Іво Бобул: Вперше в моєму житті у мене на сцені була пропозиція руки і серця
Іво Бобул зізнається: тяжко переживає теперішні часи. Рік тому Іво Васильович розповідав нам, як нелегко йому було пережити локдауни, бо ж для людини, яка пише, нестерпно перебувати у чотирьох стінах. Тоді переніс ще й операцію на ногах. Нині душа ще більше страждає від того, що відбувається в країні.
Та все одно народний артист України виходить на сцену, бо, як він каже, людині треба хороші пісні, щоб «не зачерствіти» від пережитого горя.
Зараз музика для ніг не потрібна, зараз потрібна музика для душі
- Іво Васильовичу, у вас зараз досить щільний графік концертів на підтримку ЗСУ, ви нещодавно виступали у селі Мощун, яке було понівечене росіянами. Як дарувати людям радість, коли у самого на душі, напевно, не радісно?
- Народ втомився від усього, що нині відбувається. Хочеш не хочеш, психологічно людина подавлена. А для того, щоб вона мала хоча б якийсь життєвий ресурс, її треба чимось наповнювати. І от хороша пісня, хороший артист, хороша зустріч дають людині те, чого їй не вистачає. Як кажуть, дають прокинутися людському.
Повинно бути тепло, має бути гарно на душі, бо інакше душа твердіє. Адже коли постійно обстріли, тривоги, коли в голові постійно думки «що робити і як жити далі», душа починає черствіти. А не треба давати, щоб вона черствіла, кам’яніла. Треба її зігрівати, говорити з нею, спілкуватися. Народ зараз дуже потребує зустрічей з хорошими артистами, хорошими піснями. Це правда.
- Згодна, бо й люди, попри все, йдуть на концерти. У Тернополі ви навіть організували додатковий виступ, бо був ажіотаж.
- Так, було два концерти. Дуже багато молоді було. І мені подобається, що молодь починає розуміти, повертатися до витоків, до музики, до гарних слів, до гарних текстів, які пишуться.
- До речі, вперше за останні роки ваша пісня «Осінній сад» прозвучала в соціальній мережі Tik-Tok. А фоловери зізналися, що недооцінювали вашу творчість, адже у вас прекрасний голос і дуже душевні пісні. Ця ж пісня потрапила і в музичний чарт Shazam, зайнявши 41-е місце. Чи тішить вас така переоцінка вашої творчості?
- У нашій державі завжди не цінувалися таланти. Я це пам’ятаю ще з тих часів, я ж не перший день на сцені. Були один-два артисти, яких виносили на п’єдестал і несли, поки вперед ногами не винесуть. А інші…
А репертуар у мене дійсно дуже шикарний, дуже хороші пісні. Я не те що себе хвалю, я просто бачу, як люди їх сприймають. І те, що зараз почали повертатися до себе і дійсно зрозуміли, що є такий співак як Іво Бобул – ну, вибачте, чому б і ні?! Коли це правда.
- Якщо ви збираєте повні зали, значить, так і є. Причому до вас ідуть без зайвої реклами, ви не ходите по телешоу, щоб себе піарити чи нагадувати про себе.
- Просто є прізвище і репертуар – от і все! Хто хоче слухати гарну пісню, приєднатися до хорошої культури, не просто до танцювальної, так би мовити, для ніг, то йдуть на мої концерти. Зараз якраз музика для ніг і не потрібна. Зараз потрібна музика для душі.
Сьогодні треба зберегти людську теплоту, щоб людина, так би мовити, не замерзала. Щоб у неї завжди було полум’я у душі. Бо кожна пісня кожному відгукується по-різному. От ти співаєш, і одному ця пісня нагадує щось своє, інший каже – так це про мене, третій каже – о, я знаю такі випадки. Кожен знаходить щось своє в тій чи іншій пісні. «Осінній сад» - це взагалі життєва історія
Сьогодні пісні Іво Васильовича переживають друге народження. Фото: facebook.com/nationalpalaceukraine
- Яка музика зараз повинна звучати? Багато пишеться пісень про війну, сум. Але сумного і так багато навколо. У вас же багато пісень про кохання.
- Звісно, про кохання треба більше співати. Дати людям надію, повинен бути плюс, а не мінус. Ми всі розуміємо, що тяжко, люди гинуть, молодь гине, найкращі наші діти гинуть, але постійно з цим жити не можна. Не хочу повторюватися, але, як я вже говорив, так душа кам’яніє. Багато жінок залишилися самі, чоловіки на війні, а жіноча душа як кам’яніє, то дуже тяжко потім її розігрівати. А в них ще діти ростуть, і треба дітей годувати, дбати про них, у них повинна бути теплота в душі. А дати її може тільки хороша пісня. Це вже доведено не мною - коли скрутні часи, гарна душевна пісня завжди допомагає. Так, людина може поплакати, але коли вона виплачеться, їй стає краще на душі. Це правда. Так виходить негативна енергія, а натомість треба наповнювати себе енергією, яка б пробуджувала всередині людини любов до життя.
- Ви допомогли офіцеру Нацгвардії Георгію освідчитися дівчині Олені на своєму концерті у Чернівцях. Хлопець сам на вас вийшов?
- Так, підійшли, кажуть, що є таке прохання, давайте зробимо. Це перший раз у моєму житті у мене на сцені була пропозиція руки і серця. Але найголовніше – це їхній тандем. Це було дуже класно. Бажаю, щоб вони жили дуже довго, народили багато діточок.
З ексдиректором Палацу «Україна», а тепер військовим Романом Недзельським. Іво Бобул підтримує наших хлопців на фронті. Фото: Facebook.com/ivo.bobul.94
Вірю, що Бог допоможе Україні позбутися «бункерного»
- Нині багатьом артистам скрутно. За що ви виживаєте?
- Я навіть не знаю, як сказати. Тяжко, як і всім. Економимо на всьому, на чому тільки можна. Розуміємо, що зараз війна, і про тебе ніхто не буде думати, бо є важливіші питання. Є держава і народ. Хоча іноді треба дбати і про народ. Але все наладиться, все буде добре, все буде Україна, і Перемога буде за нами.
- Ви були готові до повномасштабної війни?
- Я знав, що це почнеться, тому що «бункерний» ніколи не любив Україну, вона йому завжди була як більмо на оці. І коли вони зрозуміли, що ми можемо йти в НАТО, Євросоюз, це стало для них катастрофою. Хоча вони взагалі не мали ніяких тут прав. Ми вийшли з Радянського Союзу, такої країни більше немає. Як і вороття туди. Але, бачте, залізли в наш дім, с…ки, бо інакше сказати не можна.
Проте на брехні щастя собі не збудуєш. А вони ж тільки те й роблять, що брешуть, все, що вони кажуть – то брехня. У них все побудовано на брехні та крадіжках. На таке Росія - мастак.
Звичайно, коли вони почали гнати армію до наших кордонів, ми вже знали, що буде, питання було тільки – коли? Хотіли за три дні, але не знали, що розбудять козака.
Україна – то є свята земля. Історично, Україна, як і Ізраїль, - це дві великі енергетичні точки на землі. Я вірю, що Бог на світі є. І вірю, що він допоможе Україні позбутися «бункерного». Вони кричали, що ми браття. Та які ми браття? Як писав Леонід Данилович Кучма, «Україна - не Росія». Ми зовсім інші люди. Я не люблю слово «менталітет», але у нас зовсім інші поняття стосовно того, що таке життя. Ми віруюча нація. І цим все сказано. У нас з самого початку було православ’я. А там православ’я немає. Там все орки.
- Вас війна застала вдома? Як справлялися з першими емоціями?
- Спочатку - затяжний ковід, потім – війна, і все це дуже тяжко переживати. Психологічно дуже тяжко. Я нікуди не виїжджав, хоча й розумів, що можуть бути жахіття. Але Бог дав, щоб не сталося так, як вони хотіли.
- Хто є вашою підтримкою у ці дні? З ким можете поговорити по душам?
- За якихось пару років дуже багато людей я просто від себе відсіяв. Є ж обманщики, просто споживачі, є такі люди, з якими просто немає про що говорити.
А є й люди, які тебе розуміють, і ти їх розумієш, ви живете в одному часі, з тими подіями, які є, допомагаючи одне одному чим тільки можна. І із-за кордону хлопці допомагають, і в Україні. Слава Богу, кусок хліба в хаті є, вода є. Саме головне – аби здоров’я було. Тому бажаю всій нашій державі, всім нашим людям, президенту здоров’я і терпіння. Все буде добре. І ні в якому разі не здаватися.
- З кимось із колег-артистів спілкуєтеся?
- Ні. У них своє життя. Сталося так, що вони свої рішення прийняли. А як воно буде, то Господь Бог скаже. Я інколи диву даюся, коли чую тих артистів, вони просто зомбовані, то не люди, то якась мразь незрозуміла.
- Це ви про росіян чи наших, які там сидять?
- Про росіян. А наші що – потім розберемося.
- А що з ними потім робити – з тими, які зайняли позицію «мовчати»?
- Ті, хто в Росії, то вже все зрозуміло – вони залишаться там. А ті, що в Україні, практично всі щось говорять. Хтось поїхав за кордон і звідти любить Україну – це інша справа. Може, хтось заховався чи очікує чогось – не знаю.
Чернівці. Пропозиція руки і серця прямо на сцені за сприяння народного артиста. Фото: facebook.com/Lviv.ngu.west
Син мене розбудив словами: «Тату, війна!»
- У вас були російськомовні пісні, які ви самі писали. «Фрістайл», наприклад, перекладає свої пісні українською. Що буде з вашими піснями?
- Ті пісні, що в мене є російською, то більшість з них я написав сам. Це для мене зараз дилема. Я розумію, що є наша мова, і повинно звучати українське. Якщо перекласти – це все одно втрачає смисли. Було закладено одне, а вийде інше. Дуже тяжко знайти такі обороти, які мені потрібні в тій чи іншій пісні. Щось, може, придумаємо, або залишаться в історії.
- Значить, напишете нові. Пишеться вам зараз?
- Тяжко. Та як і всім. Не знаю, душа моя не є веселою. Вона придушена подіями, що кояться. І хочеш написати щось мажорне, але поки нічого не йде. Може, прийде час, і все буде. Треба старатися писати про життя. Бо воно йде і треба жити.
- Вашому молодшому сину, Данилові, 16. Як він сприймає війну?
- Це він мене розбудив словами: «Тату, війна!». Кажу – і що будемо робити? І він мені відповідає: «Я нікуди з Києва їхати не буду!». А тоді багато виїжджали. Але ми залишилися. І до сьогоднішнього дня ми в Києві.
Він все розуміє. Питає одне: «Тату, навіщо вони залізли в наш дім?! Що ми їм винні?». Та нічого ми їм не винні абсолютно. Це вони нам винні.
- Якою ви бачите країну після Перемоги?
- Це буде одна із наймогутніших європейських країн. Тяжко, але все буде. Потихеньку все розбудуємо, люди у нас роботящі, все розуміють. Так, багато виїхали, багато не повернуться, будуть шукати собі іншої долі, але багато і повернуться. Я багато країн об’їздив і все розумію, але вдома – то є вдома. Як у моїй пісні – «немає краще, як удома».
