Євген Кошовий – відверто про нагороду, роботу «Кварталу», родичів у Луганську та нові проєкти
Якби не війна, ми з Євгеном Кошовим, напевно, багато б жартували. Він би, як зазвичай, розповів купу смішних життєвих історій. Проте сьогодні ми говорили про військових, його першу державну нагороду, яку в мережі одразу ж чомусь поставили під сумнів, про момент, коли він не зміг стримати сліз, як вони з родиною прожили 38 днів на парковці, про розчарування в близьких родичах і, безперечно, про нашу Перемогу.
Хтось розпускав чутки, що ми з Пікаловим втекли в Польщу
- Євгене, вітаю вас з державною нагородою – орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. Це перша така нагорода у вас? Це було приємно чи ордени для вас не мають значення?
- Це моя перша нагорода такого рівня. Звичайно, нагорода – це приємно. І такі ордени не дають просто так. За кожною нагородою повинен стояти якийсь життєвий шлях, який ти пройшов і за який ти отримав таку нагороду.
В нашому випадку, думаю, ці два ордени – мій і Сашка Пікалова – можна розділити на весь наш колектив Студії «Квартал 95», адже ми всі допомагаємо нашим військовим з 2014 року, і на всіх людей, з якими ми співпрацюємо весь цей час – волонтери, фонди, в тому числі і Фонд Олександра Пікалова. Без них ми б багато чого не змогли зробити, не змогли б стільки допомагати нашим військовим, переселенцям та іншим людям.
Те, що ми не говоримо публічно про цю свою волонтерську діяльність – це наша справа. До цього часу ми все робили власним коштом, не збирали донати з інших людей, тому нам навіть думки не приходило, що треба перед кимось звітувати. Хтось інший афішує свою волонтерську діяльність – це його справа. Інші також за це ордени отримали. Але чомусь саме наші з Сашею нагороди викликали найбільше шуму.
- Так, ваші з Олександром Пікаловим імена чомусь найчастіше звучали. Як завжди, знайшлися люди, які не згодні зі списком нагороджених - писали, чому дали тим, а не іншим, знову зрада, все по блату. Як такі коментарі сприймаєте?
- Я передбачав, що таке буде. Бо з самого початку повномасштабного вторгнення ми багато хейту отримуємо на свою адресу. Наприклад, хтось розпускав чутки, що ми з Пікаловим в перший день війни втекли в Польщу… І це при тому, що ми з Сашком ще 24-го зранку приїжджали на телеканал 1+1, виходили в прямий ефір зі студії – щоб підтримати людей, щоб вони бачили, що ми в Україні, так само, як і наш президент, що ми всі разом з країною.
З другого тижня війни почали їздити з виступами до військових. Виступали у військових частинах, бомбосховищах, госпіталях, на станціях метро в Миколаївській, Дніпропетровській, Харківській, Одеській, Запорізькій, Київській, Житомирській, Волинській областях… Але все одно – почали писати, що ми в Польщу втекли. Якщо почитати все те, що пишуть, то може скластися враження, що ми з Сашком вже пів світу об’їздили за ці пів року. Я на таке стараюся не реагувати. Але іноді, звичайно, злість бере. Хоча ти розумієш, що декому за це просто платять гроші - за те, щоб вони наговорювали на людей.
- В Офісі президента пояснили, чому серед інших відомих людей нагородили і вас з Олександром, в тому числі і за більш ніж 140 виступів для військових під час повномасштабної війни. З концертами для військових ви бували в різних місцях і навіть на передовій. Було страшно?
- Звичайно, було страшно. Ти ж не знаєш, коли і куди щось прилетить. Якщо хтось каже, що нічого не боїться, то це до першого прильоту. Страшно, коли ти спиш під звуки працюючої артилерії і не розумієш, чия це артилерія – наша чи рашистська. Або коли ти вже перед від’їздом сидиш вечеряєш, і біля тебе ПВО збиває ракету, - це страшно. Страшно, коли ти стоїш у потязі, і він просто ходуном ходить від того, що над ним працює артилерія. До всього звикаєш, звичайно. І коли ти бачиш в очах військових підтвердження тому, що наші виступи їм потрібні, що вони раді, що ти приїхав і що ти з ними спілкуєшся на рівних, то ти забуваєш про страх. Більш того, в тебе з’являється ще більша впевненість в своїх військових, в своїй армії і в своїй країні.
З другого тижня повномасштабної війни «кварталівці» з артистами почали їздити з виступами до військових. Фото: Студія «Квартал 95»
Навіть якщо ти робиш щось хороше, критики знайдуться завжди
- Ви їздите з концертами до військових, щоб підтримати. А вам вдається самому стримувати емоції на таких концертах? Які моменти під час ваших виїздів до військових найбільше вас вразили чи зворушили? Де було найскладніше в емоційному плані?
- Я десь можу в індивідуальній розмові показати свої емоції, але привселюдно під час виступів стараюся не показувати сльози. Якщо припече, я потім сам посиджу в машині, трохи подумаю, щось трохи пороблю, щоб відволіктися. Найчастіше це буває після візитів до госпіталів, до лікарень, коли ти бачиш наслідки цієї війни. Важко виступати в тих військових частинах, де ти знаєш, що незадовго до цього хлопці пережили бомбардування. Це і виступ в Гостомелі: ми виступали там вже після звільнення міста, коли потроху почали все відбудовувати, але видовище там жахливе.
Ще в емоційному плані було складно виступати в метро у Харкові. Коли ми виступали перед людьми, які на той момент вже два з половиною місяці не виходили на вулицю, 78 днів вони сиділи у метро. У них там вже свій побут був організований. Звичайно, я не можу це порівнювати. Але в мене така картинка перед очима – фільм «Згадати все» зі Шварценегером. Це старе кіно, в якому люди жили під якимось куполом, і в них там все було облаштовано. От і в Харкові так - місто під землею. І дуже складно, коли ти бачиш в тому місті під землею дітей, які там навчаються, ходять на гуртки. Вони так раділи, коли їм дозволили потрошки виходити на вулицю. Ми з Пікаловим після чергового концерту піднімалися ескалатором на вулицю, і поруч з нами піднімалася маленька дівчинка, яка дивилася наш виступ. І вона так глянула на мене і каже: «А я наверх на гурток йду!» і язика мені показує. І все - тут я вже поплив, не зміг стримати сліз.
- Концерт, який ви знімали до Дня Незалежності, – це ваш перший телевізійний концерт з початку війни. На ньому не стримували сліз ні глядачі в залі, ні ви, актори...
- Так, дійсно, концерт був дуже емоційним. Просто нам дуже хотілося поділитися своїми емоціями з глядачами. Адже це дійсно був наш перший великий концерт з початку повномасштабної війни. І хотілось просто, щоб тебе почули ті, хто до тебе прийшов. Те, що відбувалося на концерті до Дня Незалежності, – це емоції, які ми хотіли донести глядачам ще з початку повномасштабного вторгнення. Я сподіваюся, що ми їх донесли.
- Чому на цьому концерті ви вирішили вперше об’єднати «Вечірній Квартал» та «Жіночий Квартал»?
- Вирішили об’єднати, бо такий формат зараз необхідний та цікавий для глядачів. Ми з дівчатами з «Жіночого Кварталу» з самого початку їхньої творчості. І з дівчатами ми багато разом виступали у військових частинах, у лікарнях. Тому вирішили – чому б не зробити спільний концерт. Нарешті вся країна об’єдналась, і ми також зробили єдиний «Квартал».
- Чи складно зараз готувати такі великі концерти?
- Я не можу сказати, що цей концерт складно було готувати. Складніше швидко знаходити щось важливе і потрібне нашим військовим - я маю на увазі волонтерство. Ми всі скучили за такими великими концертами. І нам дуже хотілося, щоб глядачі побачили цей концерт. Ми його зробили, і ми дуже раді, що глядачам він сподобався. Це наче ще один крок до перемоги, до того, що скоро все буде добре. І дуже хочеться, щоб під час зйомки наступних концертів ми разом з глядачами вже не бігали в бомбосховище. Тому що на зйомках цього концерту таке було декілька разів. Це було дуже незвично, але люди все розуміли. Адже зараз всі ми маємо дотримуватися техніки безпеки.
- З благодійним концертом «Вечірнього Кварталу» до Дня Незалежності теж не обійшлося без критики.
- Критика з’явилася, коли вийшов тільки анонс концерту. Люди ще не побачили концерт, а вже почали критикувати. Але після виходу концерту все змінилося, і критики майже не було. По-перше, якщо комусь не подобається те, що ми робимо, вони можуть не дивитися наші проєкти. По-друге, це був благодійний концерт, ми запросили на нього військових, медиків, людей з Маріуполя. Квитки ми не продавали. Але навіть якщо ти робиш щось хороше, критики завжди знайдуться. У нас завжди з’являється багато диванних експертів з будь-якого приводу: коли нове озброєння постачається - дуже багато експертів з цього питання, коли робиш благодійний концерт – також виникає дуже багато експертів. Робіть свою справу на перемогу, а не робіть сварок всередині країни.
Євген Кошовий та Олександр Пікалов на одному з концертів. Олександр Пікалов нині служить у Нацгвардії. Фото: Студія «Квартал 95»
Ми нікого не скоротили під час війни
- До речі, критикували і «Байрактар News», мовляв, заробляють під час війни. Але ж ви ж його власним коштом робите? Як виникла ідея робити такий проєкт?
- Так, ми робимо «Байрактар News» за свої гроші. Як виникла ідея цього проєкту? На той час в ефірі були одні новини, і ми вирішили зробити щось, що б допомогло людям відволіктися, знизити градус напруги. І подумали, що зараз можна робити гумористичні новини, такі як «Чисто News», але в яких ми б передавали всі ті емоції, що українці зараз відчувають до рашки. Тим більше гумор – це також наша зброя, яка підтримує бойовий дух всім українцям і дуже злить росіян. До речі, 30 вересня на каналі ТЕТ стартує ще один наш проєкт, у якому ми висміюємо наших ворогів, - сатирично-патріотична комедія «Бункер». Думаю, українським глядачам вона буде цікавою своїм гумористичним поглядом на російські проблеми.
- Чи є у «Кварталу» думки робити проєкти спеціально для YouTube?
- Ми про це думаємо, але потрібно підібрати такий формат, щоб його ні в кого не було. Якщо зараз ми всі будемо один одного копіювати, то не дуже добре. Треба придумати якийсь формат, який би не шкодив іншим нашим колегам, який був би актуальним на даний час і який би подобався нашому глядачеві. І не подобався рашці (сміється).
- Ваші колеги з «Кварталу» Олександр Пікалов і Володимир Мартинець пішли в Нацгвардію. Вони служать чи в запасі?
- Вони не в запасі, вони служать в Нацгвардії, в одній частині. Вони виконують ті обов’язки, які перед ними ставить командування. До речі, їхні побратими і командири приходили до нас на концерт об‘єднаного «Кварталу» до Дня Незалежності. Вони були серед глядачів в залі.
- За що зараз живуть актори «Кварталу» і ви зокрема? Як виживаєте, бо всім треба щось їсти, комуналку платити?
- «Квартал» всіх своїх співробітників підтримує, ми нікого не скоротили під час війни. Виплати здійснюються за рахунок прибутків минулих років. Багато з того, що було накопичено, пішло туди, де воно потрібніше, - до наших військових. Не хвастаюсь, просто відповідаю на запитання.
Сьогодні ще одну машину відправили нашим захисникам. А так взагалі з 2014 року ми навіть не рахували, скільки машин ми з «Кварталом» відправили військовим, просто купували і відправляли. Ніхто не думав, що їх потрібно рахувати і перед кимось звітувати. Ми ж купували їх за свій кошт. Тільки останню машину, яку мені нещодавно пригнали з Латвії, я купив в тому числі за донати своїх підписників. І, звичайно, я про це звітую: хто донатив, скільки донатив, коли привезли тачку, коли її переоформили… Вона вже поїхала під Балаклію до пацанів, які нещодавно дали звіздюлей оркам. І це перший раз, коли я звернувся до підписників за донатами. Просто хлопцям дуже була потрібна тачка, вони без коліс під Харковом стоять, їм орки все попалили. Ми збирали десь тиждень, але зібрали. Колеги з «Кварталу» також допомагали.
Зараз такий час, що ти повинен спочатку думати не про себе, а про тих, хто нас захищає, і робити те, що ти можеш, заради нашої перемоги. Але мені іноді здається, що для деяких людей війна вже закінчилася. Наприклад, для тих, хто зараз на спортивних тачках ганяє по Києву на великій швидкості і з таким звуком! І це зараз, коли є заборона використовувати такі двигуни! В мене дитина не спить через це. Я колись в мирний час і сам катався на спортивних машинах, але зараз війна і треба думати, що ти робиш. В Києві багато переселенців, які, мабуть, також дуже гостро реагують на такі звуки.
- Влада закликає нас готуватися до зими – утеплюватися, робити якісь запаси. Як ви готуєтеся? Можливо, теплі ковдри купили чи будинок утеплили?
- Теплі ковдри ми ще на початку війни відправляли переселенцям з Маріуполя. І якщо буде потреба, то ще відправимо. Ми їх підтримуємо, підживлюємо енергією, робимо все, щоб вони відчували себе комфортно, наскільки це можливо. Самі ми про це ще не думали. Теплі ковдри у нас ще є вдома. Що ще нам треба? Гарячий чай? Чайник є, чай є, вода є… Зараз потрібно думати не про те, як утеплити себе, а як утеплити наших бійців. Дай Боже, щоб до холодів війна закінчилася. Але всі ми прекрасно розуміємо, що це все може затягнутися. Тому насамперед треба думати про тих, хто зараз на передовій знаходиться. І їх треба утеплювати. Ми зараз якраз шукаємо комплекти військової теплої форми, щоб відправити хлопцям. Отак і готуємося. Бо треба спочатку підготувати тих, хто тебе захищає.
Благодійний концерт «Вечірнього Кварталу» та «Жіночого Кварталу». Фото: Студія «Квартал 95»
Я українську мову вивчив на Донбасі
- Ви ж родом з Луганщини?
- Я родом з Харківської області. До 6 років, до 1989 року, я прожив на Харківщині, а потім переїхав на Луганщину.
- Алан Бадоєв родом із Горлівки. І він, наприклад, говорив нам в інтерв’ю, що коли ти там живеш, то ти мало що знаєш про Україну, ти дивишся російські канали і орієнтуєшся на москву, так повелося ще з радянських часів. Звісно, хтось обрав Україну. Там, де ви жили, так само було?
- Ні, я не можу сказати, що на Луганщині чи на Харківщині орієнтувалися на росію. Такого не було. Я українську мову вивчив на Донбасі. В мене була дуже класна вчителька, я їй дуже вдячний за те, що вона навчила мене української мови. І я отримав українську освіту на Донбасі. В нас дуже багато людей спілкувалися українською. І українською нам викладали в коледжі. Ті, хто хотів, можливо, й орієнтувалися на росію. Від Луганська до російського кордону – 80 кілометрів. Хтось їздив на заробітки туди. Але у мене не було такого, що моє оточення, в якому я ріс, чи мої родичі орієнтувалися на росію.
- У вас там зараз лишилися знайомі, з ким спілкуєтеся? Чи змінилися їхні орієнтири?
- Як у людей в Луганську можуть змінитися орієнтири, коли вони сидять в хаті і не вилазять? Хлопець, з яким я вчився в одній школі, на два роки від мене молодший, він ховається вдома зі своїм старшим сином. Бояться виходити на вулицю, щоб не потрапити під мобілізацію до військ «ЛНР».
- У вашої дружини Ксенії у Ялті є двоюрідні сестри, рідний дядько з тіткою. Вона, якщо не помиляюся, говорила, що вони не підтримали Україну. Важко їй було сприймати, що все так?
- Авжеж важко було сприймати, коли вона сидить в підвалі в бомбосховищі з двома дітьми, з двома мамами і відправляє своїм рідним фото, відео того, що відбувалося тоді в Маріуполі, Бучі, Гостомелі, Ірпені... В перші два тижні з їхньої сторони жодного слова навіть не було написано. А потім написали: «Ой, Ксюшенька, мы вас так любим, приезжайте, мы вас защитим». Та йдіть ви за руським кораблем зі своїм захистом! Ви вже «поосвобождалі» нас достатньо. Потім ще тиждень Ксюша їм щось висилала, а у відповідь їй прислали букву «зет». Все, нема більше в Ялті родичів.
- А у вас були розчарування в людях, яких ви вважали близькими?
- Були розчарування в близьких родичах. Вони зараз там. Але я не хочу конкретизувати. Бо я знаю, що це буде читати моя мама. І вона завжди плаче, коли я про це так радикально кажу.
З дружиною Ксенією та доньками – Варварою та Серафімою. Фото: Студія «Квартал 95»
Ми просиділи в бомбосховищі на парковці 38 днів
- Варі - 14, Серафімі - 8. Як ваші доньки адаптувалися до війни?
- Серафіма народилася 2014 року. Ясно, що тоді вона ще не розуміла, що відбувається. Але весь цей час на сході України йшла війна. Як дівчата пристосувалися до повномасштабної війни? Спочатку вони боялися. Серафіма навіть по 3-4 дні не виходила з бомбосховища. Ми її вмовляли, щоб вона хоч піднялася в квартиру помитися. Вона знесла всі свої самокати вниз і цілими днями каталася по підземній парковці. І апетит в неї приходив тоді, коли наступала комендантська година. Тобто вдень вона нічого не хотіла їсти. А потім, коли всі сусіди збираються, кожен щось наготував - і тоді просинався страшний апетит.
Ми спали в машинах на парковці. Не тільки ми, але й багато сусідів та людей з нашого району. І Варя вже десь на 14-16-й день сказала: «Все, я більше не можу тут сидіти. Нехай мені буде страшно, але я хочу спати вдома». Однак після чергового бабаху ми все одно спустилися вниз. І так ми просиділи в бомбосховищі на парковці 38 днів. Тільки коли в Києві вже стало тихіше, ми піднялися в квартиру. Але було незвично спати вдома. Спочатку ще спали з відкритими очима.
- Дівчата навчаються онлайн чи офлайн?
- Так, дівчата ходять до школи в Києві, вчаться офлайн. В їхній школі є бомбосховище, вони туди спускаються під час повітряних тривог. Черговий вчитель збирає всіх і веде до бомбосховища. Причому там два бомбосховища: одне – для молодших школярів, друге – для старшокласників. Серафіма каже, що в їхній школі просто ідеальний підвал, і там їх годують легендарним борщем. До речі, Серафіма вчиться в одному класі з донькою Юри Ткача – Лізою.
- У Варі є хлопець, бачила, ви навіть підписані на нього в Інстаграмі. Наглядаєте?
- Я навіть не знав, що підписаний на хлопця Варі. Може, мене хтось підписав (посміхається). Навіщо наглядати за хлопцем? Можна ж завжди поспілкуватися по телефону. Ми з ним знайомі. Ми знаємо, хто він, де він, як він. Трошки контролюємо, але не наглядаємо.
- Що найперше зробить Євген Кошовий, коли ми переможемо?
- Перше, що я зроблю – це подякую Збройним силам України, Нацгвардії і всім, хто захищає нашу країну. Не знаю, скільки я буду їм дякувати – мабуть, до кінця життя. Це сміливі, сильні, сталеві люди. Впевнений, що повним складом «Кварталу» ми ще раз проїдемо по військових частинах, у яких виступали під час війни, поїдемо до всіх наших захисників з концертами, щоб особисто подякувати і привітати їх з Перемогою. Сподіваюся, це трапиться дуже скоро – наша Перемога.
