• Головна
• Шоу-біз

Фото: «1+1 Україна»

Валентина Хамайко зізнається: саме робота стала для неї своєрідною терапією і допомагає видихнути емоційно. Нині вона – ведуча проєктів «Хоробрі серця» та «Сніданок з 1+1» на каналі «1+1 Україна».

В інтерв’ю Коротко про Валентина Хамайко розповіла, кого з рідних може назвати «хоробрим серцем», про стосунки з чоловіком після повернення з фронту, переживання втрати у родині, патріотичне виховання дітей та цілі у житті.

Для мене - абсолютно героїчний вчинок сина чоловіка

- Валю, «Хоробрі серця» - емоційно важкий для вас проєкт? Бо є історії, коли сліз стримати просто неможливо.

- Бувало, що в паузах, коли були музичні номери, в мене лилися сльози. Був момент на записі, коли були мокрі очі і в Ахтема (Ахтем Сеітаблаєв, співведучий проєкту. - Авт.). Болить однаково і жінкам, і чоловікам!

Але, в першу чергу, «Хоробрі серця» для мене – це історія про неймовірні вчинки наших людей, рішучість яких ламала плани ворога. Причому усвідомлення цього приходило до них вже згодом. Тому цим проєктом хочеться підсилити значимість вчинків цих людей, які змінили хід історії, бути їм вдячними, розповідати про них, щоб їхні імена знали, щоб надихалися.

У кожного з нас в житті буває момент, коли опускаються руки. Але ти дивишся на цих людей і думаєш: як в тебе можуть опускатися руки? Це наче випробовування долі: опустиш зараз руки і програєш. Ми не маємо права казати, що втомилися. Нам цю історію треба довести до кінця, до перемоги, до повернення своїх територій. Тому для мене «Хоробрі серця» більше надихаюча історія.

Мені хотілося зануритися і зрозуміти психологію військового. В кожному випуску я чула одне і те ж саме: «я не казав мамі, що пішов на фронт, не казав дружині»… Я все хотіла зрозуміти, чому ж вони не кажуть! Бо це й моя особиста історія, мені чоловік теж не каже багато і не казав.

Я стала емоційно дуже чутливою. І те, що я плачу практично кожен день, думаю, ні для кого не буде відкриттям. Ми всі зараз такі. Можливо, треба припинити цього соромитися. Бо тут тебе накрило, ти поплакав, а потім видихнув, витер сльози і пішов далі робити свою роботу. Це наше сьогодення.

- З близьких вам людей кого можете назвати «хоробрим серцем»?

- Може, ця історія й не про хоробре серце, але вона лежить у мене на серці. У моєї колеги Антоніни Лесик був будинок у Дмитрівці. Вона саджала там кожне деревце, все там було зроблено і висаджене її руками з любов’ю. Людина цим жила, кайфувала від того, що робить. Я, наприклад, нею надихалася. Свої кущі лохини я посадила після знайомства з Тонею. На початку війни до їхнього будинку заїхали російські військові. Можна уявити, як там все понівечено. Пам'ятаю, як ми з Тонею розмовляли, як їй було боляче, яка в неї величезна рана була всередині. Вона казала, що, напевно, більше ніколи не зможе повернутися в свій дім, розуміючи, скільки болю він зазнав.

Коли звільнили Київщину і військові заходили на зачистку, серед яких був і мій чоловік, він подзвонив їм, що може забрати з їхнього будинку цінні для них речі. І Тоня каже: «Забери, будь ласка, фотографії і дитячі альбоми, це те найцінніше, що я хочу врятувати». Ці чутливі фотографії і альбоми досі зберігаються у нас вдома. Це найзворушливіший момент. В тебе все руйнується, а ти хочеш зберегти своє коріння, спогади, щоб світло збереглося хоча б в тих альбомах.

Для мене абсолютно героїчний вчинок Остапа, сина Андрія, який був домашнім, дуже спокійним, неагресивним, м'яким хлопцем, і він пішов на фронт. Йому було важко, він досить довго зважував це рішення. Це великий вчинок, бо людина не служила, за станом здоров'я його б і в армію не взяли, в нього була астма, поганий зір. І що він робить? Він каже: поїду до лінії фронту, там беруть усіх.

- Скільки Остапові було років?

- Двадцять.

- Це фактично ще дитина.

- Так. І це для мене якийсь надзвичайний вчинок. Навіть не уявляю, скільки в нього було думок і вагань. Звичайно, він бачив приклад тата, який з перших днів був залучений, вони говорили на цю тему. Остап перший раз їздив на фронт з татом, і йому було лячно, тоді він сказав, що, напевно, не зможе. Але пройшов місяць чи два - і він наважився.

Для Андрія, думаю, теж був важкий вибір – бути з родиною чи йти. Пам'ятаю, казала йому: «Ти розумієш, що мені страшно від однієї думки, що у дітей батько може бути на світлинах!» У мене не було ілюзій щодо війни. Але він мене заспокоював і говорив: «Діти виростуть і спитають: тату, а де ти був у цей час? Як я буду їм в очі дивитися? Казати, що я ними прикрився і залишився?»

Ці відповіді роблять тебе німою на декілька хвилин, бо від величезного потоку думок ти навіть не знаєш, що відповісти своєму чоловіку.

Зі співведучим проєкту «Хоробрі серця» Ахтемом Сеітаблаєвим. Фото: «1+1 Україна»

Безкінечні розмови про смерть, загибель… Це дуже тисне

- Чи розмовляєте ви з чоловіком про пережите на фронті? Він може виговоритися, випустити біль, емоції?

- Андрій мало розповідав. В ті моменти, коли він повертався на два-три дні, йому не хотілося говорити ні про що. Йому хотілося насолоджуватися домашніми емоціями, він – тато-свято, а ми навколо нього кружляли цей карнавал. Я відміняла все, щоб побути з ним максимум. Навіть дітям могла дозволити не йти до школи, бо приїхав тато, бо хочеться набутися, надихатися.

Я продумувала всі варіанти, чим це може закінчитися для нашої родини. Я чітко ставила йому питання: «Ти розумієш, що на війні ти можеш загинути? Що можеш втратити Остапа? Як тоді дивитися в очі мамі? Що тоді робити? Як ти себе будеш почувати?» На що він мені казав: все буде добре, я впевнений.

Коли в мене була онкохвора мама, я не хотіла чути мамині слова, яка мені казала: «Валю, давай ми з тобою проговоримо певні моменти, щоб ти знала, що робити, коли мене не стане, бо це важливо». А я відповідала: «Мамо, будь ласка, я не хочу цього чути». Це був певний самозахист. Мама бачила, що я не готова, тоді вона написала мені лист, заховала, я знайшла його вже потім.

- Це важко, але правильно проговорювати такі моменти, якісь бажання людини.

- Так. Але Андрій теж був не готовий проговорювати, коли приїжджав на два-три дні. Ще до трагічного моменту, коли ми втратили Остапа, я намагалася якимись короткими питаннями з ним говорити, і коли він не розкривався, намагалася «нагодувати» якимось позитивом. Іншого способу я не знаходила. Він не розкривався в телефонних розмовах. Але, може, це і не можна робити в телефонному режимі.

Мозок просто закипав від усіх думок, які лізли в голову. Андрій дзвонив мені, часто або мовчав, або плакав.

Тоді всі наші зусилля були направлені на те, щоб повернути його додому. Я розуміла, що чоловіком керує помста, і для врівноваження емоційного стану йому треба хоча б частково побути тут. Я не сподівалась, що йому вдасться повністю перевестися служити в Київ. Проте дуже його просила, бо бачила, наскільки страждають за його відсутності діти і наскільки змінюється моє психічне здоров'я. Бути мамою чотирьох дітей, працювати – це дуже складно. Колись я була емоційно спокійною і стабільною, а перетворилася на людину, в якої періодично трапляються нервові зриви.

Спочатку, навіть будучи поряд з нами, було складно вивести його на розмову. Навіть зараз є моменти, коли його серце більше відкрите, і моменти, коли його серце закрите.

Це безкінечна постійна робота з людиною, яка приїхала з руками і ногами, але з дуже-дуже скаліченим серцем і душею.

- І жінки це мають розуміти, що ніхто не повертається таким, як був. І що треба величезне терпіння, сили, щоб зберегти стосунки.

- Важливо підібрати слова, донести, договорити і проговорити всі емоції. Мені зараз здається, що я перетворилася на людину, яка дивиться на чоловіка, якому 50 років, але намагається з ним розмовляти як з дворічною дитиною, якій ти пояснюєш свої емоції словами.

Озвучую все: «Твої слова роблять мені боляче. Ти зараз реагуєш емоційно і навіть агресивно. Я не розумію чому, з чим це пов'язано. Тебе дратують мої слова, мої вчинки чи я як особистість?» Мені треба пояснювати і проговорювати ротом абсолютно все.

- Як не боятися говорити про все, що болить? Часто нами керує страх – а якщо не зрозуміє, а якщо образиться…

- А чи є інший шлях? Іншого шляху немає. І немає часу боятися. Ти можеш мовчати і просто здурієш. Коли Андрія не було, мені було дуже важко. Я кожного дня чула від молодшого сина питання: «А тато помер? А хто помер? А тато живий? А мені приснилося, що тата застрелили»… Це дуже тисне. Оці безкінечні розмови про смерть, загибель… Ти все це постійно маєш проговорювати. Плюс підлітковий вік старшого сина, якісь сварки між дітьми.

Це доводить до такого стану, коли в тебе наче туман в голові. В якихось моментах ти навіть не розумієш, що робиш. Ти в повному розпачі. Ти не знаєш, як бути далі. Відбувається розсинхрон між мозком і тілом. Тоді відчула, що мені страшно бути в цьому стані, що я можу заподіяти лиха і собі, і дітям. Бо це нездорова історія. І я почала з собою проговорювати абсолютно усі емоції.

І тільки такою мовою мені зараз вдається розмовляти з чоловіком - все проговорити словами. Я часто зіштовхуюся з тим, що ставлю йому запитання, а він у відповідь мовчить. Тоді прошу проговорювати усі думки, бо мені важливо розуміти, що він думає в цей момент. Це складний період. Чесно скажу, я не маю розуміння, закінчиться він колись чи ні. Але прийняла це і не чекаю, що все зміниться через рік, два чи п'ять.

- Найгірше – тішити себе якимись ілюзіями.

- Ілюзій у мене немає. Я усвідомлюю, що це новий етап, новий рівень стосунків. Я радію, що Андрій почав ходити до психолога. Це величезне досягнення. Я не контролюю ці візити, не телефоную психологу, не розпитую, що він сказав, бо це не правильно. Можу тільки запитати, чи терапія була, чи йому було комфортно, як він себе почуває, чи відчуває, що це діє.

Більш того, вважаю, якщо чоловік не хоче, то треба йти жінці, щоб допомагати собі вигрібати, шукати ті струни, на яких можна грати поряд з чоловіком. Якщо на це є сили, бо на це треба мати дуже багато сил.

- А він розуміє, що і вам важко? Ви дбаєте про чотирьох дітей, ви теж переживаєте втрату...

- Мені здається, що як я не можу зрозуміти рівень його важкості від всього пережитого, що він бачив там, так і йому важко зрозуміти до кінця всю важкість, яка була на мені. Фізично він її не відчував. Але коли у нас був спільний візит до психолога, і він почув, побачив мене в тому стані, після наших N-нних розмов сказав: я розумію, що тобі було важко. Він принаймні чує. Зрозуміти тілесно він не може, звичайно.

Я, наприклад, почала бігати, бо мені було цікаво спробувати те, чим захоплюється чоловік, і зрозуміти його. Потім один-єдиний раз ходила з ним в гори, щоб зрозуміти це його захоплення. Там я могла доторкнутися. Тут - ні.

Був період, коли його побратими дзвонили мені і казали: «Ви потрібні Андрію поряд. Можете приїхати?» А як я могла приїхати? У мене четверо дітей, у кожного свій графік. Залишити дітей на тата Андрія, якому 80 років і у якого хворе серце, чи на маму, яка після інсульту? Це вищого рівня егоїзм.

Казала тоді хлопцям: «Ви мене ставите на розтяжку. Кажете, що я потрібна Андрію? Але є чотири людини, яким я так само потрібна. Від ваших слів «приїдьте» мені вити хочеться». Почувала себе жахливо, бо я начебто зраджую чоловіка, що не можу приїхати і підтримати, але я й не хочу зраджувати своїх дітей.

Це був дуже-дуже складний період. Мені здається, що я себе фізично виснажувала тільки для того, щоб не засинати в думках, щоб просто падати з ніг.

Але емоційні видихи, які були на роботі, дозволяли себе тримати. Безкінечно нити і вити я ніколи не хотіла. Іноді провисала і зависала, але емоційний тон на роботі – наче ковток повітря, яке я захоплювала і була на плаву.

З чоловіком Андрієм Оністратом. Фото: Instagram.com/valentinakhamaiko/

Влітку донька хоче йти на стройову підготовку

- Ви навели приклад Остапа, який у 20 років пішов добровольцем. Це, безсумнівно, один із проявів патріотизму – людина не змогла просто сидіти, коли нищать твою країну. Ми багато говоримо про патріотичне виховання, але це все лишається на сімейному рівні, а не державному. Яким ви бачите патріотичне виховання?

- Я маю чітке розуміння, дивлячись на дитячий садочок свого сина. У нього був період, коли він страждав від того, що в групі є діти, які розмовляють російською. Він їх намагався виправити, а педагоги казали, що треба це якось трішки м'якше робити.

Якщо російськомовні батьки віддають дитину в україномовний садочок, то у садочка має бути завдання за перший рік зробити все для того, щоб дитина на території садочка і в групі не розмовляла російською. Батьки не можуть це зробити в сім'ї, а в садочку, коли більшість розмовляє українською, це зробити легше. Діти, які не чують української мови в сім'ї, мають постійно чути її в садочку і в школі.

Для мене все починається з мови, культури, історії. З абсолютним розтлумаченням всіх історичних фактів, про це треба з малечку говорити. Навіть на нинішні політичні теми з дітьми треба говорити. Наприклад, Андрійчик прийшов з садочка і каже: «Мамо, а ти знаєш, що у Путіна чорне серце? Воно в нього зле, в нього немає серця». На своєму дитячому рівні, йому 4, він мені розповідає, що це зла, абсолютно безсердечна людина. І я розумію, що якась розмова в садочку з дітьми велася.

А про що з ними говорити, коли звучить сирена і діти мають ховатися? Вони питають. Тому на їхньому рівні потрібно пояснювати, чому ми біжимо в укриття, що треба робити, що, можливо, в деякі моменти не бігти, а падати на землю і притискатися до землі. Знання про те, що у нас є ворог, потрібно вкладати змалечку.

Ми не дивимося мультики російською, бо це зло. До речі, про монетизацію з російського контенту мені Андрійко розповідає. Тобто це ж теж момент певного виховання. Це про те, як навіть на мовному рівні не можна бути дотичним до тієї країни, яка кидає в тебе ракети.

Був період, коли мій старший син міг з друзями переходити на російську. Я йому прямо казала: «Михайле, що має трапитися? Комусь з нас має ногу чи руку відірвати, щоб ти зрозумів, що це зло, що це не потрібно, що ти у себе в країні, що країна-ворог приходить сюди захищати тих, хто розмовляє російською».

У моєму випадку всі знання були закладені в дитинстві. Це розповіді дідуся про те, хто влаштував голод, з іменами, прізвищами. Я розуміла, що Росія наш ворог. Я знала, що ніколи не буду вести телевізійні проєкти російською. І я від них відмовлялася. Я знала, що мій чоловік не буде в сім'ї розмовляти російською. Для мене це було важливо. Я знала, що в моїй сім'ї діти будуть україномовні.

- Марічка Падалко розповідала, що її син Михайло хоче служити в ЗСУ. Я не виключаю, що тут ще спрацьовує й приклад тата. Ваша Соломія ходить на мітинги на підтримку полонених. Які у ваших дітей бажання щодо їхнього майбутнього?

- Соломійка найстарша, їй 14, і вона фактично кожні вихідні ходить на мітинги. В неї є активна позиція. Влітку вона хоче йти на стройову підготовку, де вчать і зброю тримати в руках, і надавати медичну допомогу. Я її підтримую в цьому. Це базові знання, якими має володіти, як на мене, кожен українець.

Ви питали про патріотичне виховання? Вважаю, що у старших класах один день на тиждень має бути присвячений саме цим питанням: тактичній медицині, наданні першої невідкладної допомоги, боротьбі з дезінформацією, вивченню різних видів зброї, вибухових приладів, щоб ні в якому випадку не наражати себе на небезпеку.

Я Соломії завжди кажу: ти можеш висловлювати свою позицію, не треба озиратися на маму чи ще на когось, ти особистість, це твоє повне право. Вона дуже доросла, як на свій вік, дуже гарно мислить. Тому зроблю все для того, щоб вона пройшла стройову підготовку і щоб у неї був такий досвід.

Я отримала свій досвід у 2014 році, коли тільки почалася війна на сході. Я зрозуміла, що маю вміти тримати в руках зброю. Знадобиться мені це чи ні, не знаю, але я пішла вчитися.

- Краще вміти, ніж не вміти.

- Так. Дай Бог, щоб мені це ніколи не знадобилося. Але я хотіла знати, яка зброя існує, як нею володіти. Плюс вчила тактичну медицину.

Михайлу щойно виповнилося 13, але, як на мене, він ще свідомо не такий зрілий, як Соломія. Він захоплений тенісом, може вникати в певні історичні події, розбиратися, докопуватися до суті. Але все одно він ще дитина.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я абсолютно про все свідомо розмовляла тільки з Соломією. Вона мала тривожну валізу, спала в спортивному костюмі на випадок, якщо треба буде швидко діяти. Коли вони їхали удвох з Михайлом у Відень, я з нею чесно розмовляла, що це потрібно для того, щоб уникнути можливих ризиків і хоча б уберегти вас, старших дітей.

- Все ж таки велику справу робить і виховання, з огляду на цю історію?

- Ми з Соломією нещодавно їхали з Житомира, їздили прибирати кладовище, де поховані мої бабусі з дідусем, багато говорили про родинні зв'язки. В дорозі заговорили про Василя Стуса і включили подивитися інтерв'ю його сина Дмитра. Після перегляду у нас всередині було розчарування. А Соломія мені й каже: «Мамо, батьки – це добре, але діти, на жаль, не завжди є гідними своїх батьків. Таке трапилося з сином Чорновола і з сином Стуса».

Соломія такою народилася, я їй безмежно за це вдячна. Вона хотіла читати - я підсилювала. Я йду за тією цікавістю, яку проявляє моя дитина. І підтримую. Головне – «не задушити». В якийсь момент Соломійка мені сказала: «Мамо, я тобі так вдячна, що ти мене скрізь відпускаєш, бо не всіх відпускають». А я відповіла, що вдячна їй за те, що маю до неї довіру, бо не всі батьки довіряють своїм дітям. Це має бути взаємна історія. Сподіваюся, що так у мене буде й з Михайлом, але це покаже лише час.

Валентина з чоловіком Андрієм та дітьми – Соломією, Мирославою, Михайлом та Андрієм. Фото: Instagram.com/valentinakhamaiko/

Не живу ілюзіями, що війна закінчиться сьогодні чи завтра

- На початку повномасштабної війни ви розповідали, що збираєтеся відновлювати свій військовий квиток, хоча у вас діти, чоловік на службі. Ви це зробили?

- Я не живу ілюзіями, що війна закінчиться сьогодні чи завтра. Я в останній важкій розмові з чоловіком сказала йому: в мене немає ілюзій, що війна не зачепить і Соломію, і Михайла. Вони дорослішають.

Відновити військовий квиток складно, тому що у нас це була військова кафедра. Коли я пішла відновлювати, мені сказали, що зараз не до мене. Все це, звичайно, затягнулося.

Але я пройшла дві тактичні підготовки для себе – у 2014 і у 2023 році. Мамою чотирьох малолітніх дітей я теж буду не все життя. Я роблю своє, підтримую рівень знань. Єдине, чого зараз не роблю, то це не ходжу регулярно в тир стріляти. Бо фізично бракує на це часу.

Ми не знаємо, що буде завтра. Тому краще бути підкованим і ознайомленим, ніж бігати в хаосі і не знати, за що хапатися. Не можете стріляти - не треба, ідіть на медицину. Такі знання зайвими не будуть.

Навіть для мене, людини з медичною освітою, деякі моменти були відкриттям. Наприклад, жіночою прокладкою ідеально фіксується травма легень. А жіночими тампонами тампонуються рани. Я б навіть подумати не могла.

- Раніше у вас ще й велике господарство було. Зараз так само?

- Так, господарство велике. Постійно прошу Андрія скоротити, бо це фізично дуже важко. Я іноді навіть кажу: сьогодні заходжу на нічну зміну, бо те, що ти не встигаєш зробити вдень, доводиться робити з заходом на ніч.

Ферма частково приносить прибуток, частково це величезні витрати. Є виробництво козиного сиру, коров’ячого сиру, вудження сала, м’яса.

- Ви ж не сама цим займаєтеся?

- Дою не сама, бо є люди, які працюють у нас на фермі. Але переробити це молоко потрібно мені. Коров'яче молоко наразі перероблює тато. Козине молоко на козиний сир переробляю я. Вудженням сала або м'яса теж займаюся я.

- Це ви ще про город не сказали.

- На жаль, город і газон могли б бути в рази ідеальнішими. Але, знову ж таки, фізично не вистачає часу. Іноді виходжу з дому, щоб не чути, як діти з'ясовують свої стосунки, і голими руками торкаюся землі, відчуваю її і заземляюся. Це момент, коли я можу ні про що не думати. Це момент певної релаксації.

Але є релаксація в задоволення, коли ти ходиш біля своїх троянд, а є фізична праця. Намагаюся і дітей залучати. Вони допомагають збирати огірки, перебирати смородину, дрилювати вишні. Наприклад, лупаючи вишню всі разом, можемо довго про щось розмовляти.

- А які ваші мрії сьогодні, звісно, окрім нашої Перемоги?

- Мої мрії різні. Є такі, до яких у мене руки так і не дійшли. Думала, що зможу відновити свій кулінарний YouTube-канал, але не вистачає часу. Вистачає часу готувати, але не вистачає все це знімати. Цей план я зовсім провалила.

Але у нас з подругою є бренд TAIYŌ, тут ми ставимо цілі і йдемо до них. Зараз нам дуже хочеться мати гарний шоурум, куди зможуть приходити люди. Це цікаво, надихаюче, і це теж творчий прояв. Це крутий приклад підтримки жінки жінкою в бізнесі. Це важливий момент. І це дорогого вартує - в такий час робити разом проєкт з довірою і розумінням.

Що б я хотіла в собі змінити? За ці роки війни я стала дуже «важкою». Відчуття, наче в тебе щось прив'язано до ніг чи щось лежить на плечах. Немає легкості в тілі, і я за цією легкістю дуже сумую.

В сім'ї теж ставлю цілі. Хочу, щоб ми відновилися, щоб діти нарешті припинили з’ясовувати між собою якісь стосунки. Прагну, щоб ми з чоловіком вийшли на рівень, коли нам не треба пояснювати свої почуття і емоції, і у нас не буде цих довгих важких розмов. Що ми будемо, як колись, розуміти і доповнювати одне одного з півслова.

Я пам'ятаю відчуття легкості, як ми їхали в машині, розмовляли і відчували насолоду від життя. Зараз все відбувається через довгі розмови і через пояснення емоцій.

Колись педіатр мені сказав: якщо алергія у дитини була два роки, то і відновлюватись від алергії ви теж будете два роки. Напевно, так само і з війною. Якщо травмуюча війна в нашому житті була, наприклад, два з половиною чи три роки, то не менше часу нам знадобиться і на відновлення. Тому плекати ілюзії про те, що це відбудеться за місяць, два чи три, немає сенсу. Треба грати в довгу.

Телеведуча зізнається, що нині немає колишньої легкості в тілі, і за цією легкістю вона дуже сумує. Фото: «1+1 Україна»