В’ячеслав Довженко – про успіх вистави «Хазяїн», роль окупанта у «Бучі», хейт та цінність життя
Проводжати цей рік і зустрічати прийдешній нам пощастило з В’ячеславом Довженком. Поговорили з актором про кіно, театр, життя. Потішилися з того, що на виставу «Хазяїн», де він грає Терентія Гавриловича Пузиря, квитки розкуплені до лютого. Отже, своє перемагає. Згадали, як через роль Петра I у фільмі «Молитва за гетьмана Мазепу» актору не дозволяли зніматися шість років. Ну і про сьогоднішні цінності не забули. До речі, 8 лютого в прокат виходить біографічна драма про сина Івана Франка «Інший Франко», де В’ячеслав грає головну роль, - тож ходіть в кіно.
Не можна розслаблятися
- В’ячеславе, у цей час всі зазвичай підбивають підсумки року. Яка подія у вашому особистому житті стала найважливішою для вас цьогоріч?
- Я при роботі, ми випустили в Театрі на Подолі прем’єру – виставу «Хазяїн», знімаємо чотири серії «ДВРЗ. Повітряна тривога» для ICTV2. Наш фільм «Обмін» вийшов у прокаті в Японії. Все професійне.
- Ви, як завжди, весь у роботі?
- Весь у роботі.
- Тоді, якщо говорити про ваше творче життя, який з проєктів, можливо, ще раз дав усвідомлення, що все, що ви робите, – недаремно? Бо у всіх нас, мені здається, є думки: все, що я тут роблю, не таке вже й важливе, як те, що роблять військові на передовій. Якесь знецінення своєї роботи.
- Наші військові, безсумнівно, роблять надважливі речі. Я не можу це навіть протиставляти. І те, що ми робимо тут, що у нас є така можливість, це все завдяки їм. Головне – не забувати їм допомагати. Бо багато людей зараз холонуть до нашої ситуації і якось дуже швидко звикають до комфортного життя. Навіть попри те, що іноді «прилітає», люди все одно комфортно себе почувають.
Вже забулося, як було страшно, коли все було дуже близько. Але завдяки тому, що наші військові відсунули ворога якомога далі від нас, багато людей розслабилися. Не можна розслаблятися. Треба завжди про це пам’ятати і допомагати максимально, чим можемо. Бо як би ми не називали свої речі важливими, - що ми робимо український контент, що українському глядачеві, і військовим в тому числі, це потрібно, - найважливіше роблять військові. Це факт.
- Що вас змушує не розслаблятися? Донати, візити до військових, спілкування з ними?
- Я і систематично спілкуюся, і допомагаю, і зустрічі організовуємо. Це не залежить від того, що тобі про це нагадують. Все залежить від тебе особисто. Я розумію психологію людей, які від цього тікають і закриваються. Вони просто втомилися від того перманентного стану, в якому ми живемо. Але ж ми в ньому живемо, це реальність, і треба це прийняти як даність. Коли війна, дай боже, закінчиться, тоді можна буде думати про якийсь комфорт. А зараз комфорт не на часі. Я так думаю.
Актор каже, що треба цінувати кожен день, який ми проживаємо. Фото: особистий архів Довженка
Коли люди дивляться «Хазяїна», розуміють, що скандалу це не варте
- На виставу «Хазяїн» квитки майже неможливо купити. Найближчі дати аж у лютому. Це ж великий успіх.
- Слава Богу, що так сталося. «Хазяїн» - дуже затребувана вистава. Я вам скажу, що зараз на всі вистави дуже важко купити квитки. А на прем’єрні, дійсно, неможливо. Я навіть не можу запрошення друзям взяти, тому що зал розкуповують на сто відсотків, забирають і нашу бронь. Значить, недарма ми це робимо.
- До речі, не дістати квитків і на «Конотопську відьму». Обидві ставив Іван Уривський. Це феномен Уривського чи люди відкривають для себе класику заново? Уривський ставив і «Камінного господаря» за Лесею Українкою, вона теж популярна.
- Хочеться, звичайно, зробити Вані комплімент і сказати, що це феномен Уривського. Але не знаю насправді, яка тут криється загадка. Я, на жаль, сам ще не бачив «Конотопську відьму», але знаю, що вона користується величезним попитом і на неї неможливо потрапити.
Хоча ті, хто бачили «Хазяїна», кажуть, що це не Уривський. В тому сенсі, що тут він трішки відійшов від свого стилю, поекспериментував у нашому Театрі на Подолі. Але все одно досить сильний резонанс відбувся, і квитки розкуповують. Значить, назвемо це феноменом Вані Уривського.
- «Хазяїну», думаю, допоміг і так званий скандал, який здійнявся з того, що економ Зеленський став економом Залуським. Люди пішли дивитися: а що ж там за вистава, а про що це говорять…
- У Карпенка-Карого дійсно є такий персонаж, але його роль невеличка. А так як Ваня Уривський любить скорочувати п’єси, то у скороченому варіанті не було ніякого сенсу лишати це прізвище, бо люди подумали б, що це якийсь непотрібний хейт.
У нас, хочу сказати, мало хто читає. Основна маса людей не перечитують п’єсу перед тим, як прийти в театр. А хтось взагалі не читав «Хазяїна» Карпенка-Карого. Тому глядач міг подумати: а що це вони вставили це прізвище, на що вони натякають?! Це був би непотрібний акцент на непотрібних речах. Тому це прізвище було скорочено.
Але, бачте, все одно знайшлися люди, які вирішили, що це, напевно, якась цензура. І почали роздувати те, чого немає. Коли люди дивляться виставу, розуміють, що скандалу це не варте взагалі. Там не про це історія.
- Як ви, ваші колеги, люди творчі, реагуєте на подібний хейт? Коли не бачив, але засуджую, що б ти не зробив - завжди знайдуть, до чого доколупатися, коли це не конструктивна критика?
- Ви правильно кажете. Є конструктивна критика, а є просто балачки. Професійні люди в мистецтві якраз і відрізняються тим, що не дозволяють собі займатися смаківщиною. До будь-якого питання треба підходити з конструктивною критикою, професійно розбирати матеріали. Навіть якщо тобі щось не подобається, ти все одно маєш дивитися, наскільки все зроблено професійно. А те, що тобі щось не подобається, - це твої особисті питання.
Щодо хейту скажу, це не секрет: більшість людей, які в соцмережах такі речі роздувають, в театрі жодного разу не були. Який тоді сенс взагалі слухати ці балачки і на них реагувати?
- Багато хто й українську літературу не читав, так склалося.
- Можливо. Хоча Карпенко-Карий все ж таки входив до шкільної програми, але зараз запитайте у будь-якої людини на вулиці, про що його твори, вам мало хто скаже. Адже це було давно і в школі. А ми знаємо, як в школі все це «ретельно» вивчається.
Вистава «Хазяїн». На сцені з Богданом Бенюком. Фото: Театр на Подолі/Ira Marconi
Мій мотив - показати, як фашизм руйнує людину
- А зніматися в «Бучі» не боялися? Я від багатьох співрозмовників чую думку, що знімати такі болючі історії у розпал війни, коли все ще не пережито, це надзвичайна задача.
- Це вже не вчорашнє питання, бо фільм «Буча» практично готовий. Я вам відкрию секрет: після того, як піднялася колотнеча з цим фільмом, уже на сьогодні знято чотири стрічки «Буча». Просто про них чомусь мовчать.
У 2017 році ми запускали фільм «Кіборги». Тоді теж була думка, що це не на часі, не треба це чіпати, бо це дуже болюче. Сьогодні ми перебуваємо у повномасштабній війні, знову болюча тема, і знову піднімається питання, чи це на часі. На часі. В першу чергу, ця стрічка спрямована на європейського глядача. Люди, які живуть в Європі, спостерігають за усім збоку, вони чують різні думки. Російська пропаганда працює дуже завзято, і вони її теж чують. Тому чи потрібно це робити? Обов’язково потрібно. Люди там мають бачити, що ми пережили, як все насправді відбувалося. А нам ця стрічка важлива для наступних поколінь, коли ми вже будемо вивчати все як історичний факт, а не сьогодення.
Так, до такого матеріалу треба підходити відповідально і максимально чесно. Що я можу як актор зі свого боку пообіцяти? Що я максимально чесно і відповідально до цього підходжу, що я не дозволю собі якихось аморальних речей або того, що не є правдивим фактом. Показати всю реальність – це, напевно, і є задача. Моєю особистою задачею було показати ідеологію рашизму, як вона руйнує зсередини навіть ту істоту, в якій ця ідеологія сидить. Наскільки в мене це вийшло, не знаю, це вже судити глядачам і критикам.
- Актори, які нині грають окупантів чи зрадників, говорять, що намагаються знайти для себе якесь виправдання своєму герою, чому він так робить. Чи є у вас виправдання вашому герою, чому він прийшов у нашу країну вбивати?
- У мене немає виправдання цьому герою. Мій мотив - зіграти цю роль для того, щоб показати, як фашизм руйнує таку істоту, як людина. Вона навіть несе загрозу для близьких, з якими поруч живе. Оця їхня «скрєпна» ідеологія абсолютно ідентична фашистській ідеології, і рашизм вже офіційно визнаний як нове явище фашизму.
Оце була моя задача. Тому яке тут має бути виправдання? Це історія про певну місію.
- Зараз йдуть зйомки «ДВРЗ. Повітряна тривога». Тепер ваш Сергій Бондар та Петро Дзюба, якого грає Віталій Іванченко, «живуть», як і всі ми, в умовах війни. Що міняється у їхньому житті?
- З кінокомпанією Mamas Film Production ми знімаємо вже другий проєкт під час повномасштабного вторгнення. Спочатку відзняли проєкт під робочою назвою «Рубан». Це цікава історія про психолога, такого собі українського Шерлока Холмса. Наскільки це вийде у готовому продукті, побачимо.
А зараз з телеканалом ICTV2 запустили чотирисерійну історію «ДВРЗ. Повітряна тривога». Взагалі в самих героях нічого не змінилося. Бондар як був вічним одиноким капітаном, так і є. Дзюба як був його напарником, трішки кумедним, зі своєю історією, так і є. Змінилися обставини і реалії, в яких вони перебувають.
- Читала, що Бондарю доводиться тісно співпрацювати з контррозвідниками. Ви вже вивчили роботу контррозвідки?
- Тут же не документальна історія. Вона не є настільки реальною, що нам був би потрібний консультант-контррозвідник. Це наша абсолютна фантазія в рамках нашого формату. Ми не брешемо, просто не заглиблюємося в деталі, у нас більш художнє рішення оказій, в які ми потрапляємо.
На зйомках «ДВРЗ» з Віталієм Іванченком. Фото: ICTV2
Не треба шкодувати за тим, що непотрібно
- Нещодавно почула вашу історію: я не знала, що через роль Петра I у стрічці Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» ви аж 6 років не знімалися. Через що?
- Це ж був 2000 рік, тоді ми були в мегаорбіті російської культури. І коли путін прийшов до влади, оголосив, що Петро I є його найулюбленішим героєм російської імперії. А мій Петро I зображений в усіх іпостасях страхіття, фобій і відхилень. Він - деспот, ідіот, шизофренік. Звісно, це одразу ж там не сподобалося. При мені відбулася телефонна розмова Юрія Герасимовича, покійного, Царство Небесне, з тодішнім міністром культури Швидким, який його відмовляв і казав: «Юро, не роби цього, не знімай цю стрічку». Був дуже сильний тиск колишніх чиновників російської федерації, щоб ми цього не робили. І коли стрічку показали на Берлінському кінофестивалі, понісся дуже сильний хейт саме з російської федерації. Як тільки мене там не клеймили! Не можу вам передати.
- Тобто Москва так надавила на нас, щоб вам тут перекрили повітря?
- А хто знімав у нас серіали в той час? Так, знімали наші продакшени, але ж на їхнє замовлення.
- Але в нас до недавнього теж було їхнє замовлення.
- Ну в останні роки ми наче якось вичухалися, політика змінилася. Звісно, в серіали все одно запрошувалися якісь їхні так звані зірки, вони тут знімалися. Але «право першої шлюбної ночі» було в українських телеканалів, вже потім продукт йшов туди. Звісно, переважна більшість продукту знімалася російською мовою, з тими обличчями, які зараз не знають, чим їх замазувати. Та у 2000-х роках це взагалі була тотальна російська орбіта. Через це я й постраждав так сильно.
- І що робити тепер з цими стрічками, бо обличчя ті вже не замажеш?
- Думаю, не треба шкодувати за тим, що непотрібно. Цього треба позбавлятися, як старих речей у шафі. Чи піднімалося тоді питання робити український контент в більшій кількості? Піднімалося. Чи робили його? Не дуже. А тепер, коли треба чимось забивати ефір, думають: а що тепер робити з тим, що вже назнімали? Відмовлятися і робити нове. Тому що ні переозвучити, ні замазати це все не можна. Та і який сенс в цьому? Навпаки, я закликаю всіх робити якісніше. У нас зараз величезний шанс створювати хороший європейський контент. Хай це буде не так часто, але принаймні давайте брати хороші сценарії, знімати цікаво, креативно, щоб виходити на європейський ринок телеіндустрії.
- Але якраз якість і страждає, про це говорять актори негласно. Телекомпанії бідкаються на малі бюджети. При цьому є класні сценарії, які лежать на полицях. Проблема в тому, що телебачення не звикло ризикувати з новими форматами, експериментувати. Ви бачите позитивні зрушення?
- Може, скажу неприємну для когось річ, але мені здається, ми зараз знаходимося в системі мікропаузи. Ми намагаємося стрибнути на ті ж самі рейки, якими рухалося телевиробництво до повномасштабного вторгнення, посадити його на той же потік, з меншим бюджетом, щоправда, але по тій же схемі. А вона не дуже працює. Бо є бажання і у митців, і у глядачів дивитися вже щось більш креативне. Мені здається, треба трішечки переглянути політику підходу до виробництва, щоб створювати нове. Чому б не бути першопрохідцями?
В’ячеслав Довженко та Богдан Ступка у стрічці «Молитва за гетьмана Мазепу». Фото: usfa.gov.ua/
У росіян все відгукується якимось мракобіссям
- Хто повинен взяти на себе цю місію креативити? Телебачення, як ми бачимо, не дуже поспішає вкладатися у щось креативне і нове, бо, як ми вже говорили, це ризик, це гроші. Пригадуєте, був скандал із виділенням державних коштів на серіали? З одного боку, йшли суперечки, що важливіші дрони на передову, ніж кіно, з іншого – ми маємо тримати і культурний фронт. Як вибратися з цього кола?
- Я не хочу зараз ні на кого тикати пальцями, бо це неправильно. Все ж таки, як не крути, мистецтво – це колективна праця. Просто всі мають професійно і чесно займатися своєю справою. Якщо це продюсерський цех, вони мають знаходити гроші. Треба знайти механізм, де їх шукати. Якщо це художній цех, треба придумувати, як зробити свою роботу цікавіше. Це, з одного боку, проста формула, але з іншого – і складна. Хтось колись на себе цю відповідальність візьме. І дай боже, щоб так і було.
- Бачте, але ж театру вдається робити круті постановки, український театр стає модним.
- Але театр – це дешевше задоволення. Зарубіжні гранти, які зараз беруться на вистави у театрах, дозволяють це зробити. У театрі машинерія задіяних людей тягне менше затрат, ніж у кіно. Для кіно набагато більші кошти потрібні. Треба шукати вихід, де їх знаходити. Це дуже важко. І це найголовніша причина, мені здається.
- Тому порадимо всім нашим читачам, глядачам частіше ходити в театри, а не дивитися російські серіали.
- Російські серіали я взагалі не раджу дивитися ніколи. Дуже багато людей переоцінюють ситуацію, особливо після повномасштабного вторгнення. Коли рука зачесалася і хтось щось російське ввімкнув по старій пам’яті, кажуть: «Боже, це такий крінж, як ми це взагалі дивилися»! А це дійсно крінж. Тому не треба дивитися всю ту маячню, яку вони там клепають.
- На жаль, є й інші випадки. Наприклад, нещодавня істерія з одним російським серіалом, не будемо його тут називати, згадую про це як про факт.
- Читав. Російська культура завжди цим страждала. Взяти, наприклад, фільми «Брат», «Брат 2», які вони називають культовими, це ж неправдиві історії. Вони не несуть позитивний меседж в маси. Що у них не візьми, все відгукується якимось шовінізмом, мракобіссям. Хлопець, який приходить з війни, - у них ідеальний парубок, який шукає правду. Та немає на війні правди. Війна – це територія тотального зла. Це вже абсурд. Брати зброю і стріляти наліво й направо – це теж абсурд. І на цьому матеріалі виросли цілі покоління шовіністів-росіян. Отаким їхня культура постійно була просякнута. Що там дивитися? Там немає ідей людяності.
- Як і вся їхня література. Читала дослідження американської літературознавиці Еви Томпсон «Трубадури імперії», і до цього не задумувалася, що навіть, здавалося б, безневинні твори просякнуті ненавистю до інших народів.
- У них це в крові. Якщо навіть взяти «Муму» Тургенєва, якого в школі нас змушували читати, - це ж маячня, з точки зору ідеології. Людина настільки залежна, що вбила єдину істоту, яка була їй вірною і яка її любила, просто заради забаганки хазяйки, у якої вона служила. Оце вам і велика російська література, про яку нам всі розказували.
Актор вважає, що мистецтво – це колективна праця, і всі мають робити свою роботу чесно. Фото: ICTV2
Зараз ціную жити одним днем
- Ваш старший син Іван навчається на актора у «Карпенка-Карого». Що каже – не помилився з вибором?
- Іван зараз на третьому курсі, і та завзятість, з якою він все робить, особливо мене дуже надихає. Видно, що він уже в професії, він нею живе. Ми постійно з ним спілкуємося, він мені скидає якісь відео, що вони роблять, як експериментують, розвиваються, і це неймовірно. Тому, дай боже, хай набуває досвіду. А молодший ще в пошуках. Василь ще думає.
- Не говорить, що думає теж про акторство?
- Каже, що хоче, але ж треба, щоб це прийшло до нього свідомо. Василю - 14, час ще є. Коли потрапляєш у якийсь вищий навчальний заклад, тобі здається, що люди там дурака валяють і нічого не роблять. А насправді це важка робота, труд, і треба це сприймати.
- Якщо і він піде в акторство, у вас вже буде акторська династія.
- Не династія, а якийсь сімейний підряд (сміється).
- У попередній нашій розмові ви казали, що все ж таки намагаєтеся думати наперед. Про що нині думаєте наперед?
- А зараз якраз навпаки. Це та переоцінка, яка прийшла після 24 лютого, що думати наперед взагалі смішно. Зараз ціную жити одним днем. І стільки цікавого для себе відкриваю, коли розумію, що знаходжуся тут і зараз, а не завтра. Тому що завтра може і не настати. Отака парадоксальна правда. Тому цінувати треба кожен день, який ти проживаєш.
Все, що наперед – це, скажімо, інвестиції. А інвестиції в завтрашній день – це добро, яке ти людям робиш особисто або своєю роботою. Якщо ти робиш все максимально чесно, тоді ця інвестиція завтра запрацює. А якщо ти лежачий камінь, то нічого й не відбудеться.
- На свята що запланували?
- Купив собі ялинку. Торік не купував, а це психанув і купив дуже красиву ялинку. Якось скромненько посидимо з рідними, зустрінемо Новий рік.
- У вас же песик є, Джек. Він красивою ялинкою не цікавиться?
- Песик ялинкою вже не цікавиться (сміється). Це не перша ялинка в його житті. Він більше боїться, щоб вона не впала, бо вона стоїть біля його ліжка. Тому Джек дивиться на ялинку трішки з побоюванням.
В’ячеслав з братом та синами. Фото: Instagram.com/sldovgenko/
