24 лютого у телеведучої Наталі Островської мав бути вихідний. Одначе з першими вибухами вона поїхала на роботу і понині веде марафон «Єдині новини» від каналу 1+1.
Ми поговорили з Наталею про її роботу під час війни, про те, як вона поверталася до своєї квартири в Ірпені після деокупації, як продала прапор України у Чикаго за 70 тисяч доларів та про славнозвісний ефір з песиком Пуговкою.
- Наталю, головна продюсерка ТСН Тетяна Білоус розповідала, що 24 лютого роботу колективу довелося повністю перелаштувати. Не було ні суфлерів, ні спеціальних програм, з якими працюють журналісти та ведучі. Вам як давалися перші ефіри?
- Ще за кілька днів до початку великої війни я вирішила, що за будь-яких обставин залишатимусь у Києві та працюватиму. Але ж ніхто не знав, як воно буде насправді. Добре пам’ятаю, як вранці 24-го поїхала заправлятися, стою на АЗС і бачу, як всі їдуть з Києва, а мені, навпаки, треба їхати у бік центру на роботу. Тоді це відчуття нагадувало самогубство.
До війни я вела десятихвилинні новини, це був нічний дайджест-огляд головних подій в Україні та світі, а з початком повномасштабного вторгнення ми почали безперервне мовлення – шестигодинні безперебійні ефіри. Це справді був виклик, але я розуміла, що не можу підвести людей, які вірили у мене.
Перші три тижні війни працювала в парі з Олександром Моторним та Святославом Гринчуком, у резервній студії на заході України співпрацювала з Євгеном Плінським.
Якраз у тій студії у нас зовсім не було суфлерів, програми для верстки новин. Якось випускова редакторка зізналась мені, що не до кінця була впевнена, чи зможу я працювати у таких умовах. Але варіантів у мене не було. Перелаштувалася я швидко завдяки підтримці колег. Інформація змінювалася оперативно, у прямому ефірі важливо було не губитися і підлаштовуватися під реалії. Я тепер кажу, що моя робота – це рік за п’ять. Те, чого б у мирному житті я вчилася 5 років, змогла опанувати за перші місяці війни. Думаю, так сталось з багатьма українцями, які мали виконувати свої обов'язки під вибухами та в екстремальних умовах. Війна для багатьох стала переломним моментом і відкриттям себе.
- 24 лютого у вас мав бути ще й вихідний. І в цей день ви мали займатись ремонтом у квартирі в Ірпені, в яку планували переїхати першого березня?
- Дуже довгоочікуваний вихідний. Навіть два – 24 і 25 лютого. Я спеціально 23 лютого поїхала на Банкову і відпрацювала там до пізнього вечора, потім поїхала в офіс, написала тексти на ранковий випуск, щоб 24 лютого спокійно приділити час своїм справам. Ремонт уже був на фінальній стадії. Але ранок 24-го змінив ці плани.
О п'ятій ранку я подзвонила Тетяні Білоус та шеф-редакторці Еллі Білостоцькій, запитала, чи можу вийти в прямий ефір з АЗС. А вже потім приїхала у ньюз-рум зі своєю тривожною валізкою і працювала у новинній студії.
- Ви змогли ще й тривожну валізку зібрати?
- Я навіть голову помила під перші вибухи (сміється). Бо перше, що подумала: «Напевно, мені все-таки доведеться вийти в ефір, повинна нормальний вигляд мати». Валізка в мене була зібрана наполовину. Там навіть була піжама, яку не вдягнула ні разу за три тижні. Вже потім згадувала: «І навіщо я в тривожну валізку поклала піжаму»! Ніхто ж тоді не спав, як зазвичай. Всі спали в одязі. Тепер ми вже навчені, й валізка адаптована під реалії.
- Що врешті-решт з квартирою?
- Під нашим під’їздом горів рашистський танк, у вікна залітали залишки снарядів. Залізяччя побило вікна, застрягло у стінах, один шмат снаряду пролетів у сантиметрі біля газового балона, тоді б квартира могла згоріти. Довелося переробити у деяких кімнатах ремонт. Але, дякуючи виробнику дверей, росіяни не змогли потрапити всередину. Як не намагалися – виламати двері не змогли. І вибивали, і болгаркою пиляли. Всередині тоді були матрац і пральна машинка. В принципі те, чим вони живилися.
Я намагалася в ті моменти не думати про своє житло, бо бачила, як люди в Маріуполі взагалі залишаються без квартир. Більше переймалась за інших людей, ніж за себе. Усе матеріальне - на другому плані.
- Гарного виробника дверей ви обрали.
- Ідеального, точно можу рекомендувати (посміхається). Я вже писала і дякувала їм. Навіть постила відео, бо справді всі були здивовані. Ми з чоловіком ще сперечалися перед війною: я казала, що не треба міняти двері від забудовника, а він наполіг, що треба обрати кращі.
- Будете там жити, бо не кожен може повернутися тепер додому?
- Ми переїхали одразу після того, як наші військові вибили рашистів з Ірпеня, з вулиць прибрали погорілі танки та розмінували територію. Ми теж допомагали розчищати територію комплексу, прибирати побиті вікна, під час одного з таких прибирань знайшли нерозірвану міну на клумбі. Потім переробили ремонт, в деяких місцях, правда, ще залишився трохи побитий ламінат, і одразу ж переїхали в Ірпінь. Потрібно було, щоб місто оживало якнайшвидше: манікюр роблю саме в Ірпені, бо дівчатка продовжують працювати в розбомбленому комплексі на генераторах, і так хочу підтримувати малий бізнес.
Насправді думала, що ніколи не зможу жити в Ірпені. Я ж бачила всі новини зсередини, моя знайома волонтерка Настя Яланська загинула у Бучі, її росіяни розстріляли просто в авто. Мені здавалося, що дуже складно буде повертатись у місто, де людей ховали у парках, біля будинків… Але життя триває, і якщо ми можемо його продовжувати, то маємо це робити.
В Ірпені разом із командою ТСН і чиказькою діаспорою ми поставили для сімейної пари - 81-річного Станіслава Анатолійовича та 76-річної Надії Михайлівни Кисленків - модульний будиночок. Кошти я виручила на благодійному концерті у Чикаго за прапор з підписами Володимира Зеленського, Валерія Залужного, Юрія Лебедя, Дениса Монастирського, «Фіна», «Ореста» та «Пташки». 70 тисяч доларів за прапор - поки це рекордна сума, яку ми зібрали на допомогу нашій країні. Так круто, що у ці непрості часи ми можемо насичувати життя добрими справами.
- Багато хто залишився без дому, чому ви обрали саме цю родину?
- Це сталося абсолютно випадково. Мене запросили на благодійний концерт у Чикаго, і я захотіла організувати благодійний лот – зібрати на прапорі України підписи важливих для країни людей. І в той момент, коли у мене зароджувалася ця ідея, мені розповіли, що є в Ірпені така родина, у якої повністю знищене житло, але для якої дуже важливо залишитися жити на своїй землі. Ця земельна ділянка належить Надії Михайлівні з 1930 року, і вони дуже прив’язані до цього місця.
Спочатку я подумала: «Оскільки я лечу в Чикаго, то можу відзняти про них ролик, розповісти їхню історію, можливо, там знайдеться якийсь благодійник чи бізнесмен, який захоче допомогти цій родині». Розумію, що таких історій тисячі, але в той момент я почула саме цю історію. Можливо, це доля, але захотілося допомогти хоча б одній родині. Так склалося, що ми розраховували отримати 20 тисяч доларів за прапор, а отримали 70. То ж порадилися в редакції й вирішили допомогти і ЗСУ, і цій родині. За 22 тисячі купили будиночок родині Кисленків, а на інші кошти закупили для військових зимову форму, коптери, генератори та спеціальний ноутбук, який вони замовляли. Все по запитах військових, все, що їм було потрібно.
- Як ви цей прапор з такою кількістю автографів дістали?
- Це цікава історія. Коли у мене тільки з’явилася ця ідея, здавалося, це щось нереальне. Спочатку я замовила прапори у кравчинь із Тернополя, не хотіла купувати в магазині китайські прапори в кольорах України, хотіла, щоб його пошили наші дівчата. Думаю, їхня енергетика теж спрацювала.
У жовтні до нас на ефір приходили Герой України Дмитро Фінашин з позивним «Фін» і Катерина Поліщук з позивним «Пташка» з «Азовсталі, і я першими попросила їх підписати прапор. Далі зв’язалася з пресслужбою Нацгвардії, розказала про свою ініціативу і попросила допомоги. Тоді якраз поруч з командувачем Нацгвардії Юрієм Лебедем був і голова МВС Денис Монастирський, то ж нам вдалося отримати два підписи. Далі попросила про автограф Валерія Залужного. Все якось так швидко пішло, що підписи зібрались впродовж тижня.
Але далі було головне завдання - отримати підпис Володимира Зеленського. Тут дуже допомогла шеф-редакторка Елла Білостоцька, яка зв’язалася з Офісом президента, розповіла, яку добру справу ми хочемо зробити, і таким чином ми отримали фінальний підпис президента.
І все це було недарма. 70 тисяч доларів – це космічні гроші, за які нам вдалося багато чого необхідного купити на допомогу Україні.
- Раніше ви були репортеркою і робили, наприклад, репортажі з Нових Санжар під час початку ковіду, з місця замаху на Сергія Шефіра, інтерв’ю з наймолодшою довічно засудженою українкою. А потім перейшли у коло ведучих ТСН. Робота «в полях» і у студії – це різний драйв. Не сумуєте за тією роботою?
- Сумую за драйвом. Коли стала ведучою новин, ми домовилися з редакторами, що я буду поєднувати роботу ведучої і кореспондентки. Виїзди на зйомки та спілкування з людьми не надають тобі деградувати, це правда. Це зовсім інші емоції, в спілкуванні з людьми ти отримуєш певну енергетику, яка допомагає потім у веденні новин. Не можна все життя лише стояти перед камерою і розповідати новини. Думаю, так вже не робиться в жодній країні світу. Цим мені і подобається ТСН, що у нашій команді ведучі виїжджають на зйомки, роблять сюжети, інтерв'ю. Якщо мені цікаві якісь теми, я можу виїжджати на зйомки без проблем. Але на початку війни так не було.
Коли розпочався марафон, певний період взагалі не виходила зі студії, бо це безперервні ефіри, які фізично було складно поєднувати ще й з виїздом на зйомки. Але зараз намагаюся це робити. Відтак, 19 грудня їздила в Херсон.
Наважились на цей крок не одразу, бо нині безпечного місця у Херсоні немає, ризиковано було, але дітки чекали нас. Нас орієнтували на те, що буде півсотні дітей, але коли в місті дізнались про приїзд Святого Миколая, зібрались триста хлопчиків та дівчат. І це був шок! Вони зібрались біля дитячого «пункту незламності», там ми влаштували для них імпровізоване свято, а після цього поїхали у Херсонську обласну лікарню. Там постійно чутно звуки вибухів, а деколи просто над лікарнею літають снаряди. Жахлива картина, але херсонці тримаються. У лікарні мене дуже вразив хлопчик на ім'я Сашко. Йому рік, а у два місяці його покинули батьки. Мені б так хотілося, аби Сашка забрали у люблячу родину. Він дуже усміхнений, ходить, весь медперсонал дуже любить Сашка. Вірю, що знайдуться для нього люблячі батьки.
У Херсоні я спілкувалась з дітьми та їхніми батьками, які розповіли мені про те, що під час окупації росіяни пропонували їм гроші, аби вони тільки вчились за шкільною програмою рф. Маленьким дітям постійні вибухи батьки пояснюють салютами.
Спілкуючись з вами, монтую інтерв’ю зі співробітником Служби безпеки, який вижив на «Азовсталі», пройшов полон в Оленівці та Лефортово.
Деколи сумую за роботою «у полях», але інколи складно виділяти час, тому що маєш ще й відновлюватися перед ефірами, готуватись до спілкування з гостями. Ми ж не просто приходимо і читаємо з суфлера. Я веду розмовні студії зі своїм колегою Євгеном Плінським. Ми збираємося з директором департаменту новин Сергієм Поповим, випусковими редакторами Ірою Павленок, Робертом Опалеником, радимося, обираємо спікерів, пишемо питання, підводки.
- Саме під час вашого ефіру Пуговка стала зіркою. Прямі ефіри – це несподіванки, але ви не розгубилися, навіть сказали, що підготувалися, дістаючи рулон серветок. Як стримуєте емоції?
- Думаю, не лише Пуговка, а й ми стали зірками завдяки Пуговці (посміхається). До речі, ви помітили зв’язок? Спочатку Пуговка зробила свою справу на столі у нашому ефірі, а потім ми виручили за прапор 70 тисяч доларів. Думаю, це був хороший знак (посміхається).
Дійсно, багато коментаторів під відео, які розлетілися по Телеграм, відзначили спокій і витримку. Але всі були в шоці. А редактор Іра Павленок навіть не помітила, що зробила Пуговка. Потім ми довго сміялись з цього. Які думки у мене були у перші секунди? «Тримайся, якщо зараз будеш сміятися, це буде непрофесійно». Дивлюся на волонтерку, яка прийшла з цією собачкою, а вона така серйозна, їй так незручно. І, можна сказати, завдяки їй я трималася. Всередині у мене була буря емоцій, а зовні я цього не показала, просто зціпила зуби, аби сильно не розсміятися. Після ефіру ми сміялись без зупину.
Я завжди намагаюся бути справжньою. Ведуча - це теж людина. І всі глядачі прекрасно відчувають, коли емоції не щирі. І якщо ситуації складні, ми не маємо тримати все, що відчуваємо всередині. Але в той момент я подумала, як після цього підключаться хейтери або порохоботи, тому стрималася, щоб не сильно розсміятися.
- А що – і за таке можуть хейтити?
- Порохоботи це використали у притаманній їм манері, намалювавши якесь лого с каналом. Але ми всі вже звикли до критики в соцмережах. Під відео одного з останніх ефірів, приміром, написали, що у мене зачіска погана. Деяким людям, напевно, сумно, і вони не знають, що такого їм утнути.
- Ви на подібні закиди не реагуєте? Ведучі часто розказують, як їм пишуть, що вони або не гарні, або не у такий костюм вбралися…
- Я спокійно до цього ставлюся. Навіть якщо ти у нормальному костюмі, тобі все одно скажуть, що ти вдягнулась у мішок, і знайдуть, за що зачепитися. Навіть коли у перші дні війни все вибухало, були емоційно складні новини, а люди у соцмережах пишуть: «Що це у вас за піджак, хто вам його знайшов»! Але з іншого боку, думаю: «Ну ок, значить, тримаються люди, якщо звертають увагу на піджак».
Ми з ведучими намагалися у будь-якій ситуації завжди мати презентабельний вигляд, як би складно не було, тому що розуміли: люди на нас дивляться, і поки вони бачать, що ведучі нормально вдягнені, підфарбовані, з зачіскою - країна тримається.
- У Google найпоширеніші запити про вас – це біографія, Інстаграм, Фейсбук, чоловік і скільки років. Людей майже завжди цікавить чоловік або дружина і скільки років.
- Я звикла до таких запитів. Навіть коли була кореспонденткою, мені у соцмережах скидали скрін з екрану, де я тримаю мікрофон без каблучки, і писали: «То ви не заміжня, ви брешете». Дуже уважні у нас глядачі.
Я лише рік як ведуча, і про мене не так багато інформації є у мережі, а людей завжди цікавлять інсайди. Я не афішую свій вік і не афішую своє особисте життя в соціальних мережах. В мене чудове особисте життя, але я не хочу виставляти його на показ. Проте людям це дуже цікаво. От розкажу вам один із інсайдів (сміється). Є у мене кішка британської породи – Валенсія, або просто Валя. Обожнюю її.
- Якщо про особисте життя це зрозуміло, то чому не афішуєте вік?
- Ні, я спокійно говорю про свій вік, мені 29. Просто люди, напевно, не знають, де знайти інформацію, хоча в інтерв’ю не раз розповідала. Я вважаю, що вік – це не про паспорт, а про життєвий досвід. Ясна річ, що в 40 у мене буде абсолютно інший досвід, ніж зараз, але я маю певний багаж знань. Я почала працювати з першого курсу, в 10-11-у класі навчалася в Малій академії наук на журналіста. Свій вік не приховую, як і не додаю собі років (сміється).
- Готуєтеся якось до новорічних свят? Може, маєте свої традиції, які навіть війна у вас не забере?
- Війна не забере у мене традицію - працювати у Новий рік (посміхається). Так вже три роки поспіль. Традиціям я не зраджую, чоловік вже звик до цього. У новорічну ніч працюватиму - ТСН готує масштабний святковий випуск! Поки не можу сказати як і де. Тим паче, зараз війна, і всі ми налаштовані працювати до Перемоги. Я навіть і не розраховувала, що буду десь, окрім роботи. Я це люблю.
- Ну хоча б ялинку вдома поставите?
- Ялинку хочу і збираюсь прикрасити її в українському стилі. Мені дуже подобаються дерев’яні іграшки з тризубами або синьо-жовті кульки. Хочу таку цього року. Я дуже люблю Новий рік – це для мене завжди якийсь новий етап. І цей рік - не виняток. Усі мої бажання здійснюються, і головне для усіх нас - Перемога - обов'язково втілиться.
- Зараз обговорюються нові дати святкування. День святого Миколая не 19 грудня, а 6-го, Різдво не 7 січня, а 25 грудня. Вам які дати більше до вподоби?
- Звісно, я звикла до традиційних дат. Але перелаштуємося. Для мене це не принципово. Якщо всі українці вирішать, що будемо святкувати так, чудово. Для мене головне, щоб ми всі гуртувалися навколо однієї дати і, головне, не сварились, а лише конструктивно дискутували.