«Це боляче, але кожен має подивитися» - кіномитці про фільм «20 днів у Маріуполі»
«20 днів у Маріуполі» номінований на «Оскар» як «найкращий документальний фільм». Стрічка вже отримала більше 20 нагород, в тому числі й премію BAFTA, яку називають британським аналогом «Оскара».
Майже рік режисер Мстислав Чернов показує фільм по всьому світу, дає інтерв’ю, щоб засвідчити, що Росія зробила з колись красивим українським містом та його мешканцями.
«Ми сподіваємося виграти «Оскар». Тому що Маріуполь - це історія не про те, що пройшло і закінчилося. Маріуполь - це історія про «зараз», про те, що зараз відбувається з Україною. Маріуполь став не просто містом, яке зруйнувала Росія, Маріуполь став символом усіх українських міст: Соледара, Вугледара, Мар’їнки, - усіх міст, які були зруйновані російськими бомбами. Він несе цей меседж у собі. І навіть більше, він став універсальним символом втрати й болю, через які проходить цивільне населення, коли на його країну нападає сусід і вбиває людей, - сказав Чернов в інтерв’ю «Голосу Америки».
Військовий кореспондент Associated Press Мстислав Чернов разом зі своїми колегами Василісою Степаненко та фотографом Євгеном Малолєткою документували перші тижні бомбардування російськими військами Маріуполя у 2022 році. На 21-й день після повномасштабного вторгнення їм вдалося виїхати з оточеного міста і вивезти фото та відео російських злочинів проти українців. Тепер все, що бачили вони своїми очима, бачимо і ми.
Чому не лише увесь світ, а й кожен українець має подивитися «20 днів у Маріуполі» - у роздумах тих, хто фільм уже подивився.
Андрій Бєдняков: Це - документація військових злочинів
- Це боляче, але кожен має подивитися цей фільм. Сходіть на це кіно. Прошу! Вчора вийшов з кінотеатру близько 11-ї вечора. Їхав в машині мовчки. Без радіо. Приїхав додому, поговорив з родиною максимум 5 хвилин цього разу. Не міг говорити більше. Потім ліг на ліжко і ще хвилин 40 лежав з вимкнутим світлом та розплющеними очима. І мовчав. Це найскладніше, що я дивився в своєму житті, - ділиться в інстаграмі телеведучий та актор Андрій Бєдняков, який родом із Маріуполя. - Я багато разів бачив короткі відео з Маріуполя. Я багато спілкувався з людьми, які змогли виїхати. Тому я ніби був готовий до всього… Але ні. Бачити, як знищують твоє рідне місто - боляче. Бачити емоції людей під час облоги - боляче. Бачити загиблих дітей і сльози батьків - неймовірно боляче. Лікарі… Величезна повага і любов. Мені хотілося обійняти кожного. Просто потиснути руку. Військові… Молоді хлопці, які прикривали, виводили... Дякую! Пожежники… Дякую!
Спустошення. Сльози. Багато сліз. Велика переоцінка. Це те, що вас очікує від перегляду. Але кожен мешканець нашої країни має подивитися цей фільм. Кожен!
Після перегляду цієї роботи я зайвий раз зрозумів, що всі ті проблеми, які відчуваю зараз я, це така хєрня. Вся ця «втома» - це така хєрня.
«Андрію, можна з вами сфотографуватися?» - запитала дівчина після сеансу, не стримуючи сліз.
«Звичайно», - ледь тримаючись, відповідаю.
«Блін, така тепер заплакана буду на фото».
Спалах від телефону.
«Дякую. Ми теж це пережили. Змогли виїхати. Знаю про вашу маму. Прийміть співчуття», - сказала вона і вже не змогла стримати сльози. Обійнялися.
Я безмежно вдячний тим, хто зробив цей фільм. Це навіть не фільм. Це - документація військових злочинів. Без цих зйомок світ би і не побачив того жаху, який робила Росія. Мстислав Чернов, Євген Малолєтка, дякую!
Пане поліцейський Володимире, низький уклін. Сподіваюсь, з вами все добре.
Багато кому складно. Багато хто втомився. Але ми маємо стиснути зуби та працювати на нашу перемогу. Підтримувати одне одного. Дякувати тим, хто боронить нашу країну. Та донатити! Не переставати. Бо таке, як в Маріуполі, може бути всюди.
Це боляче, але кожен має подивитися цей фільм. Сходіть на це кіно. Прошу!
Мстислав Чернов, Євген Малолєтка та Василіса Степаненко були останніми журналістами, які виїхали із Маріуполя. Фото: arthousetraffic.com/
Олександр Роднянський: Викликає стан, близький до панічної атаки
- Це пронизливий, точний та страшний репортаж про початок війни. Він буквально змушує відчути жах війни у людей, які знаходяться за тисячі кілометрів від неї. Все відбувається ніби поряд і викликає стан, близький до панічної атаки, - пише режисер, продюсер Олександр Роднянський. - Багато жителів знищеного російською армією міста з гіркотою пишуть, що краще не було б приводу для цього фільму. Це правда.
Але війна почалася не з волі авторів. Мстислав Чернов разом із фотожурналістом Євгеном Малолєткою пропрацювали в оточеному Маріуполі 20 днів, але були змушені виїхати, коли російські війська підійшли надто близько і захопили частину міста. Вони змогли вивезти дорогоцінні фото- та відеоматеріали, на основі яких і було зроблено цей фільм.
За нього Чернов разом з Малолєткою та продюсером Василісою Степаненко отримали найпрестижнішу серед журналістів Пулітцерівську премію. Фільм був нагороджений і призом глядацьких симпатій на знаменитому американському фестивалі в Санденсі.
Але найголовніша нагорода, безпрецедентна для українського кіно – номінація на «Оскар». Українські фільми ніколи раніше не входили до п'ятірки найкращих фільмів року за версією Американської Академії кінематографічних мистецтв та наук.
Були фільми іноземних режисерів, частково зняті в Україні, як «Схід-Захід» класика французького кіно Режиса Варньє, одним із продюсерів якого пощастило бути мені.
Були фільми про події в Україні, зняті за підтримки українських виробничих компаній, як «Зима у вогні» американського документаліста Євгена Афінеєвського. Але ще ніколи не було фільму українського режисера, який пробився до номінації. Першим став фільм Мстислава Чернова.
Зараз декілька тисяч членів Академії, найкращих кінопрофесіоналів світу, мають вибрати переможців.
Мені важко передбачити результат, а як член Академії я зобов’язаний не розкривати свої уподобання. Можу лише сказати, що номінація фільму на «Оскар» – колосальний успіх для кінематографіста, успіх, що залишається на все життя.
Впевнений, що він допоможе фільму вийти на світові екрани. І стати найважливішим свідченням того, що відбувається зараз в Україні.
Автори розповідають про пекельне життя маріупольців після початку повномасштабної війни. Фото: arthousetraffic.com/
Римма Зюбіна: Не знаю, що буде з нами, коли вся правда про Маріуполь відкриється
- Мир рухнул, а мы курим.
- Мир не рухнул.
Це діалог лікарів з документального фільму Мстислава Чернова «20 днів у Маріуполі». Вони рятують життя, вони закривають очі маленькій дитині, яку не врятували, бо вони в пеклі, а в пеклі нема порятунку, але все одно вони повертають надію, що пекло не назавжди, - ділиться після перегляду стрічки акторка Римма Зюбіна. - А я дивлюсь на це, слухаю, і у мене одне питання: «Чому світ не «рухнул», не зруйнувався, не розлетівся на друзки після того, що було в Маріуполі»?
Чи цей світ вже давно не світ, а темрява, чи він вже давно розлетівся, як те дзеркало в одній казці, яка нібито для дітей, а насправді для дорослих. Я не пам‘ятаю в собі такого стану. Так боляче не було ще. Це якийсь інший біль. І його не може не бути після цього фільму.
Я більше року думаю про те, що буде з нами, зі мною, коли вся правда про Маріуполь відкриється.
Свій день сьогодні я почала з фільму «20 днів у Маріуполі». Я не розумію, як маріупольці, які пережили це… Не знаю, якими словами це назвати, як вони знаходять сили в собі починати свій новий день.
Скільки років треба звикати до гудіння літака в небі і не боятися, що він скидатиме бомби? Як собі пояснити - чому росія вчинила так і чинить досі? Як змиритися зі смертю дитини, своєї чи чужої, коли цій дитині 16 або коли їй було 8 місяців в животику мами, і коли вони померли разом? Як ці рашисти, ці тварі з ампутованими серцями можуть продовжувати жити?
Говорити, що це «массовку завезли в роддом для постановочных кадров»…
Кожен з тих, хто в росії надає накази і виконує їх, хто «извергает ложь, открывая рот в эфире», навіть той актор чи диктор, який записував для маріупольців звернення, що вони «в кольце и теперь в россии» - кожен нехай отримає роль в подібній «масовці».
«Мир не рухнул», «мир» – зник.
«Мир» перекладається як «світ».
Але світ - не мир, і зовсім не світло.
Фільм «20 днів у Маріуполі» дивитися кожному.
Це боляче!
Але дивлячись на це, має бути боляче.
Фільм дивитися дуже боляче, але необхідно. Фото: arthousetraffic.com/
Ірина Цілик: Ось так помирають діти, ось так люди перетворюються на тіла…
«20 днів у Маріуполі» - це дуже жорсткий документальний фільм, - пише режисерка Ірина Цілик. - В ньому можна побачити майже все, чого більше ніколи не хотілося бачити. Різні кадри вдарили під дих, але найбільше вразила неявна паралель між двома немовлятами: вже воскове крихітне тільце серед інших мертвих дорослих тіл у підвалі лікарні, куди зносять загиблих, і живе щойно народжене в нереальних умовах дитя, яке лікарі безкінечно намагаються змусити дихати. І коли це дівча врешті видихає свій перший непевний крик, у глядацькій залі всі видихають разом із нею. Катарсис. Жива, фух... Як вона далі буде жити в цьому світі, не дуже ясно, але ж вона таки прийшла.
«20 днів у Маріуполі» - це дуже чесний фільм також. Автор не намагається грати в алегорії та метафори, а показує все дуже прямо. Ось так помирають діти, ось так люди перетворюються на тіла й опиняються в братській могилі, ось так ще живі люди звіріють поступово, і велике місто у пастці накриває густим колективним тваринним страхом. А ось так інші люди - лікарі, поліцейські, військові - продовжують робити свою роботу і залишаються сильними і людяними попри все.
Кадри з тваринами завжди зачіпають. Але хочеться окремо подякувати автору за те, що після епізодів із безсоромним мародерством ти бачиш раптом кадри із черепахою в руках немолодого чоловіка («вона ж теж хоче жити!») чи морською свинкою, що втекла й носиться ошаліло поміж цього безкінечного мороку, а її намагаються зловити так, ніби світ ще тримається, ніби рятувати морську свинку не менш важливо, ніж людей, що поступово божеволіють від горя.
Без усяких перебільшень можна впевнено сказати, що ця стрічка - надзвичайно потужна зброя для іноземної аудиторії. Тут дуже добре видно, що в кадрі все справжнє і що етика документаліста полягала якраз у тому, аби показати все як є, без жодних ширм. Як на мене, багатьом українцям, натомість, цей фільм дивитися ще зарано. Хоча я дивним чином вийшла з кінотеатру не пригніченою і розчавленою, а навпаки. Не знаю чому. Можливо, від усвідомлення, що цей унікальний документ взагалі був знятий, а тепер працює на всіх нас. Це диво, що його авторам вдалося не лише зафіксувати всю цю нереальну реальність, а й вижити самим, вивезти хард-диски крізь 15 блокпостів, змонтувати фільм і показувати його тепер по всьому світу.
Що мені не сподобалося? Лише кілька моментів, де автор розпитує деяких людей у кадрі про їхні почуття та бачення того, що відбувається. Мені це заважало, часом навіть відштовхувало, як у моменті, де автор наполегливо питає чоловіка, який щойно скидав мертві тіла в братську могилу, про те, «що він відчуває». Видно, що чоловік не хоче про це говорити, та й так усе зрозуміло. В такі моменти я бачу за цими питаннями журналіста, який прагне отримати потрібну репліку в кадрі. І це контрастує з рештою матеріалу, в якому відчувається особистість автора і його повага до всього, про що він розповідає. Не знаю, для чого ці кадри взагалі увійшли в монтаж. Не зрозуміла. Але такого дуже мало.
Одне слово, я дуже вдячна авторам, що цей фільм стався з ними і з нами. І ще... Один із героїв фільму, поліцейський Володимир, який допомагає знімальній групі і зрештою вивозить їх із міста, ризикуючи своєю родиною і власним життям, дуже вірить в те, що матеріал треба врятувати будь-якою ціною, що світу потрібно показати всю правду, і тоді війну буде швидше завершено.
Я вчора думала, що ця війна, можливо, задокументована, як ніяка інша. Але, на жаль, вона і досі триває. Світу можна демонструвати скільки завгодно мертвих українських немовлят, але це не завершить війну набагато швидше, ніж нам хотілося б. І все ж я вірю, що такі документи, як цей, справді глибоко впливають на людей, які вже потім тиснуть на лідерів своїх держав і вимагають дієвої підтримки України. Це суперпотужний інструмент і просто сильний фільм.
Браво, Мстислав Чернов, Євген Малолєтка та всі інші члени вашої команди та герої фільму.
