Так співпало, що ми зідзвонилися з Мариною Одольською під час чергової цинічної масованої ракетної атаки Росії на Україну – одразу після сигналу тривоги. А в розмові переживати такі часи не так страшно.
І говорили ми в ці години із заслуженою артисткою України, мамою чотирьох дітей, про життя. Про те, як вони долали довгий шлях до Ірландії, як їх прийняла ця країна, про благочинність по-ірландськи, про дітей, про мрії.
- Марино, ви зараз з дітьми у Дубліні. Чому Ірландія? Було до кого поїхати?
- Насправді ми взагалі не збиралися їхати. На початку повномасштабного вторгнення ми з Броварів переїхали в Кам’янець-Подільський, це моє рідне місто. Намагалися там знайти якусь роботу, не дивлячись на те, що у нас була певна фінансова подушка. Винаймали трикімнатну квартиру, це було дуже дорого, ми знаємо, як тоді підскочили ціни. Але нам довелося, бо сім’я велика, нас було семеро - четверо дітей, я з чоловіком, його мама. Проте навіть не це зіграло свою роль.
Я займаюся викладанням вокалу онлайн, і в мене є учні по всьому світу. Ірландія – не виключення. І батьки моїх учениць з Ірландії почали запрошувати нас до себе. Ми з чоловіком довго думали. Я сказала, що без нього не поїду, бо він стояв у Кам’янці на обліку у воєнкоматі.
Це була середина березня, і кожного разу, спускаючись в бомбосховище зі сплячими дітьми на плечах, ми розуміли, що варто все-таки подумати про переїзд серйозно. Спілкувалися з приводу житла, можливостей по роботі в Ірландії саме в нашій професії. І після чергової тривоги вирішили їхати. На свої заощадження купили на всіх квитки, на кожного – багаж на 20 кг, бо розуміли, що буде дуже важкий шлях, а тягати на собі і дітей, і сумки було б ще важче. Адже коли їхали з дому з Броварів, із собою нічого майже й не взяли – лише одну сумку. Машина невелика, а людей було багато.
Так ми опинилися в Ірландії. Тут нас зустріли батьки моїх учениць, допомогли з розміщенням. Близько місяця ми жили в сім’ї, поки не влаштувалися тут на роботу і не почали винаймати житло.
- Як діти це переживали?
- Старші дуже важко переживали. У мого третього, середнього сина Лева, є розлади аутистичного спектру, тому він довго звикає до якихось речей - до місця, де живе, вчиться. І через це дитині було дуже важко спочатку виїжджати в Кам’янець-Подільський, жити якийсь час там, потім переїжджати до Ірландії.
Це був надзвичайно важкий шлях і до кордону, і після, ми спали на підлозі в аеропорту у Польщі, поки чекали наш літак. Добиралися до Ірландії декілька діб. Коли приїхали, у дітей батарейки були просто на нулі. Наша ірландська родина дуже тепло нас прийняла, ми просто вклали дітей спати, а самі цілу ніч говорили з ними про ситуацію в Україні. Вони плакали, співпереживали… Вони дивляться всі новини щоранку і щовечора по ірландському телебаченню. Дуже переживають за Україну, постійно донатять, допомагають. Ця родина стала нам як рідна.
- Підтримка велика?
- Тут, в Ірландії, доброзичливі і відкриті люди, вони самі пережили схожу історію з Англією. Історія Ірландії і Англії подібна на нашу. Вони повсякчас з Україною.
Їдеш машиною, а тобі просто сигналять через те, що в тебе на авто тризуб і прапорець. Ти відкриваєш вікно, і люди кричать погані слова про Путіна і «Слава Україні!». Підтримка дуже велика. Напевно, якось вірно Бог мене повів, що я дійсно правильно обрала країну. Я, передивляючись сторіз друзів із Німеччини, розумію, що там набагато важче. Там дуже багато росіян, і людей просто травлять, у когось із артистів відміняються концерти. А тут все навпаки. Ірландія повністю підтримує Україну.
- Ви сказали, що влаштувалися на роботу. Даєте уроки вокалу онлайн?
- Так, я даю уроки, а ще багато виступаю. В Ірландії самі українці організовують дуже багато благодійних концертів, ярмарок, вечорів. Мій перший виступ був у березні на День Святого Патріка. У них це - найбільше місцеве свято, вони його святкують майже тиждень. І в Дубліні, і в Нюбріджі, де ми жили тоді в сім’ї, я виходила на сцену, розповідала про Україну, робила хвилину мовчання, не дивлячись на те, що у них це дуже веселе свято. Давала концерти в українських ком’юніті-центрах, інколи майже по два концерти в день.
В основному це благодійні концерти, але в Ірландії є фонди, які отримують гранти для організації саме таких підтримуючих концертів, тому інколи навіть вдається щось заробити. Але в основному викладаю. Тільки тепер роблю навпаки – викладаю вокал онлайн для моїх учнів в Україні, для тих учнів, які поїхали з України і живуть зараз в різних країнах світу, і, звичайно, для ірландців.
- А як там з організацією концертів? Бо і в Україні було непросто зробити концерт – це треба орендувати залу, зробити промо і так далі.
- Ми, по-перше, поїхали разом з чоловіком. Мій чоловік – звукорежисер, тут він теж працює за професією. Його компанія займається відео, аудіо, звуком, світлом. І його керівництво, будемо казати так, ніколи не відмовляє, якщо потрібно чимось допомогти. Наприклад, коли робила благодійний вечір на свій день народження 25 листопада, де ми збирали на генератори та портативні зарядні станції, якраз вони надали світло, звук, екрани. За зал нам довелося заплатити зовсім невеликі гроші.
В принципі я організовувала весь цей івент за свій кошт. А допомагали українці, які живуть в Ірландії більше 10-15 років. Вони всі дуже співпереживають. Рука у них завжди на пульсі, вони дуже багато шлють допомоги в Україну, незважаючи на те, що Ірландія – це острів, і інакше як паромом або літаком вантаж не доставиш. Допомогу з континентальної Європи, наприклад, з Німеччини чи Польщі, набагато легше переправляти, з острова набагато важче. Але паромами їдуть фури з Ірландії саме від українців до українців.
Хоча й самі ірландці ніколи не стоять осторонь. Багато роблять пожертв грошима. Можливо, тому, що у них це спрацьовує на ментальному рівні. У них дуже багато різних благодійних організацій. Якщо взяти, наприклад, їхній секонд-хенд, то у них цей магазин благодійний: люди приносять туди абсолютно безкоштовно речі – іграшки, одяг, посуд, навіть меблі, а гроші від продажу цих товарів йдуть на благодійність. Тому люди в Ірландії з легкістю допомагають Україні та українцям.
А організовувати івенти в Ірландії, звичайно ж, важче ніж в Україні. В Україні ти знаєш, де, що, як і скільки це коштуватиме. Тут ти не знаєш нічого. Поки що ми тільки вивчаємо закон з цього приводу. Я, приміром, тільки під час організації своїх івентів дізналася, що обов’язково для проведення благодійних вечорів в тебе має бути статус благодійної організації. Бо саме благодійна організація може видавати, наприклад, страхування на вечір. Адже якщо присутні більше 20 людей, обов’язково мусить бути страхування.
Тому з березня я просто всліпу писала людям, де бачила українське ім’я і прізвище, щоб знайти тут якомога більше українців і зрозуміти, як все працює. Маю надію, що це не останній івент, який ми зробили по збору коштів, і мій волонтерський рух в Ірландії тільки розпочинається. Бо в Україні, як я вже казала, це легше було робити. Зокрема, можна було до когось приєднатися, якщо ти їдеш волонтерити на схід, не потрібно було робити все самій.
А тут інколи потрібно щось розпочинати першою. Наприклад, ми збирали на тактичну медицину, армію, гуманітарну допомогу… А оскільки в Україні зараз проблеми зі світлом, теплом, електроенергією, я почала збирати на генератори і портативні джерела живлення. І всі одразу переключилися на генератори і портативні джерела живлення. Тепер у нас тут єдиний слоган – Give light to Ukraine («Подаруй світло Україні»). Благодійна організація, яка допомагала мені організувати мій івент на день народження, тепер під моїм гаслом продовжує збирати на генератори. Я на дні народження зібрала на 7 генераторів за один вечір, а вони за тиждень – на 80. Бачте, як відгукнулося у серці в людей!
Я не знаю, чесно кажучи, де воно осідає і куди йде, але, думаю, на сторінках цих організацій є якісь звіти. Чому це кажу, бо дуже багато чую про це, коли збираю допомогу, і дуже багато мені люди пишуть в особисті, мовляв, от ви збираєте, а де воно все.
Про те, що збираю особисто я, є відгуки в моїх соцмережах. Все інше, коли воно йде такими масштабами, по 100-200 генераторів, не знаю – довіряти чи не довіряти. Але я вірю, що більша частина цього потрапить туди, де це потрібно, де люди дійсно сидять без світла, тепла, особливо - де все на електриці.
Наш будинок у Броварах ми віддали родині переселенців з Херсонської області. Я зробила допис, що є пустий будинок, може, комусь треба. І от вони мені розповідають, що в приватному будинку все набагато простіше - там можна поставити бодай газову плитку. А як людям у квартирах, де генератор не поставиш?
Чи як мій син… Мій старший син Микита лишився в Україні, він зараз у Броварах, і живе на 24-му поверсі. А там все – на електриці. Ні працювати, ні жити неможливо.
Тому я в Ірландії намагаюся викладатися на повну, поки є вільна годинка. У першій половині дня до 14.30 діти у школі, і я постійно на телефоні – як перевезти генератори, хто з волонтерів допоможе з доставкою, хто скине на пересилку, бо вони важать по 50 кг і це дорого. Або де назбирати на нові свічки до них, бо ті вже закоптилися. І ти знову щось шукаєш, шукаєш... На місці не сидиться.
- Коли ви розповідаєте про допомогу ірландців, не можна стримати сліз, бо це безмежна вдячність людям, які, в принципі, нам нічого не винні, а вони щодня щось для нас роблять.
- Ви просто не уявляєте, вони самі плачуть через те, що ми їм розказуємо. У мене був значок у вигляді нашого прапорця, купила на якійсь українській благодійній ярмарці і постійно носила його на грудях. І якось у супермаркеті на касі молодий хлопець запитує: «А де ви таке взяли»? Кажу: «Купила собі, я - з України». Він одразу ж обійматися. Я відходжу від каси, знімаю цей значок і дарую йому. А в нього – сльози на очах. Молодий дорослий хлопець, представник нинішнього покоління, яке вже давно про сантименти забуло, стоїть і плаче від того, що я йому подарувала значок у вигляді українського прапору. І так скрізь. Купую щось дітям в магазині, а вони ж чують акцент в англійській мові, питають, звідки ми, і коли чують, що з України, кажуть: «Забирайте безкоштовно, це все для ваших дітей». Ще й подарунків зверху кладуть. Відповідаю, що можу сама придбати, але ні – це не працює (посміхається).
В школі - те ж саме. Ми розмірковували, що коли підемо до школи, будуть великі витрати – бо треба нова форма, підручники… Жодного цента не було потрачено! Коли ми прийшли до школи, дітям дали новесеньку форму і повні рюкзаки, де було все, навіть до таких дрібниць, як ланч-бокс і пляшечка для води. Плюс – по пакету подаруночків від класів, у яких вони навчаються. Мамі – букет (посміхається). А ми стоїмо серед класу і плачемо.
Там діти знають «Ласкаво просимо» і вчать з учителькою музики «Многая літа», щоб наших дітей привітати з днем народження. Ви кажете – у вас сльози від розповідей, а коли ти сам у такій ситуації знаходишся… Чесно, я не звикла. Я знаю, що ми, українці, дуже щирі, реально ділимося останнім, ти віддаєш, віддаєш, віддаєш, а коли приходить твоя черга зібрати камінці, які ти розкидав усе життя, плачеш, бо це нереально щемливо. Вони ж могли цього не робити.
Або ще такий момент. Запалювати ялинку до Різдва у школі завжди обирають дітей, які чимось відмітилися. Цього року для цієї місії вибрали моїх двох хлопчиків, вони єдині тут українці. І співали «Щедрика» українською, і всі мені наперебій розповідали, що це пісня з фільму «Один вдома» (сміється). А я їм потім розповіла, що ця пісня українська, хто зробив цю хорову обробку, про Леонтовича багато розповідала. Вони мене взагалі у школі полюбили, постійно запрошують і я їм розповідаю про Україну. А директор і завуч постійно кажуть або «привіт», або «Слава Україні!» – зі мною по-іншому не вітаються. Настільки вони переймаються нашою бідою, і це дуже круті відчуття.
Люди не забули, люди не втомилися. Бо є такі думки, що всі втомилися і вже не допомагають. Я в цьому кручуся і бачу, що люди дуже багато допомагають. Причому самі. Те, що я зібрала на дні народження, – це одне. Але після цього мені ще два дні просто незнайомі ірландці скидали на місцеву картку гроші, бо їм знайомі українці сказали, що я збираю на генератори для України.
- Діти добре почуваються у місцевій школі?
- Я дуже багато зусиль докладала в Україні, щоб діти гарно знали англійську мову. Найважче було наймолодшому Андрійку, тому що вдома до нього ще не дійшли руки нашого репетитора. Люба моя, їй 16, в ідеалі знає і розмовляє англійською, тому вона адаптувалася швидко. Вона навіть працює на пів ставки баристою у кав’ярні. У мене, наприклад, з мовою трішки гірше, але у нас є репетитор, одеситка, і два рази на тиждень ми з нею студіюємо мову.
Середній син, Лев, йому 9, він добре знав мову для свого віку, тому тут йому легше. А Андрійчикові - 6, він у нас взагалі ще ходив у садочок, і ще рік мав ходити, а в Ірландії школа – з 4 років. Тому йому довелося одразу йти у другий клас. Звичайно, з ним ще окремо займаються педагоги, шкільні психологи, щоб він краще адаптувався, але в тутешніх школах дітей буквально носять на руках, ментальність ірландських шкіл дуже відрізняється від наших. Діти із задоволенням ідуть в школу. Вони знають, що щодня у них будуть й ігри, і пісні, і музичні інструменти, і театральні гуртки… Перерви між уроками – на вулиці. Незважаючи на дощ, сніг, вітер чи сонце, вони все одно ідуть на вулицю. А для дітей це просто щастя. Взагалі вони там навчаються в стилі розваг. Наприклад, давайте поспіваємо і вивчимо, що таке жирафа.
До того ж діти вчать й ірландську мову. А ірландська і англійська геть не схожі. І мова реально складна. В молодших класах поки не вчать, а от Лев і Люба вчать. Леву, до речі, дуже подобається ірландська мова, навіть більше, ніж англійська. А от Люба, як всі підлітки, не дуже хоче її вчити, каже, що їй досить англійської та іспанської Адже в Україні вона теж вчиться – вчиться онлайн в коледжі «Крок» на motion-дизайнера.
- Яка вона у вас молодчинка, одна освіта, друга, нова мова, ще й підпрацьовувати встигає.
- Вона працює, бо хоче мати свої кошти. Тут зарплатні високі, і вона розуміє, що може собі придбати за зароблені гроші те, що хоче. Друзям постійно надсилає. Її картка підв’язана до моєї ірландської, і я бачу, що вона постійно шле в Україну своїм друзяшкам якісь гроші.
- Гарних дітей ви виховали.
- Ще не виховала (сміється). За старших вже не хвилююся, розумію, що хороші. Дивляться, що мама допомагає, і самі допомагають. Моя мама не захотіла їхати з нами, лишилася у Кам’янці. Тому Микита постійно їздить до бабусі, перевіряє, що і як у неї.
- Старшого не боялися лишати одного?
- Він вже декілька років живе окремо. Коли ми їхали з Броварів у Кам’янець-Подільський, їхали всі разом. Потім він повернувся назад додому. Я йому навіть запропонувала їхати в наш будинок, але він не захотів. Не хотів втрачати своє житло, боявся, що його комусь іншому здадуть, а він уже звик до свого помешкання, каже – буду жити на своєму 24-му поверсі.
Трохи інколи шкодує, міг би поставити генератор біля будинку, було б легше. Але він оптиміст і справжній чоловік. Багато допомагає армії, працює реально і день, і ніч. Навіть нас постійно питає: «Може, вам чимось допомогти?».
Мої брат з дружиною зараз живуть разом із мамою, а самі здають біженцям за символічні кошти квартиру. Тусять всі разом в темряві.
- Читала ваш вірш в Інстаграмі. Багато пишете?
- Пишу багато. Чоловік заставляє викладати. Але я не дуже це полюбляю. А пишу багато, бо я більше поет, ніж композитор. Все складається «в стіл». Коли вже нерви зовсім не витримують, - коли знову бомбонули, когось убили, діти постраждали - вип’ю склянку вина, і інколи можу щось на емоціях викласти. А потім думаю: видалю. На що чоловік завжди каже: «Дивися, багато людей перепостили, значить, подобається, викладай ще».
Головне – пісенна творчість не закінчується. У мене на вечорі до дня народження була прем’єра пісні, яку написав відомий український композитор Андрій Осадчук. Я в цю пісню закохалася з першого прослуховування. Цілий місяць ми над нею працювали за три тисячі кілометрі одне від одного: я записувала тут, відправляла йому, потім він записував, що мені ще треба дописати… Знайшла тут українців, які теж сюди переїхали, вони знімають відео, і ми домовилися зняти невеличке відео, дуже хочу запрем’єрити цю пісню. Пісня актуальна, дуже емоційна і мотивуюча для людей, у яких опускаються руки. Фізично людина може вижити в будь-яких умовах, але емоційно люди за цей час дуже постраждали. Я сама, коли прослухала цю пісню, проплакала. І тоді зрозуміла: треба точно записати. І я постараюся записати так, щоб передати емоцію автора, щоб люди змогли її відчути і мати надію.
Бо я - затята оптимістка, я завжди про це казала, я завжди маю надію на швидке вирішення проблем будь-якої складності, але з такою складністю в житті ми ще не зустрічалися. Тому інколи руки і в мене опускаються.
- А що робить затята оптимістка, щоб не здаватися? Що допомагає?
- Нічого не допомагає, чесно. Інколи лягаєш на саме дно. Знаю, що при дітях я не можу плакати, а тут - черговий обстріл України… У нас між країнами ще дві години різниці, і як тільки дізнаюся новини, починаю обдзвонювати сина, маму, друзів. Дивлюся всі ці відео з моєї країни, як люди постраждали – і просто під вечір, буває, ледве тримаюся, щоб з посмішкою вкласти дітей спати. А потім іду в окрему кімнату і сильно плачу. Це єдине, що допомагає трішки зняти біль. Плакати я вмію. Чоловікам важче носити все в собі. Можливо, тому інколи кажуть, що чоловіки менше живуть, ніж жінки, бо жінки можуть виплакати трішки цей тягар, змити горе слізьми. Тому поплачеш, а вранці кажеш собі: «Досить соплі розпускати, треба працювати на користь Перемоги». Зранку завжди легше, а от увечері завжди накриває.
Знаєте, коли ти весь у сльозах і шмарклях дзвониш в Україну, а брат чоловіка розповідає: «Ви там тримайтеся, у нас все добре, та нічого, що без світла, справляємося, прикрутили лампочку до автомобільного акумулятора і на кухні – світло». А племінник, який народився на два місяці пізніше, як мій Андрійко, дитині 6 років, каже: «Тато купив маленьку горілочку, тепер макарошки будуть тепленькі, а не холодні». І ти від цього просто в друзки, як скляна ваза об підлогу - все, тебе немає. Це найважче.
А збирати на акумулятори, форму – це інше. Є така картинка-мем, це чітко про мене – коли кіт дивиться в екран і каже: «Цікаво, як перевести суму грошей, яка в мене в голові, на мою банківську картку». Так і в мене з цими зборами. Дзвонить, наприклад, наш хороший друг, він - гітарист, у мене в кліпі знімався, служить вже дуже багато місяців без відпустки і каже: «Потрібно те і те». Починаю шукати, підраховувати, скільки коштує, - і починає оця картинка спливати, як перечислити з голови на карту (сміється). Але починаєш рити, шукати - і люди потроху починають скидати, не завжди пости про збори доходять до соцмереж. Є люди, які збирають великі суми у соцмережах. Я, наприклад, не настільки популярна там, щоб збирати величезні суми. Але хтось – струмочок, хтось – річечка, хтось – озерце, а всі ми об’єднуємося в один океан волонтерства, на якому тримається все в Україні зараз.
- Правда, не буває маленької допомоги, будь-який донат сьогодні має вагу.
- Мені друзі часто кажуть: «Чому ти не викладаєш все, що ти робиш»! Бо мені соромно, ніби я цим вихваляюся. На що вони відповіли: «Це не так. Так ти даєш приклад іншим. Почитав тебе хтось і подумав: «Ось вона може, а я що – не можу?!».
Але я все одно не можу писати про себе. От мене вітали з Днем волонтера… А я думаю – ну який я волонтер? Он вона чи він – ото волонтери! Але друзі нагадали. Роки за роками… З 2008-го - дитбудинки, соціально-реабілітаційні центри для дітей, з 2014-го – військові частини, госпіталі… З 24 лютого спочатку себе до ладу приводили з місяць, а потім руки в ноги і – поїхали!
На початку нашого перебування в Ірландії ми отримували соціальну допомогу. І все, що ми економили, то не відкладали, а відправляли в Україну. Поки у мене не було ірландської картки, відправляли через вестерн-юніон, бо кошти видавали кешем. Так от індус, який працює у відділенні, вже сам з нами першим вітався і сам запитував: «Переказ в Україну?».
Так що, можливо, волонтер.
- Якби всі так робили, було б всім добріше, а то ж покритикувати люблять.
- В людей різні характери, це засуджувати не можна. Я за свої 47 років вже стільки зіштовхувалася з людьми, які, інколи навіть критикуючи, роблять дуже багато доброго. Але критикують, бо вони ніби зробили більше. Ну, хтось – більше, хтось – менше, але, як ви кажете, немає маленьких справ.
- Ви думаєте про те, що далі?
- Всі оптимісти живуть мріями і цілями. Без цього було б реально важко навіть день прожити. Якщо у тебе немає цілі, то навіщо ти взагалі живеш? Звичайно, я на щось відкладаю, про щось мрію. Я неймовірно сумую за країною і дуже хочу додому. Бачу українців, які тут живуть, і вони постійно мотаються в Україну. У мене немає можливості залишити тут дітей, бабуся сама не справиться, бо дуже багато всього на тобі лежить зранку до ночі: пішки півтора кілометра до школи туди і назад з двома хлопцями, зранку зробити сніданок, зібратися, наготувати обід, вечерю…
Але я дуже хочу в Україну, дуже налаштована, що найближчим часом все ж таки ми з донькою приїдемо. Люди, які їздили додому, - з них ніби світло йде. Як би там не було, але дерево, яке виросло в одній землі, на іншій прижитися нормально не зможе. Незважаючи на те, що ми знаємо мову, у нас немає кордонів, ми скрізь їздимо, але через пару тижнів все одно завжди хочеться повернутися додому.
Це я так собі думаю, але в моєму будинку живуть інші люди, і туди їхати вже не зручно. Ти ж людям пообіцяв, то хай вони живуть, доки у них все не налагодиться, доки не звільнять окуповані території, доки вони не зможуть повернутися додому. Але дуже сильно хочеться додому.
- Поїдете до старшого сина переночувати.
- Думаю, знайдеться де переночувати (посміхається). Це я просто ділюся почуттями, бо ми сумуємо нереально. Діти, хоч їм і подобається школа - тут трохи мандруємо країною, вони побачили океан, багато інших цікавинок, - все одно питають: «Мамо, а коли ми поїдемо додому?». Вони сумують за своїм будинком. Постійно передивляються у своїх планшетах фото до 24 лютого - як вони знімали відосики для Тік-Току, як вони бавилися з нашими тваринами… Андрійко трішки боїться. Лева якось взагалі не зачепило все це, він не встиг злякатися. Люба з психологом проходила курси. Їй було дуже важко, вона взагалі пару тижнів просто не вставала з ліжка, коли ми приїхали до Ірландії, була в якійсь депресії…
Ясно, що це не забудеться, і вони це своїм онукам будуть розповідати. І воно не мусить забуватися. І я би не хотіла цього. Але хочу, щоб не лишилося травм на все життя. Намагаємося всі події з дітьми проговорювати. Я постійно заспокоюю себе тим, що у березні мій материнський страх за життя і здоров’я моїх дітей перевищив моє бажання залишитися вдома. Я бачу, скільки дітей загинуло, скільки постраждало… Я не можу це обговорювати, бо це дуже важко, і це буде виглядати як засудження когось. Але я дякую своєму материнському страху за здоров’я і життя дітей, що мої діти зараз в безпеці. І свого часу, коли ми повернемося в Україну, я знаю, що вони не будуть боятися, бо я це з ними пропрацьовую. Просто будуть пам’ятати і знати – хто є ворог, хто є свій і що потрібно робити.