• Головна
• Шоу-біз

Фото: особистий архів Андрія Макарченка

8 грудня о 18:30 на телеканалі 2+2 - прем’єра чотирисерійної воєнної драми «Окуповані». 

За сюжетом, під час наступу російських військ головний герой Роман відвозить колишню кохану Юлю та її сина за місто до батьків. Проте вже за лічені години селище опиняється в оточенні росіян. Місцеві фактично стають заручниками окупантів – без зв’язку, їжі, під постійною загрозою відправитися на «підвал». Незважаючи на небезпеку, невизначеність і страх, Роман разом із групою сміливців організовують партизанський рух.

Ватажка окупантів, російського капітана Горлова, зіграв у цій стрічці Андрій Макарченко, з яким KP.UA й веде сьогодні розмову.

Глядач повинен ненавидіти мого героя

- Андрію, в «Окупованих», у вас, напевно, емоційно чи не найскладніша роль, адже ви граєте російського окупанта. Розумію, що це робота, але не можу собі уявити, як воно?

- Погані ролі бувають тільки в поганій драматургії. Над сценарієм працювали сценарист Андрій Кокотюха і режисер Павло Тупік, він дуже потужний. Тема складна, тому спочатку було лячно братися за матеріал. Але коли зустрівся з Пашою, зрозумів, що це дуже серйозна роль. І як роль – вона непогана.

Насамперед, складнощі стосувалися російської мови. Мій Горлов не може розмовляти українською мовою, в нього навіть українізмів не може бути. А оскільки я спілкуюся українською, всі актори та знімальна група теж розмовляли українською, то почав ловити себе на думці, що в мене лізуть українізми. Тому вирішив скрізь розмовляти російською.

Що стосується емоційної складової… Горлов, звичайно, покидьок, загарбник, але у нього теж є свої виправдання того, що відбувається. Та й конфлікт у кіно відбувається тоді, коли перетинаються шляхи позитивних і негативних персонажів.

- Але окупанти, навідники, зрадники – це найгірші люди в сьогоднішньому сприйнятті реальності.

- Найгірші. Але ж грають таких покидьків, як Гітлер, Муссоліні. І їх потрібно грати. Глядач повинен це бачити. Більш того, грати їх потрібно дуже правдиво, не фальшиво. Подивіться, як Чарлі Чаплін зіграв Гітлера у сатирі «Великий диктатор»! Ми мусимо це робити. І глядач повинен мого героя ненавидіти.

До речі, у глядача нерідко виникають симпатії до негідників. Буває, кажуть: «От він падло! Але ж таке класне!». Тому дуже боюся, щоб з Горловим таке не сталося.

- Люди ще часто кажуть: от падлюка, мабуть, і в житті такий же! Звісно, це похвала для актора, що він так вжився в роль, але…

- Але, чесно, я в житті взагалі не такий (сміється). Мені чомусь багато доводиться грати негативних ролей, не знаю чому. Бо в житті я філантроп, добра, позитивна, оптимістична людина.

У будь-якої людини є якісь негативні риси характеру. Можливо, у мене їх не так багато, тому мені подобається грати поганців. І я, так би мовити, заповнюю цей пробіл у своїх ролях. Хай зло буде в персонажі, а не в житті (сміється). Увесь негатив я завантажую в свого героя.

- Ви кажете, що складнощі на майданчику стосувалися російської мови. Вона вас коробить?

- Звичайно, коробить, ти відчуваєш себе некомфортно. Я народився у Кривому Розі, а в ті роки там не було української мови, на жаль. Звісно, у школі викладалися українська мова та література, але загалом там було російськомовне середовище. Та й у нас в голові були футбол, велосипед і так далі. Тому українську довелося вивчати згодом, дякуючи моїй дружині. У Інни українська мова - рідна, вона теж акторка, ми з нею разом працювали у Маріупольському драмтеатрі, і вона мене підтягнула з української. Якби не вона, довелося б мати певні складнощі.

На зйомках серіалу «Окуповані» з Романом Ясіновським. Фото: 2+2

Наводити пістолет на дитину, навіть коли це в кіно, складно

- Російські окупанти – це верх жорстокості. Ваш герой теж такий, справжнє уособлення зла?

- Звичайно. Для нього це просто робота. І він впевнений в тому, що робить добру справу, що він прийшов визволяти. Їм же якось цю ідею вклали в голову, якось же вони повірили в це?! І такі, як Горлов, вірять, що вони тут когось визволяють, що у нас справді є якісь фашисти, що є російськомовне населення, росіяни, які страждають…

- Вам запропонували цю роль чи ви самі подалися на кастинг?

- Мені цю роль надіслала агент. Була невеличка сцена, я записав самопроби, а потім мене запросили вже на «живі» проби. Спойлерити не буду, але дуже хотів, щоб у мого героя був саме такий фінал, як є. Мені дуже подобається фінал з Горловим.

- Я чому ще про це запитала, бо друга режисерка серіалу Олена Партика розповідала на зйомках, що інші актори, які грають окупантів, не хотіли світити свої обличчя, тому всі вони в балаклавах.

- Було таке. Але орків Олена тактовно називала «коргі». Я ще думав, коли ми тільки почали знімати: «Що? Які коргі на площадку?» (Сміється.) А потім зрозумів, що так вона делікатно звертається до акторів, бо не хоче називати нормальних людей, прекрасних акторів, орками. Молодець! У нас взагалі була чудова команда. Мені просто поталанило з цим проєктом, таке в сучасному серіальному виробництві трапляється не дуже часто.

- Що було найважчим? Бо, по-перше, сама тема важка. До того ж, знімали у будинку в Гостомелі, де жили росіяни, і що вони там після себе лишили, ми всі можемо уявити, бо бачили відео. Актори серіалу «переховувались» у підвалі, який був реальним сховищем під час окупації.

- Слава богу, у мене не було там знімальних сцен. Але наводити пістолет на дитину, навіть коли це в кіно, було складно, важко на душі. Мене навіть трішечки тіпало. Після якихось сцен почувався навіть мерзотно. Але це робота, я повинен був це зіграти. Знаєте, інколи дивився на себе з боку і думав: класний же епізод, це ж саме те, що потрібно розказати.

На сцені Маріупольського драмтеатру (на фото праворуч). Фото: особистий архів Андрія Макарченка

Дружина зі мною, сказала, що мене не залишить

- Ви вже згадали про Маріупольський драмтеатр, і я читала ваші пости про нього. В які роки ви там працювали?

- Працював там з 1997-го по 2000 рік. В Маріуполі народилася моя донька у 2002 році. В тому пологовому будинку, який вони розбомбили. Вони розбомбили театр, у якому я працював, розбомбили пологовий будинок, в якому народилася моя донька. Можете зрозуміти мої почуття до них.

Спілкувався з головним режисером Анатолієм Левченком, який сидів «на підвалі», у тюрмі. Слава богу, він якимось дивом вирвався звідти. Анатолій завжди був патріотично налаштованою людиною, ніколи цього не приховував, постановки у нього були українські. Зараз він працює в театрі в Кропивницькому. Багато чого розповідав. Маріуполь завжди у моїй душі. Там було приємно працювати, хоча за лаштунками відбувалися різні процеси. Нам з Інною було важко це терпіти, тому у 2000 році ми пішли з театру. Мене запросили на радіо, працював у Маріуполі майже на всіх радіостанціях.     

А потім ми переїхали в Донецьк, прожили там два роки. Працював на радіо «Гумор FM». Коли радіостанція закрилася, ми виїхали. Але до 2014 року ще їздили туди з дружиною з її моновиставами за творами Лесі Українки, Тараса Шевченка, Ліни Костенко.

- Чи лишилися там близькі вам люди?

- Всі, з ким ми спілкуємося, виїхали, вони там втратили все. У Донецьку залишилися родичі, вони вже похилого віку і стали заручниками цієї ситуації. Я пропонував їм виїхати, вони завжди були за Україну, але вже нікуди не хочуть їхати і починати життя заново. Це можна зрозуміти.

З родичами в росії не маю зв’язку. Але був у мене телефонний дзвінок з росії, і людина, яка мені телефонувала, – розплакалася. Людина все адекватно розуміла. Але переважна більшість моїх родичів - абсолютна вата і совок. На жаль.

Пригадую, як 22 лютого сказав дружині, що буде війна. Вона, звісно, в це не вірила. А я  навіть почав перетягувати скотчем вікна. Люди теж на мене дивно дивилися. А потім сказав дружині й доньці, що потрібно їхати з Києва до мами під Кропивницький. Мені здавалося, там буде спокійніше. Що цікаво, ми виїжджали з Києва на автобусі 23-го, і один рейс відмінили, бо не було пасажирів. Мали їхати о 14:00, а поїхали о 16:00.

- Ваші дружина з донькою зараз з вами чи за кордоном?

- У дружини і доньки були заплановані поїздки в Європу ще до війни. Тому якийсь час вони були в Європі. Вони відмовилися від статусу біженців, побули там і повернулися додому. Моя дружина зі мною, сказала, що мене не залишить. Донька Марія зараз у Брюсселі. В неї є можливість подорожувати. Вона дуже гарно знає англійську мову, португальську, корейську. Навіть вивчає мову племені Лакота. Російською не говорить взагалі. Спілкується українською і англійською. Працює, сама на себе заробляє, дає уроки англійської й української. До речі, зараз дуже великий попит на українську мову. І це прекрасно.

- А як у вас з роботою, тим паче, що ви з дружиною обоє актори?

- Зараз стало трішки легше, бо знімальний процес пішов. За освітою я режисер, у мене дві режисерські освіти, намагаюся знімати короткий метр, відправляю на фестивалі. Зараз, приміром, є попит на однохвилинні фільми. Це така справа для душі. Якось виживаємо.

З дружиною Інною. Фото: Facebook.com/andriy.makarchenko/