Дмитро Вівчарюк – про зйомки в «Довбуші», кіно про козаків, тугу за родиною та мотивацію
24 серпня у прокат виходить довгоочікувана стрічка Олеся Саніна «Довбуш». Одну з центральних ролей, опришка Забо, в ній грає актор театру та кіно Дмитро Вівчарюк. Забо виріс посеред Карпат, то ж знає у горах кожен куточок, кожну травинку, яка може або зцілити, або згубити. У синопсисі сказано, що Забо, хоча й обрав бунтівний шлях опришка у загоні Довбуша, має добре серце й завжди чинить по совісті.
KP.UA поговорила з Дмитром Вівчарюком про його героя, зйомки в «Довбуші», історичне кіно та як сьогодні жити по совісті.
Мене гримували по дві години
- Дмитре, здається, ви зі своїм героєм Забо дуже схожі.
- Трішки схожі. Так часто буває. Але найважче грати того, ким ти є насправді.
Забо - мольфар, людина Карпат, яка різними чаклунськими справами може привести людину туди, куди вона хоче, або допомогти досягти того, чого вона хоче. Спочатку я не зовсім розумів свого персонажа, тим паче, як поєднати в ньому мольфара з воїном. Тому почав цікавитися, хто такі мольфари, що це за люди. Багато дивився різних фільмів, в тому числі й документальних, читав інтерв'ю та статті про мольфарів. Навіть про Вангу багато чого для себе дізнався. Це люди, які мають певну енергетику, зв'язок з якимись силами, які впливають на людину. Тому мій Забо – воїн і людина з великим серцем, яка намагалася все зробити для свого народу, щоб йому жилося легше. І в «Довбуші» це якраз показано.
Забо – майстер змішувати трави, уміє використовувати всі свої ресурси, знання, здобутки з чаклунського світу.
Насправді, в природі все уже є. Як кажуть, організму краще не заважати, він сам вирішить. Ми маємо величезну силу самолікування. Тому мольфар – це, певно, про віру. От він поєднує травички, спілкується з якимись вищими силами, і це допомагає. Я просто людина, яка вірить. А якщо людина у щось вірить, це запускає процес самолікування. Говорю саме про віру, бо віра і релігія – це різні речі. Релігія – це бізнес, як на мене.
Готуючись до ролі Забо, актор багато читав та дивився фільмів про мольфарів. Фото: Facebook.com/DovbushMovie/
- Солідна підготовка у вас була, щоб поринути у цей світ.
- Так, у нас взагалі була величезна підготовка. Режисер Лесь Санін і оператор Сергій Михальчук не хотіли опускатись до мильної опери, вони хотіли зробити пафосно, як у Голівуді. Уявіть, ми знімали по хвилині в день, а то й хвилини не було.
Для мене дуже показовим був такий момент. Ми знімали на Драгобраті. По сюжету, ми дали бій полякам і мусили бігти гірськими схилами до своїх землянок у лісі. Красивий краєвид, сідає сонце… Але сонце вже трішечки зайшло не так, як це бачив у своїй уяві Сергій Михальчук, і він каже: «Ні-ні-ні, хлопці, давайте наступного дня, так ми знімати не будемо, тому що захід сонця виглядає не так, як я хочу». Він реально геній.
Всі кажуть: «Так у нас дві машини світла стоїть, давайте зараз по світлу щось зробимо». На що він відповів, що ніяким світлом красу природи не відтвориш. Та й загалом, нам в гори треба було завезти 150 чоловік, а коли з масовкою, то - 300-400. Це важкі експедиції. Коли ми знімали у Свірзькому замку, там лише масовки було 500 чоловік. Але туди хоча б легше доїхати.
Команда дуже крута – режисери, сценаристи, оператори, гримери. Грим у мене тут шикарний, мене гримували по дві години. На зйомках серіалу «Козаки. Абсолютно брехлива історія» мене теж десь по півтори години гримували, але тут грим дуже шикарний. Мені ще й обличчя діда передалося. Він із Чернівецької області, це татів тато, справжній гуцул.
От зараз згадую весь процес, важкувато було, експедиції в гори, але стільки краєвидів, стільки красот побачив!
- До цього бували в Карпатах?
- Звичайно. Люблю Ворохту, Яремче, Франківськ. Майже всю Західну Україну об'їздив. Я взагалі люблю кудись їздити. Може, тому, що виріс в селі. Обожнюю природу, люблю усамітнитися.
- Ви вже бачили фільм?
- Ні, бачив тільки тизер. Лесь Санін казав, що фільм треба скоротити десь на годину. Тому не знаю, що лишиться від мого персонажа. Але, впевнений, це буде красиво і актуально. Зрозуміло, що нинішня війна не з поляками, але історію не треба забувати.
Козаки можуть бути новим світовим хітом
- Ви вже згадали за серіал «Козаки. Абсолютно брехлива історія». Якщо «Довбуш» - це історичний фільм, то серіал «Козаки. Абсолютно брехлива історія» - псевдоісторична комедія, фантастична історія. Вам такий жанр подобається?
- Це, грубо кажучи, як «Пірати Карибського моря». Начебто є якісь історичні факти, а чи було таке насправді, ніхто не знає.
Тут і назва така, щоб претензій не було. Хтось писав: «Такого в історії не було». Та назву почитайте - «Козаки. Абсолютно брехлива історія». Але наші люди завжди знайдуть до чого доколупатися. А мені подобається.
Підхід був дуже відповідальний. Не було такого: «У нас бюджет закінчився, не вистачає на костюми, пішли на кіностудію Довженка, поколупаємося у костюмах покійного Миколайчука, вибачте, яким уже чимало років». Всі костюми відшивалися спеціально для проєкту. Так само і в «Довбуші».
Сценарист і креативний продюсер Олег Зборовський розповідав, що писав багатьом міжнародним продюсерам, менеджерам, піар-менеджерам. І йому відповів навіть менеджер «Гри престолів», казав, що нереально крутий кастинг і нереально красива картинка. І така історія не розкручена в світі. Бо знімали вже і про вікінгів, і про шляхту, і про самураїв, а козаки - це не розкручена історія, яка може бути новим світовим хітом. Впевнений, так воно колись і буде. Дай Бог, щоб я це ще застав.
До речі, до ковіду мала зніматися друга частина у копродукції з турками. Велися перемовини з французами. Перспектива цього проєкту була дуже величезна. Вже й повний метр написаний про козаків. Але ковід і війна наробили своїх справ.
Звісно, робота в «Довбуші» - це більш відповідально, бо це історичний продукт, ти маєш, так би мовити, існувати в рамках історії, фактів. А в «Козаках. Абсолютно брехливій історії» в тебе величезна палітра для маневрів. Козаку можна було запросто дістати баночку «пепсі», і ніхто б не доколупався, тому що це брехлива історія. Приміром, козаки мотнулися в часі, подивилися, що там, взяли баночку «пепсі» і повернулися назад. В такій історії можна приплести все, що хочеш.
На зйомках серіалу «Козаки. Абсолютно брехлива історія». Фото: ICTV
- Там у вас справді класний грим. Але у вас ще й зовнішність, так би мовити, козацька. Вам такі образи личать.
- Мені теж таке казали. Я навіть кульчика залишив після зйомок. Проколов вухо для зйомок, так і ношу. Там написана фраза, яка мене підкупила і мотивує: «рабів до раю не пускають». Хочу ще собі зробити таке ж татуювання на грудях. Я по життю, так виходить, революціонер.
З початку війни займаюся тими завданнями, які собі окреслив. Зі спонсорами поставили багато модульних будиночків. До хлопців частенько мотаюсь. Зараз їздимо на донецький і херсонський напрямки. Раніше були Суми, Харків, Чернігів, Буча, Гостомель, Ірпінь, Катюжанка…
- Я бачила, ви інколи щось пишете про це. Працюєте з конкретними запитами?
- Мені поступає дуже багато запитів. Намагаюся закривати всі, але потреб дуже багато. Багато людей, яких я раніше не знав, стали своїми, багато з ким розсварився, бо іншими стали погляди на життя. Це нормально. Я нікого не звинувачую, не кажу, що всі мають волонтерити, брати автомат та воювати, але кожен має працювати на своєму фронті, не забувати, що йде війна.
Не можу стерпіти, коли мені говорять: «Я втомився від цього контенту, війна - це не моє». Або «війна - це їхній вибір». А якщо хлопці скажуть, що війна - це не їхній вибір? На початку повномасштабного вторгнення 80 відсотків хлопців пішли добровільно захищати країну, і їх, на жаль, лишилася вже меншість. І якщо вони скажуть, що втомилися? У них теж є сім’ї, є про кого піклуватися.
Це якась тупість, коли кажуть, що війна – це не моє. Коли воно бахне поряд, ти не будеш думати, твоє це чи не твоє. Тому треба хоча би мати повагу до людей, які на фронті. Просто не забувати дякувати хлопцям і дівчатам, що завдяки їм у нас є можливість прокинутися і дихати. Їм це буде приємно. Я багатьом про це кажу, тому у більшості людей і розчарувався.
Просто подумайте: якщо військовий скаже, що він втомився, розвернеться і піде з фронту, і має на це повне право, бо воює півтора року, - і за добу окупанти знову будуть біля Києва. Цікаво, куди ті, хто втомився, знову побіжать? Я не кажу, що всім треба плести маскувальні сітки і возити гуманітарку, просто хоча б частіше говорити «дякую».
З акторами «Довбуша» та режисером Олесем Саніним. Фото: FILM.UA Distribution
Є речі, які не на часі, і варто про це щохвилини пам'ятати
- Ви кажете - розсварилися. Це про близьке коло?
- Навіть дуже близьке. Мені колись військовий полковник сказав: «Дімочко, поки біда не торкнеться конкретної людини, ти нікому нічого не докажеш, а те, що ти робиш для людей, ніколи не забудеться.». Але це мій вибір, я ні з ким не хочу мірятися, хто більше робить, хто менше.
В перші два місяці я пишався нашому єднанню, пишався, що належу до цієї нації. Я й досі пишаюся. Як кажуть, в сім’ї не без виблядків. Тому як би це жорстко не звучало, доки в родині хтось не помре, війна не об'єднає так людей. На жаль.
Треба робити те, що робиш, і не зважати на думки людей. Багато хто зараз робить помилкові висновки, бо всі втомилися. Але якщо поєднувати втому тих, хто цілодобово сидить в окопах, і тих, хто втомився в тилу, - це не порівняти. Дехто задонатив тисячу гривень і вже вважає, що карма чиста, він все вже зробив, бо вже втомився.
- Добре, якщо задонатив тисячу гривень, а не просто написав пости в соцмережах, як все погано.
- У нас люди традиційно люблять п*здіти і п*здити. Це хлопці і дівчата на фронті втомилися! А коли тут спокійно ходять у басейни, у клуби… Так, люди мають жити своїм життя, але інколи якісь речі не логічні в цей час.
- Згодна з вами. Одна справа – зустрітися з друзями за вечерею, інша – горланити в центрі міста в нетверезому стані або веселитися так гучно, що аж ніяково стає.
- У людей відмазка - живу як останній день. Або казати: «Я з дитиною кожного дня ходжу в бомбосховище, я ж не виїхала, я в своїй країні, там я нікому не треба». Я таким кажу, що не треба робити з себе жертву, це свідомий вибір кожної людини. Наражати себе і свою дитину на небезпеку – це особистий вибір кожного. Так, ми ніде нікому не треба. І тут ти нікому не треба, якщо ти, грубо кажучи, нічого з себе в житті не представляєш, коли живеш тільки для себе.
Дехто натякає, що от моя дружина з початку війни за кордоном. Мені дуже важко без них. Але я не хочу, щоб дитина в 12 років пісялась під себе. Це неправильно. Я колись помру, а мої діти будуть жити далі. Вони знають про війну, але я не хочу, щоб вони її відчували. Мені важливо, щоб діти були в безпеці. Бо це ненормально, коли дитина в три-чотири роки плаче від того, що просто боїться шуму машини.
Нові дороги, «Батьківщина-мати» – це красиво. Але коли в деяких пацанів немає шкарпеток, вони просять енергетиків чи булгуру або гречки, бо перловка вже всіх задовбала, - це проблема держави.
Тому є речі, які не на часі, і варто про це щохвилини пам'ятати. От, наприклад, читають хлопці, які втратили свого побратима, чийсь пост в соцмережах про те, як все класно, як вони посмажили шашлик, на рибалку сходили… Так, і ці люди теж праві, вони живуть сьогоднішнім, я не можу знайти золоту середину, але якщо ти відпочиваєш, то відпочивай тихо, не обо’язково все це виставляти напоказ.
До речі, в нашому «Довбуші» – теж про біль людей. Про усвідомленість, про наш інстинкт рабства. Завжди у нас оце було – велика російська культура, російські театри та актори кращі… Та в чому вони кращі?
Дмитро зізнається, що багато людей за війну стали йому близькими. Фото: Instagram.com/dmitrovivchariuk/
«Довбуш» - це справжнє кіно про справжніх людей
- Сподіваємося, може це зміниться, хоча коли спостерігаєш...
- Ой, я не хочу про це навіть думати. Я теж багато аналізував. Ніхто не любить слухати правду. Тому багато чого не міняється. Люди знову пристосовуються. Так само, як художній керівник нашого Театру оперети, який на початку великомасштабної війни просто зник на чотири місяці. І коли я сказав правду, такий галас зчинився! Я працював в Театрі оперети, у мене було багато головних ролей, на мене ходив глядач, на мене продавалися квитки, я не викаблучуюся зараз, так і було. Та більше працювати там не можу.
Я не розумію, як можна було кинути театр, нікому не сказати ні слова, ні пів слова, а потім з'явитися через чотири місяці, наче нічого й не було, і сказати: «А давайте щось зіграємо на допомогу Збройним силам України». І всі мовчать. Та це неповага до себе. Мені кажуть: «Ти можеш дозволити собі говорити, в тебе ж роботи багато, в тебе і те є, і те».
Та я знаю, чого це мені коштувало! Я знаю, що таке життя! Я з багатодітної родини. І хоча я знаю, що таке шматочок хліба з цукром на цілий день, або що з'їв десь на вулиці - то й твоє, знаю, що таке здавати алюміній, макулатуру, що таке мити машини, роздавати буклети, у мене було прекрасне дитинство.
- Ви ж самі знаєте, що легше закинути: та чого тобі, ти все маєш! Але якою ціною все це далося!
- Я стільки доклав зусиль, щоб досягти того, ким я є зараз, ви навіть не уявляєте. Скільки недоспав, скільки недоїв, скільки в мене виразок, скільки переломів… Та це нікому не цікаво. Не цікаво, коли людина досягає чогось своїм потом і кров’ю. Тому за кожне своє слово я несу відповідальність. Якісь люди рівняються на мене, для когось я є прикладом, взірцем. Хтось мене ненавидить, це нормально, не всі мають мене любити, хтось просто заздрить.
От ми ж про «Довбуша» говоримо, там якраз про такі речі і йде мова – про любов, чесність, дружбу, побратимство. «Довбуш» - прекрасне кіно. Сподіваюся, він відіб’є в прокаті ті кошти, які були закладені. Я взагалі обожнюю історичне кіно. Дякую Лесю Саніну, що дав змогу долучитися. Впевнений, це буде справжнє кіно про справжніх людей. Думаю, після перегляду стрічки всередині людей щось запалиться, що буде їх мотивувати на допомогу нашим хлопцям, дівчатам, всім, хто цього потребує.
- Що вам зараз дає сили, мотивує?
- Мої діти, які записують мені відео, моя дружина. Люди, яких ти вперше бачиш, але які тебе обіймають, цілують і дякують за те, що ти для них зробив. Це і є мотивація.
Недавно прочитав мудру річ: «Не робіть людям зла, зло обов'язково повернеться. Робіть людям добро, добро не повертається».
В цьому є логіка і правда. Просто треба не зволікати, робити те, що ти вважаєш за потрібне, за чесне, за те, що тобі приносить сили і мотивує. Мені здається, це єдиний вихід в сьогоднішній ситуації.
- Ви з родиною давно бачилися?
- Перший раз ми побачилися через 8 місяців після початку війни. Потім ще через п'ять. Ці зустрічі мене лікують. Тому інколи думаю, що трошки нечесно… Нечесно, коли ти віддаєш все, а хтось просто живе, кайфує… Але я чесно можу сказати дітям у вічі, що зробив все для нашої країни, щоб у ній щось змінилося.
Дружина актора Ольга з синами Захаром та Любомиром. Фото: Instagram.com/dmitrovivchariuk/
