Григорій Герман – про озвучку S.T.A.L.K.E.R.2., стосунки у родині, мову та почуття оптимізму
Наша розмова з Григорієм Германом, ведучим програми «Ранок у великому місті» на ICTV2, співпала з виходом легендарної гри S.T.A.L.K.E.R.2. Якщо ви не гравець, то культові фрази бандитів з першої гри – його голосу справа. Чого тільки варті «чікі-брікі – і в дамки» або «ай мля, я маслину спіймав».
В інтерв’ю Коротко про Григорій Герман розповів про роботу над S.T.A.L.K.E.R.2., виховання дітей - 10-річного Даніїла та 7-річного Луки, спілкування українською, стосунки з дружиною, психологинею Іриною Фроловою, хто тримає рівновагу в їхній родину, як підготувалися до блекаутів та якими мріями живуть.
Одразу зрозумів, що S.T.A.L.K.E.R.2. - це буде не просто гра
- Гришо, ви теж причетні до гри S.T.A.L.K.E.R.2. Кого озвучили?
- Ролей у мене декілька. Я вже не дуже пам’ятаю, кого саме озвучував. Точно є улюблені бандити. Взагалі класно, що у новому «Сталкері» залишилися деякі якорні фразочки з першого «Сталкера». Є багато й нових, які, впевнений на сто відсотків, запам’ятаються гравцям.
- У коментарях під вашим дописом про гру люди постійно згадують фразу «чікі-брікі - і в дамки».
- Тут, здається, «чікі-брікі» немає, але є «маслини» з першого «Сталкера». А може, і навпаки. В принципі гравці прокайфують від того, що чують і старі знайомі фрази, і щось нове. Озвучка реально дуже крута, є прекрасні фрази, які стовідсотково запам’ятаються.
- Ви одразу погодилися на цю пропозицію?
- Звичайно.
- Просто читала на Forbes текст, що, наприклад, частина лейблів та артистів відмовилися надати треки через невелику оплату. Виявляється, фінансова складова для когось мала роль.
- Для мене абсолютно ні. Та ну як! Ви що! Це ж легендарна гра. Вихід «Сталкера» – це подія, на яку чекали 20 років.
Більше того, для мене це було дуже важливо. Ми з хлопцями з GSC (українська компанія, яка створила «Сталкера». – Авт.) багато говорили, якою буде озвучка, яким буде цей «Сталкер» з ідеологічної точки зору, і я одразу зрозумів, що це буде не просто гра, що це буде елемент українського впливу на світ. Тому погодився одразу.
- Це в хорошому сенсі класна пропаганда всього українського. А ще нещодавно прочитала, як російський стример обурювався словам із пісні Христини Соловій: «і скоро зовсім русні не буде, і буде мир на всій землі».
- Насправді, це більше, ніж просто елемент пропаганди. Це елемент промоції України і української позиції у світі. Як би це дивно не звучало щодо комп’ютерної гри.
Безумовно, нас всіх дуже радує, як біситься русня через те, що не може отримати свою озвучку, як їх коробить від України і певних пісень. Але якщо подивитися глибше, це величезна промоція України, зокрема української музики на весь світ. Увесь світ слухає те, що звучить по радіо в «Сталкері». І їм це цікаво. І вони пізнають Україну через цей світ. А те, що біситься русня, це додатковий бонус.
- Ви самі граєте в ігри?
- Граю. Але, чесно скажу, перший «Сталкер» мені особисто не зайшов. Не зайшла саме атмосфера, яка є невід’ємною частиною «Сталкера». Вона для мене занадто депресивна. Я просто більш оптимістична людина. Але як творцю мені дуже подобається.
З колегами проєкту «Ранок у великому місті» - Юлією Зорій, Сергієм Лиховидою та Олександром Швачкою. Фото: ICTV2
Наші діти завжди говорили українською
- «Ранок у великому місті» не завжди виходить у прямому ефірі, щось іде в запису. З огляду на те, як швидко міняється наше життя і новини, не боїтеся, що випуск може бути не в контексті?
- Про контексти «Ранку…», напевно, краще розмовляти з режисерами, редакторами, продюсерами. Мені, як ведучому, цікаво те, що «Ранок…» стоїть над конкретними подіями. Ця програма - про тенденції, про те, що не прив’язано до часу.
Наш світ не може бути створений виключно з новинної стрічки. Більше того, новинна стрічка зараз настільки інтенсивна, що, хочеш не хочеш, інколи треба з неї виходити. Навіть мені, людині, яка працює з новинами, треба інколи дивитися на щось, що абсолютно не пов’язане з гострими контекстами. Мозку теж треба відпочивати, щоб не втрачати гостроту сприйняття, щоб не замилювалося око. Тому взагалі не бачу в цьому якихось проблем.
- До речі, у вас у профілі в інстаграмі зазначено: «допомагаю тримати голову холодною». Що це значить?
- Власне кажучи, це я роблю у своїх YouTube-проєктах, де розказую про тенденції, про те, що відбувається з української точки зору. На тиждень це 4 програми «Скальпель» та «Суть в деталях» і 8 інтерв’ю. Одна із них відверто стьобна – це «топ 5 російських пропагандистських перлів».
В інших програмах намагаюся розказувати людям, що відбувається з війною, розказувати правду. В основному - росіянам і російськомовним. Не скажу пафосно – «відкривати очі», але пояснювати їм, що відбувається насправді.
Мої друзі, мої підписники кажуть, що в мене виходить розказувати про події простими словами. Умовно кажучи, пояснювати на яблуках, що відбувається.
- Вам доводиться розмовляти російською мовою, щоб ті, до кого ви звертаєтеся, зрозуміли. Вам як говорити зараз цією мовою?
- Я вийшов із російськомовної родини. Суто технічно ніяких питань немає. Оскільки я 1975 року народження, більшість понятійного інструментарію будувалася на російськомовних книжках. Ну так сталося…
Але в нашій родині ми говоримо виключно українською. Іноді буває, коли пишу тексти або після інтерв’ю російською, тільки-но виходжу з кімнати, починаю «на автоматі» говорити російською. Але родина одразу починає мене виправляти: «Тату, російська!». Вибачаюся і переходжу на українську. Так що для мене говорити російською – то робота.
Між іншим, наші діти завжди говорили українською. І ми до них завжди звертаємося українською.
- Власне, як дітям це вдалося – не переходити з російськомовними однолітками на російську? Бо діти маленькі і вони адаптуються під умови.
- Якось їм завжди вдавалося триматися. Інколи, коли ми поруч, підказуємо: «Пацани, продовжуйте говорити українською. Якщо хтось говорить російською, вони все одно розуміють українську». Вони, між іншим, і самі помічають: діти, які раніше говорили російською, теж з ними починають говорити українською, якщо вони говорять до них українською.
Плюс – обмеження російськомовного контенту. У нас з цим дуже чітко. YouTube або україномовний, або англомовний. Якщо чогось немає українською, вони можуть знайти англійською. Між іншим, це привело до того, що наш старший Даня реально прекрасно говорить англійською як для свого віку. Вимова, словниковий запас – це все набирається саме завдяки англомовному контенту.
- Ви сказали таку річ, що після спілкування російською не можете швидко переключитися на українську. Це наче якась мова-паразит, скрізь лізе.
- Паразит – не мова. Паразит – наша звичка. Мова – та й мова, вона не винна. Паразитом є хробак, який сидить в голові і каже: боже, Булгаков - це ж світове надбання, як же ми відмовимося від Булгакова?! Легко і невимушено можна відмовитися, якщо знати англійську, бо пласт англомовної, франкомовної, німецькомовної культури набагато глибший і більший, ніж російської.
Російська культура, на мою думку, глибоко переоцінена і у світі, і нами самими, бо нам вкладалося у голови, що по-іншому бути не може. Та може! Я вже не кажу про те, який величезний пласт української культури через це нами не був помічений, тому що українська культура заганялася в глибокий підвал і з написом «селюки». А, мовляв, російське – це все «високочоле». Та ніфіга!
З дружиною Іриною та синами. Фото: instagram.com/german_greg_tv/
Дружина тримає нашу сімейну «кукуху»
- Кілька років тому ви мені розповідали, що вчите, тоді ще старшого сина, самого розбиратися, що хороше, а що погане, щоб він ухвалював рішення самостійно. Як дитині розібратися у потоках інформації?
- Ми намагаємося розвивати критичне мислення. Наприклад, запитуємо: «Ти дивишся це відео, а що воно тобі дає? Щось корисне? Якщо ні, то навіщо витрачати час на щось некорисне». Наступне запитання: «А яким ти стаєш після перегляду цього відео?» Питання «що воно тобі дає?» частіше задаю я, «а яким ти стаєш?» - моя обожнювана дружина, яка психолог.
І це питання не тільки про даремно витрачений час, а й про сварки, лексику, яку часто використовують блогери у своїх відео.
В принципі вони вже самі намагаються модерувати контент, який дивляться. Хоча інколи лунає через всю хату: «Даню, а що це ти таке дивишся?» (сміється) На що він одразу: «Ой, вибачте, це випадково випало, це не я дивився, це хлопці старші, я просто стояв поруч».
Не без цього. Але ми вільні люди. Та й не можемо стояти над дитиною 24/7.
- На початку нашої розмови ви сказали, що ви оптимістична людина. За ці роки війни щось у вас змінилося? Як себе почуваєте?
- Почуваю себе більш дорослим. Напевно, ще більш стриманим у своїх очікуваннях. Розумію, що час дуже швидкоплинний, і якщо є можливість жити зараз, приймати якісь рішення зараз, треба це робити, бо завтра все може змінитися кардинально, і в тебе такої можливості може й не бути.
Звісно, мова не про те, що дозволяємо собі все що завгодно, бо живемо один раз. Ні! Якщо є можливість не потішити себе чимось зайвий раз, а спрямувати гроші, які у вас з’явилися, на допомогу, безумовно, варто це зробити.
Але якщо є можливість сходити в музей, прочитати книжку, подивитися кіно, погуляти з дітьми, не треба відкладати це на потім.
- Поки ми говоримо, ви готуєте сніданок родині. Це завжди була ваша віддушина, колись ви знімали й кулінарні ролики. Це в задоволення?
- Так. У нас так склалося, що практично завжди у мене є час, щоб приготувати сніданок. Це мій обов’язок, який я сам на себе взяв, і з радістю і задоволенням несу.
Але для когось це може бути стимулом, щоб вилізти зі стрічки новин, яка несе дуже багато стресу, і приготувати родині сніданок. Або пограти з дитиною в шахи. Зробити те, що ми можемо зробити тут і зараз.
Розумію, що це насправді дуже складно, і наш мозок все одно зосереджений на виживанні, переживаннях, страхах. Але якщо є можливість, варто це робити.
- Те, що ваша дружина - психолог, арттерапевт, допомагає тримати рівновагу? Знаю, що психологи не працюють з рідними, друзями, але вони, напевно, більше розуміють, що відбувається з людиною.
- Звичайно, дружина тримає нашу сімейну «кукуху». Це мені просто везушка надзвичайна. Обрати Ірину своєю дружиною – це взагалі одне з моїх найправильніших рішень у житті.
Хоча ви абсолютно маєте рацію - психологи не працюють з близькими і рідними. Але її досвід і знання, звичайно, нашій родині сильно допомагають. Я не можу бути у дружини в аналізі, але вона може нас всіх збирати і тримати.
- Ви можете про все їй виговоритися?
- Безумовно. Я можу про все їй виговоритися. Але аналіз, у психологічному сенсі, – це вже інший процес.
Буває, вона мені каже: «Ти комусь сказав те і те, а ти розумієш, як ця людина це почула?». Кажу: «Ну отак і почула». А Іра мені пояснює: «Ні, коли ти кажеш так, людина чує зовсім інше». Вона пояснює мені, як психіка сприймає ті чи інші слова, вчинки. Бо я доволі асоціальна тваринка…
- Як ви з хлопцями говорите про війну, про дотримання правил безпеки?
- Ми з ними розмовляємо про війну максимально чесно, але без якихось натуралістичних подробиць. І завжди спокійно. Моя дружина так вважає, і мене цьому навчила: діти бачать наш моральний стан. Коли ви піддаєтеся паніці, вони - теж. Якщо ви спокійні, то великий шанс, що і діти будуть спокійніше сприймати те, що відбувається. Завдяки дружині, як я вже сказав, ми намагаємося тримати «кукуху» в спокійному стані.
Але дуже важлива штука, на якій хочу зосередити увагу шановної громади: ми з дітьми максимально чесні. Ми їм не кажемо: нічого не відбувається, то грім, то вам здалося. Ми говоримо, що є небезпеки, і вони такі-то і такі, але є наші військові, ППО, які нас захищають. Є ми з мамою, для яких завдання вашої безпеки головне, тому все буде добре. Приховувати від дітей, що в країні йде війна, а потім вони з нею зіткнуться, - це максимально неправильно.
Григорій обожнює готувати для родини. Фото: instagram.com/german_greg_tv/
Оптиміст є оптимістом, якщо у нього підготовлені варіанти на всі випадки
- Чи обговорюєте ви в родині можливу мобілізацію, що це може статися?
- Звичайно, ми обговорюємо з дружиною те, що відбувається, як це відбувається. Чи можна підготуватися морально? Морально я розумію: якщо країна вирішить, що я їй важливіший у війську в тій чи іншій іпостасі, ніж зараз я потрібен на ідеологічному фронті, то так і буде.
А з дітьми говоримо про те, що люди, які зараз носять військову форму, є героями, які автоматично мають отримувати нашу повагу.
- Оновлювали дані? Нещодавно Анатолій Анатоліч розповідав, що не отримав відстрочку від мобілізації, бо в «Резерві+» йому прийшла відповідь, що він не є багатодітним батьком, незважаючи на наявність трьох дітей.
- Толіч? Судячи з усього, ті, хто заповнював ці бази, заходять в інсту ще рідше, ніж я. Впевнений що все оновлять і з усім розберуться. Я оновив дані в «Резерві+» практично одразу. У мене все в нормі.
- А до тривалих блекаутів готові?
- Я зрозумів цього року дві істини. По-перше, готовий чи не готовий – це питання, які залежать виключно від тебе. По-друге – все треба робити вчасно. Тому до блекаутів ми готові. Ми встигли вчасно купити додому резервну систему живлення.
Ми продумали й інший варіант, куди, наприклад, зможемо поїхати родиною на якийсь час, якщо блекаути будуть дуже й дуже тривалими, якщо пропаде центральне опалення. Там є індивідуальне опалення від газового котла, а не від міста. Одним словом, прописали план B.
Попереджений - значить, підготовлений. Нас дуже багато разів попереджали, що зима може бути дуже важкою. І ми, мені здається, підготувалися. Але ми вклалися у цю підготовку. Ми вклалися часом, пошуком, в тому числі й грошима. Це не просто думати собі: я оптиміст, значить, все буде добре, не треба ні до чого готуватися.
Оптиміст є оптимістом, якщо у нього підготовлені варіанти на всі випадки, і він підготував собі план А, план B, план C, а план D у нього майже дописаний. І раптом що - він за три години його допише.
- Дмитро Монатік презентував виставку своїх картин. Виявляється, це його хобі ще з дитинства. У вас є хобі?
- Моє хобі з самого дитинства – читання. Зараз це хобі перетворилося на роботу. Потім в якийсь момент моїм хобі стала кулінарія. І ще одне моє хобі - гольф.
- Дозволяєте сьогодні собі мріяти? Про що мрієте родиною?
- Вся наша родина мріє про спільні подорожі світом. Поїхати, наприклад, в турне європейськими країнами або на місяць в Японію, щоб відчути вайб цієї країни. Дуже-дуже хочеться поїхати на море всією родиною. Навіть неважливо куди. Ключове слово - всією родиною.
Мріяти дуже важливо. Мріяти обов’язково в наших умовах. Але мріяти не так, що через пів року закінчиться війна, і ми реалізуємо свою мрію. А мріяти про те, що, коли б війна не закінчилася, ми цю мрію реалізуємо. Мені здається, що зараз треба мріяти саме так.
