Акторка Оксана Жданова: Виїжджала зі своєї квартири і зрозуміла маму, яка у 2014 виїхала з Донецька
15 вересня у кінотеатрах виходить нова українська стрічка «Я працюю на цвинтарі». Продюсери кажуть, незважаючи на назву та професію головного героя, який, як вже можна судити з назви, працює на цвинтарі, цей фільм - чесне кіно про життя з доброю порцією чорного гумору. Це й гарний привід відволіктися і подивитися своє, українське, зі своїми класними акторами. Ми поговорили з однією із героїнь цієї історії - акторкою Оксаною Ждановою.
Оксана, до речі, донька акторів Віктора Жданова та Олени Хохлаткіної, які теж зіграли у цій стрічці разом з нею. Тому наша розмова вийшла не тільки кіношною, професійною, але й сімейною.
Грати з батьками надзвичайно легко і кайфово
- Оксано, нині назва звучить неоднозначно, та й професія головного героя тепер набула іншого сенсу. Що це за кіно? І яка ваша роль у ньому?
- Це кіно про людину, яка працює у сфері ритуальних послуг, тобто продає пам’ятники, домовляється про поховання. Історія зав’язана навколо головного героя, якого грає Віталій Салій, його ритуального бюро, куди приходять покупці. Моя героїня, у якої сталася трагедія, приходить у це бюро, щоб замовити пам’ятник.
- Читала, що зйомки відбувалися на справжньому цвинтарі.
- Так, зйомки були на цвинтарі і в павільйоні. Спеціально для фільму побудували, власне, декорацію контори, де працює головний герой. У мене був тільки один знімальний день, і саме я знімалася у павільйоні. Кладовище вже знімали без мене.
- У вас немає забобон щодо до зйомок на кладовищі? Хтось, наприклад, боїться лягати в труну.
- У мене особисто немає. Я чула якісь моторошні історії, але у мене такого знімального досвіду не було. Колись ми знімалися в одному фільмі з Адою Миколаївною Роговцевою, і за сюжетом на пам’ятнику було використано її фото. Так потім вона передала на майданчик пляшку і попросила випити за її здоров’я. Кажуть ще, треба показувати язика до команди «стоп», якщо ти в труні лежиш.
- В «Я працюю на цвинтарі» ви граєте з мамою та татом – Оленою Хохлаткіною та Віктором Ждановим. З батьками грати легше? Чи на зйомках вони для вас просто актори?
- Звичайно, на майданчику вони – мої колеги, ми стаємо просто партнерами, і трішки стирається лінія, що це мама й тато. Але мої батьки – прекрасні, талановиті, чудові актори, і мені з ними грати надзвичайно легко і кайфово.
- А взагалі приналежність до акторської родини допомагає? Коли кажуть – донька Жданова чи донька Хохлаткіної, інакше на вас дивляться?
- Я якось над цим не замислювалася у контексті «допомагає чи не допомагає». Але для мене особисто дуже приємно, коли кажуть, що це донька Хохлаткіної або Жданова.
- У січні цього року ваш тато зізнався, що пішов із сім’ї. І сказав, що, напевно, ви так йому і не пробачили. Пробачили? Які у вас наразі стосунки?
- Зараз стосунки чудові у нас у всіх. Чи пробачила я? Звичайно! Оскільки все це сталося у дорослому віці. Не можу сказати, що це була дуже сильна образа. Я розумію, що у кожної людини є вибір, і потрібно його поважати. Деякі люди підходять одне одному або не підходять, комфортно їм разом або некомфортно, це життя, і я вже розбирала цю ситуацію з точки зору дорослої людини. Звичайно, було неприємно, за маму трохи боляче, бо цей крок був дуже несподіваний для всіх нас.
Просто вже минуло багато часу, всі зрозуміли, що ми є один в одного – і це найголовніше. Це я зараз кажу і про себе, і про брата, і про тата, і про маму. Нам вдалося зберегти родинні зв’язки. І це дуже важливо, особливо нині. Наразі любов, як би це пафосно не звучало, дуже важлива. А ми правда любимо один одного дуже сильно.
- Так, наразі такий час, що варто розставляти всі крапки на «і», не відкладати щось на потім, дозволити собі нарешті бути чесним із собою. Що у вашому житті змінилося?
- Я перестала нити й жаліти себе. Перестала відкладати все на «потім»: зустрічі з батьками, друзями, знайомими. Тепер я собі цього не дозволяю. Пів року я була відсутня в Україні, і коли повернулася назад, за тиждень, напевно, зробила більше, ніж робила до цього. Тому багато чого роблю прямо сьогодні. І, звичайно, частіше кажу своїм рідним, що я їх люблю і сильно.
На зйомках фільму «Я працюю на цвинтарі» з мамою Оленою Хохлаткіною та головним героєм стрічки Віталієм Салієм. Фото: FILM.UA
Дуже шкодуємо за фотографіями, що лишилися у Донецьку
- Вашій родині довелося покинути Донецьк у 2014 році. Як ви переживали те, що не стало домівки?
- Мені було трохи легше, тому що 2010 року я приїхала до Києва, навчалася в університеті ім. Карпенка-Карого, тут жила. А батьки і брат мешкали у Донецьку. Тоді мені особисто було важко зрозуміти, чому мама постійно знаходилася в страшній депресії, чому вона казала: «Я прощалася зі стінами, я їх цілувала, коли виїжджала». Мені це було незрозуміло. А коли я виїжджала вже зі своєї квартири, яку придбала у Києві, це мій дім, я зрозуміла маму, яка виїжджала тоді. Втрата домівки чи відчуття втрати домівки – найжахливіше, що може статися з людиною.
- Вони розповідали, що тоді фактично взяли з собою лише документи, залишивши там 15 років свого життя.
- Так. Але за вісім років, а це досить велика дистанція життя, з’явилися нові речі… Дуже шкодуємо лише за нашими фотографіями. Людина завжди чіпляється за фотографії, за спогади. І це насправді дуже важливо. Бо все інше або люди добрі тобі дадуть, допоможуть, або можна набути, нажити. Важливе тільки здоров’я і життя.
- Ви повернулися й до роботи у Театрі ім. Франка? Що готуєте?
- Уже приступили до репетицій спектаклю «Кар’єра Артуро Уї» за Брехтом. Прем’єра планується, хоча сьогодні це гучне слово, в грудні. Це буде політичний театр. Брехт писав про Гітлера, але наразі зрозуміліше про путіна, тому у нас буде про путіна, хай би він вже згинув. Ми такі паралелі будемо проводити.
- А як ситуація з кіно? Є якісь кастинги, зйомки?
- Я поки що не мала жодних пропозицій. Наразі більше знімаються документальні фільми. Кіно, знаю, потроху запускається на заході країни, а тут поки що все «на стопі». Дякуючи Богові, дякуючи ЗСУ, маю надію, що скоро буде.
Ми маємо заборонити співпрацю з ворогом
- Наразі актори групуються, виступають, щоб в українських стрічках більше не знімалися росіяни, навіть петиція про це з’явилася. І багато хто розповідає, що усі ці роки українські актори відчували приниження у порівняні з росіянами – і в плані умов, і в плані гонорарів. Ви відчували це на собі?
- Звичайно, рівності не було. Це завжди всі знали, говорили. Я не чула жодної історії, щоб українці сказали – та ні, такого не було. Навіть сенсу не було йти пробуватися на головну роль, бо ми знали, що затвердять росіянку, а тебе - на другорядну.
Гонорари - різні. Гримерки - окремі. Але так можна казати не про увесь мій досвід. Бо на серіалі «Суддя» в мене був окремий вагончик. Це залежить також і від продюсерів.
- Я згадую вас у головній ролі у трилогії «Дворняжка Ляля», тобто українка в головній ролі, а там ще й 95 серій, і серіал був дуже популярний. Чому тоді так, якщо наші були успішними, глядачу подобалося?
- Я можу помилятися, але мені здається, такою була політика продакшну Front Cinema, який знімав серіал. Вони хотіли саме українських акторів на головні ролі, тобто це була їхня позиція. І ми з нашим Сашком Поповим грали головні ролі.
Згадую зараз серіал «Сашка», який теж вони знімали, і там у головній ролі Ганна Кошмал. Так, росіяни теж були, бо продукт треба продавати, але вони грали більше другорядні ролі. Це проблема ринку, продаж – всім правлять гроші.
Про гонорари взагалі мовчимо, у наших вони були менші. Як і про те, що росіянам оплачували і проживання, і добові.
- А чому тоді мовчали? Якби говорили, може, було б інакше? Чи боялися втратити роботу, адже не було такої акторської єдності, як наразі, а один у полі не воїн?
- Так, можна було. І це велика помилка. Римма Зюбіна з Ірмою Вітовською намагалися, вони про це говорили, відмовлялися. Але, як ви кажете, не було єдності. Та й нині деякі люди не розуміють, чому ми маємо заборонити співпрацю з ворогом, і сидять однією дупою на двох стільцях. Думаю, будуть такі артисти, які й надалі будуть так вчиняти.
Я чую ці слова на кшталт «Ну чого, є ж росіяни, які за нас». Один це сказав, другий, третій, четвертий – і вже купка артистів набирається, які про це говорять.
Наша петиція, на жаль, так скоро не збирає підписи, як хотілося б. Знову ж таки, бо деякі артисти не мають потреби, не хочуть про це говорити, хоча у них є досить потужна аудиторія в Інстаграмі чи Тік-Току.
- Так, зрештою не тільки в акторському середовищі, а й загалом у нашому суспільстві є ще ті, хто озирається у той бік і не може відрізати вороже.
- Бо треба пояснювати це людям. Так, є ті, хто не готовий відрізати, але я не розумію чому.
З татом Віктором Ждановим та мамою Оленою Хохлаткіною. Фото: Фейсбук Віктора Жданова
Люди чекають на українське
- Можливо, тому, що це помилка і культурного фронту, маю на увазі державну політику в цьому питанні?
- Так, і ми про це кричимо. Ми не можемо достукатися до Міністерства культури. Я не бачу їхніх роликів на цю тему. Я не розумію, чому вони про це не говорять.
Російська пропаганда – це дуже потужна машина, яка створювалася віками. І так просто все за один день не зламати. А нам потрібно було ще вчора це робити. Але ми й нині цього не робимо. Я не розумію чому Міністерство культури цим не займається.
От у нас був тур Європою зі спектаклем «Погані дороги», який поставила режисер Тамара Трунова за п’єсою Наталки Ворожбит. Стас Жирков, директор Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра, разом з Катею Савицькою, проєктним менеджером театру, зробили все самі і самотужки вивезли під час воєнного стану таку велику виставу в Європу. Жодного повідомлення про гастролі від Міністерства культури я не бачила! А ми ж їхали туди робити пропаганду української культури, українського театру, кричати про війну, ми збирали кошти для ЗСУ, для українських митців. І про це жодного повідомлення! А це дуже важливі речі. Ми зараз всі маємо бути заодно.
- У квітні Офіс президента робив зустріч у форматі відеоконференції з представниками культури, але, судячи з новин, щось далі нічого й не пішло.
- Дуже хочу помилятися, але мені здається, що це все було просто для галочки. Поговорили, а що далі? Нехай мене виправлять ті, хто реально бачить якісь зміни у пропаганді українського серед населення. Має бути якась просвітницька пропаганда - чому українська культура важлива, чому треба відроджувати своє…
Українське наразі - це бренд, і ми маємо скористатися цим шансом, маємо показати всім, що таке українська культура. І цим насамперед мало б займатися Міністерство культури, а не окремі люди на волонтерських засадах.
- Якби ви показували, що таке українська культура, що радили б подивитися з репертуару свого театру, з фільмів? Що є класним брендом?
- У Театрі ім. Франка є багато української класики на сучасний манер. «Украдене щастя», вистава за творами Стефаника Morituri te salutant режисера Дмитра Богомазова, «Лимерівна», «Безталанна» у постановці Івана Уривського, «Земля», «Буна», «Касандра», які поставив Давид Петросян.
Що стосується фільмів, радила б подивитися «Я працюю на цвинтарі», «Вулкан», «Додому», «Вірити», «Поводир», «Сумні портрети», «Погані дороги», «Припутні», «Земля блакитна, ніби апельсин», «Україна у вогні», «Мої думки тихі». Класний зняли серіал «Спіймати Кайдаша» за сценарієм Наталки Ворожбит, і це не через те, що там грає тато. До речі, ми нещодавно з татом були у Дрогобичі, його запросили представити там фільм «Захар Беркут», і таких масових фотографувань на вулиці у нього ніколи не було, принаймні я не бачила. А тут кожна людина, яка зустрічала нас дорогою, тисла руку і казала – дякую за серіал, дякую за роль, дякую за те, що українське. Люди чекають на українське.
- Що ви найперше зробите, коли ми переможемо?
- Перше, що я зроблю, - мабуть, відвезу свою бабусю в її дім у Херсоні. Слава Богу, так сталося, що за місяць до війни вона приїхала до нас і так з нами й залишилася.
Оксана Жданова радить завітати у Театр ім. Франка, де є багато української класики на сучасний манер. А ще у грудні актори хочуть презентувати спектакль «Кар’єра Артуро Уї» за Брехтом, але осучаснений до наших буднів. Фото: Надано Оксаною Ждановою, фотограф Анастасія Мантач
