти вмієш слухати людину, це дуже важливо для побудови стосунків. Особливо для дівчинки, для якої тато - це перший герой. Треба показувати, наскільки вона тобі важлива. Думаю, такі моменти вибудовують правильний погляд дівчини на цей світ, на чоловіків.
Розумію, що вона скоро виросте, закохається, а я перейду на другий план. Тому якщо в мене є час подарувати їй найкращі моменти, найкращі спогади навіть під час війни, я маю це робити.
Якось вона Машу дратувала, це мама Луни, вона дзвонить мені і каже: допоможи, поговори з нею. Дуже важливо показувати доньці, що ти не той тато, який прийшов на годинку, зробив щось і зник. Треба бути на стороні мами, коли потрібно. Треба показати дитині, що не може бути тато класний, а мама – ні, чи навпаки. Дитина повинна зрозуміти, що мама і тато - це команда. Думаю, на цьому всьому й будуються наші стосунки з Луною.
Ми відверті, чесні одне з одним, у нас немає ніякої брехні. Я не говорю на жовте – чорне чи на блакитне – рожеве. Чорний – це чорний, білий – це білий. Я ніколи не намагаюся перетворити щось на те, чого немає. Говоримо, як є. Так будується любов, так будуються дуже довірливі стосунки.
- Ми не вперше розмовляємо, і я завжди захоплювалася, як ви будуєте з донькою стосунки. Відчувається, що Луна - найголовніша дівчинка вашого життя й інших конкуренток не існує.
- Так, немає і не буде.
- Але ви теж можете знову закохатися.
- Якщо в мене ще будуть діти, я буду вдячний Господу. Але перша дитина, донечка, – вона особлива, вона робить нас дорослими.
- У вас з’явилася собака Саллі. Луні сподобалася?
- Так, вона Саллі дуже любить.
- Як ви наважилися взяти зараз собаку? Хто допомагає, коли ви на завданнях?
- Ні для кого не секрет, що, коли я їду на службу, моя собака залишається з Лідою Лі. Ми дуже подружилися з Лідою, справді стали підтримкою одне для одного в багатьох моментах. І я дуже вдячний Ліді за допомогу.
Саллі - це моя дитина, з якою я познайомився на війні, вона була врятована з Куп’янська. Це дуже особлива тваринка і дуже особлива історія в моєму житті. Дуже її люблю.
- З Лідою, між іншим, у мережі вас давно вже одружили.
- Якщо чесно, раджу усім в житті знайти такого друга, як Ліда Лі. Та й взагалі мати справжню дружбу. Це дуже велика рідкість. Дуже вдячний Ліді за цю дружбу.
Людям завжди треба щось домальовувати. То хай собі домальовують. Хто ми такі, щоб казати їм, що робити чи не робити.
Ніколи не треба боятися втратити речі. Це всього лише речі
- Після контузії ви втратили слух на ліве вухо. Зайнялися хоч трохи здоров’ям?
- Не встигаю. Взагалі нічого не чую на ліве вухо. Коли отримав кулю в бронік, у мене тріснула лопатка, і при змінах температури відчуваю сильний біль. Але не вистачає часу займатися здоров'ям, якщо чесно. Це дуже поганий приклад. Я ходжу до психотерапевта, щоб менталка трішечки була здорова.
- Але ж це інше!
- Я розумію. Але це теж треба лікувати. Обов'язково займуся здоров’ям.
- Ви розповідали, що 24 лютого втратили все, в тому числі й бізнес, що з вами просто попрощалися. Ваші партнери з вами погано повелися?
- Лишилися непорозуміння. Не хочу це коментувати, бо не бачу в цьому сенсу. Я просто залишився без роботи. Але в мене з'явилася інша робота. У Лівані я служив в армії, і це була моя перша робота. Тому просто повернувся до своєї справи, якою завжди хотів займатися. Навіть в дитинстві хотів бути військовим.
Коли почалась повномасштабна війна, я просто втратив все. Все, що було в заначці, віддав Маші, моїй колишній дружині, і Луні. Все продав. В мене нічого немає – ні авто, ні дому, нічого.
Я зараз це говорю, щоб люди розуміли, що іноді треба обнулитися. Таке життя. Не може бути завжди все класно. Треба обнулитися, щоб зрозуміти, що немає нічого найважливішого, ніж своя земля і своя родина.
Я ніколи й не був людиною, яка гналася за розкішним життям. Всі, хто мене знає, знають, що я витрачав свої гроші на подорожі з сім’єю, з донечкою, ми багато куди їздили. Я займався скелелазінням, стрибав з парашутом. Я витрачав гроші на емоції. Не знаю, правильно це чи неправильно. Я не був заручником дорогих речей, не гнався за якимись Bentley чи Porsche. В мене був мотоцикл Dodge Challenger, і я був найщасливішою людиною у світі.
Просто треба зрозуміти, що ніколи не треба боятися втратити речі. Це всього лише речі. Не варто за них триматися. Ну, були ресторани – тепер немає ресторанів. І що? Життя показало, що є більш важливіші речі. Речі, на які я повинен був зреагувати ще з 2014 року. А я не зреагував. Мабуть, думав, що це було не так важливо, як би зараз жахливо це не звучало. Але я завжди за правду, а не за завуальовану красу.
- Хотіла запитати, чи думали ви про заповіт, але ви кажете, що нічого вже й так не маєте.
- Коли ти починаєш жити з нуля, в будь-якому разі будуєш щось нове. Усі свої гроші, усю свою зарплату відкладаю на рахунок моєї донечки.
На себе витрачаю зовсім мало. Завдяки волонтерам в мене є що одягати, вони закривають якісь військові потреби. Дуже їм вдячний. А військовому багато й не треба. Тачка - військова.
Щось поїсти? Яйця чи картоплю можна купити. Тому все, що є, віддаю донечці з її мамою.
Я найщасливіша людина у світі, незважаючи на те, що важко, що втрачаю на війні друзів, що не бачу доню. Але маю відчуття того, що роблю правильно, йду правильним шляхом. Для чоловіка дуже важливо знати, що він на правильному шляху, що він воює не лише за свою волю, а за волю кожного. В мене душа спокійна.
- 25 січня у вас був день народження. Це важливий для вас день?
- Взагалі неважливий. Не люблю його, не хочу дорослішати, старіти. Але розумію, що це частина життя, і нікуди ти від цього не дінешся.
- А мріяти собі дозволяєте?
- Я мрію про те, щоб моя доня була щасливою, щоб моя доня народила дітей. Мрію, щоб вона займалася улюбленою справою, де вона, як і я, буде відчувати себе на своєму місці, що буде робити щось важливе для себе, для країни. Це все, що я хочу.
Я не мрію про щось для себе. Я мрію для інших. А я якомога більше буду залишатися живим і корисним для своєї країни, бо розумію, що кожен військовий зараз дуже важливий. Нам потрібні сміливі, хоробрі, розумні люди, а Україна створена тільки з таких.
- Луна ж хоче повернутися додому?
- Так, дуже хоче. Вона була в Києві зі мною на зимових канікулах, і ви б знали, який важкий завжди останній день. Вона влаштовує скандали, спеціально ховає ключі від машини, паспорт, щоб ми нікуди не їхали. Це витримати неможливо. Вона просто сідає на підлогу і каже, що нікуди не поїде. Я можу не стриматися, останнього разу навіть заплакав, бо це стрес для дитини. Розумію, що їй боляче. Ми ж всі зроблені однаково. Якщо їй так боляче, так всім дітям боляче. Усім, хто зараз відірваний від звичайного сімейного життя.
Не бути з нею, не бачити її – це для мене пекло, бо ти хочеш прокидатися біля неї, цьомати, казати «доброго раночку», тримати за руку… Зараз говорю - і ком у горлі.
Тому важливо бути тут і зараз, розуміти, що поки триває життя, треба берегти це все. І коли військові повертаються додому - ці слова і для них, і для жінок, які їх чекають, - треба говорити одне з одним. Не можете говорити, просто почекайте, не наполягайте, не закидайте одне одного купою справ. Дайте собі час просто видихнути. Не чіпайте телефон, не читайте новини, просто будьте з родинами і не втрачайте свій час.
