ALYOSHA: Тарас до війни готувався заздалегідь, а я не була готова абсолютно
24 лютого Тарас Тополя пішов в тероборону, Олена ж мала подбати про безпеку їхніх трьох дітей – 9-річного Романа, 6-річного Марка та Марійку, якій у серпні виповниться 2. З тих пір наживо пара ще не бачилася ні разу. Нині Олена з дітьми в Америці, але зізнається – хоче прилетіти в Україну, щоб обійняти чоловіка.
З Оленою Тополею ми поговорили про їхнє життя в Америці, спілкування дружини з чоловіком та дітей з батьком, благодійні концерти, важливість мови та нової історії.
Лечу в Україну до чоловіка, бо хочу його побачити, обійняти
- Олено, якою була ваша розмова з Тарасом, що він йде на війну?
- В той момент я взагалі не усвідомлювала, що відбувається. Сирени, вибухи… Треба було швиденько зібрати дітей, усе найнеобхідніше і – їхати. Ми думали лише про те, щоб вивезти дітей. Це була задача номер 1.
На жаль, ми не заправили авто заздалегідь – це я винна. Я не вірила, що таке може статися. Тарас постійно мені казав, щоб я заправляла машину наповну, але, чесно, не вірила, що буде війна. Думала - це ж настільки неадекватно, що цього не може бути. Але, на жаль…
Тато Тараса забрав нас біля заправки, ми простояли там 3 години. Діти змучилися, хотіли їсти, у нас маленька донечка, яку треба мити, міняти підгузки. Фізично була складна ситуація. Ми доїхали до будинку тата, взяли хліба, солоних огірків, знову сіли в авто і виїхали на Золочів Львівської області, де живе наша няня.
Їхали туди 23 години без жодної зупинки. Приїхали о 3.30 ранку 25 лютого, няня нас прийняла. Речі нам зносило усе село – одяг для дітей, дитячий горщик, коляску, бо ми нічого не взяли.
Прожили там два тижні. Думала, трохи побудемо і повернемося додому. Але коли почали бомбити вже й захід України, вирішили їхати у Варшаву. Там ми пробули тиждень, чекаючи, коли за нами з Америки прилетить чоловік мами Тараса. Він нас забрав, і ми полетіли з дітьми в Америку. І ось досі ми з дітьми тут.
Я, до речі, збираюся скоро прилетіти в Україну побачитися з чоловіком, тому що, м’яко кажучи, дуже скучила.
- А ваша родина як?
- Мої брати, як і Тарас, теж військові. Тато працює на авіазаводі, де ремонтують літаки. То ж всі при ділі. Мама допомагає доглядати за дітьми мого середнього брата. Вся моя сім’я, в якій я виросла, у Києві.
- Тарас – людина соціально-політично активна, він завжди цікавиться подіями в країні. Чи обговорювали ви те, що війна може бути?
- Звісно, Тарас піднімав ці питання. І неодноразово. Але мені це просто не налазило на голову. Живучи в цивілізованому світі в XXI столітті і очікувати такі речі – мені це здавалося якоюсь недоброю вигадкою.
А Тарас готувався заздалегідь. Спальники, рюкзаки, все найнеобхідніше у нього було зібране.
А я не була готова до цього абсолютно. Не вірила до 5 години ранку 24 лютого. Коли пролунали вибухи, діти почали плакати - я не мала навіть що їм сказати.
- Ваші стосунки сьогодні – це відеозв’язок. Як ви підтримуєте одне одного на відстані? Як переживаєте ці моменти?
- Ми переживаємо. І переживемо! Ми спілкуємося, намагаємося зідзвонюватися кожного дня. Звісно, якщо Тарас на чергуванні, то такої можливості немає. Але, повірте, ми не та пара, на яку впливає відстань. Тим більше - у нас троє дітей. Вони не дають розслабитися мені, вони дають Тарасу сил, що він має бути здоровий, живий, цілий, тому що в нього теж троє дітей. Тут мова не тільки про нас. Ми кохаємо одне одного – і нічого не змінилося. Я лечу в Україну до нього, бо просто вже не можу – хочу його побачити, обійняти.
Олена зізнається, що збирається в Україну до чоловіка, щоб обійняти. З початку війни пара ще не бачилася. Фото: прес-служба ALYOSHA
Без молитви не обходиться. Це моя певна медитація
- Троє діток, Марійка взагалі зовсім маленька, чужа країна, але ви ще й виступаєте на благодійних концертах. Як встигаєте?
- Дуже допомагає мама Тараса. Це – Америка, і щоб виступити десь на концерті, це не так легко: не сядеш просто в авто, щоб доїхати до якогось міста, тут треба постійно літати. Усе на дуже великих відстанях. І якби не допомога мами, я б не могла ні до концертів долучатися, ні, от як зараз, прийти на репетицію. Мені у музичній студії безкоштовно дають можливість поспівати, попрактикуватися. Тарас написав директору листа з проханням, щоб мене тут прийняли, і мене прийняли. Тому у мене є хороша можливість бути в тонусі, і я в будь-який момент можу їхати на концерт співати задля України. Хоча інших тут концертів і немає.
Окрім мами Тараса та її чоловіка Алекса, у Лонг-Айленді живе тітка Тараса – Валя. До речі, хлопчики якраз зараз у неї перебувають. Ще вони їздять в дитячий табір на півдня. Тому саме в цей період я можу полетіти в Україну. Бо лишити на маму трьох дітей – це дуже важко. А так вона лишиться тільки з Марійкою.
- Співати, писати пісні - наскільки це емоційно складний зараз процес?
- Пісні не пишуться, але співається. І без молитви не обходиться. Це моя певна медитація, мій зв’язок з Творцем, коли я можу передати свої переживання, прохання, попросити помилувати. Дуже тяжко, коли ти на відстані. В Україні, мені здається, трохи легше душевно. А тут все настільки терзає душу, що все переживаєш через себе – кожну ту дитину… І ти нічого не можеш зробити, бо ти не вдома.
- Знаєте, ми, хто тут, теж нічого не можемо зробити, на жаль. Не можемо вберегти інших від «прильотів», як би цього не бажали.
- На жаль, і армія не зовсім оснащена, у хлопців є великі потреби. І я не бачу, щоб ті гроші, які постійно світ передає Україні, до них доходили. Тарас теж говорив, що їм треба машини, прилади нічного бачення.
Я розумію, що все коштує дуже дорого, але дуже дивно, що за ті гроші, які надають Україні, не можна купити найнеобхідніші речі. І ми мали б мати не 1-2 одиниці того, що потрібно, а запас. От треба їхати вночі хлопцям, а фари включати не можна, щоб не засвітитися, і вони не можуть забрати тіла, поранених, вони не встигають доїхати, і люди гинуть. Гинуть через те, що до них просто не можуть туди доїхати! Невже життя дешевше за ті прилади? У мене це просто не вкладається у голові.
Тому ми й далі організовуємо концерти. Але зараз збираємо на певні конкретні речі для конкретних людей. Вони будуть придбані тут, і їх отримають там, де є в цьому нагальна потреба.
- Роман і Марк ходять до школи? Як вони адаптувалися в Америці?
- В нашій школі ми вчимо англійську-британську, а тут – англійська-американська, і вона відрізняється. Але це діти – вони швидко адаптуються. Звісно, вони мало що поки розуміють, але на пальцях, жестах добре з усіма спілкуються.
Зараз у школі навчання вже закінчилося. Але, як я вже говорила, вони їздять у табір, там спілкуються з дітьми. І все у них наче вдається. Марк, мені здається, навіть швидше хватає англійську мову, ніж Роман. Вони перелаштовуються на трохи інший менталітет, вивчають мову, іншу культуру. Це хороший досвід, який допоможе їм в майбутньому.
- А наскільки там важко жити у фінансовому плані? Америка не дешева країна.
- Якби тут не було у нас рідних, ми б сюди ніколи не поїхали. У мене, звісно, є знайомі, куди б я ще могла поїхати, але сидіти в когось на шиї не дуже хотілося. І тут є мама Тараса, яка може допомогти мені з дітьми. Якщо б я навіть знайшла якусь роботу, щоб заробляти, то мені треба було б кудись влаштовувати дітей. А це все, знову ж таки, коштує грошей.
Медицина тут неймовірно дорога. У мене, наприклад, недавно набрякли мигдалини, у мене ніколи раніше такого не було. Похід до лікаря – 500 доларів. Я не можу собі це дозволити. Тому лікувалася народними методами. Як відчувала, так і робила.
Тут без рідних, без допомоги вижити нереально. А не дай Боже дитина захворіє. Я подавала документи, щоб отримати хоч якесь страхування, але мені відмовили. Не відмовили лише Роману, тому що він тут народився, він є американським громадянином. А мені, Марусі і Марку хворіти не можна.
Співачка дає концерти в Америці, де збирає кошти на допомогу країні. Фото: прес-служба ALYOSHA
Діти завжди намагаються робити татові презенти
- Чи говорите ви з хлопцями про війну в Україні?
- Вони знають абсолютно все. Просто вони цим не переймаються так, як дорослі. Вони живуть у своєму дитячому світі, і в принципі я не хочу, щоб вони щодня дивилися якісь новини. Іноді, коли у мене емоційні зриви і я просто ні з того ні з сього починаю плакати, вони підходять і питають: «Мамо, що сталося»? Кажу, що все нормально, але вони розуміють, що я плачу за Україну.
Вони дуже скучили за Тарасом, вони теж дуже хочуть додому – хочуть у наш парк, у свою кімнату…
- Які у них розмови з татом? Чим вони з ним діляться?
- Вони завжди намагаються робити для нього якісь презенти. То малюнки йому малюють, то щось випалюють на дереві. Вони в курсі усіх мемів, тому малювали, як рашистські танки наші гуси клюють, щоб підняти татові настрій. А Марійка у нас господиня і генерал (посміхається). Дівчина бойова.
- У вас день народження був 14 травня, у Тараса - 21 червня. Як вітали одне одного?
- Я на свій день народження якраз була у Далласі, штат Техас. Мала там концерт у католицькій школі. Тарас, мабуть, зв’язався з організаторами, бо вони знайомі, і вони від нього підготували для мене у гримерці букет ромашок, як я люблю. А діти, які там навчаються, намалювали мені дуже багато малюнків з ромашками. От так він мене привітав.
Мені, на жаль, не було як передати свої привітання в якості подарунків, тому я подзвонила, привітала, зробила пост в Інстаграмі. Це все, що я в цей момент могла зробити, на жаль. Сподіваюся, дуже скоро його побачу.
- А пісню 2step ви чули до ефіру чи слухали прем’єру уже з усіма українцями?
- З усіма.
- Які емоції у вас були? Я навіть уявила, як ви стоїте навпроти нього і він для вас співає.
- Я цю пісню сприймаю не лише як свою. Ця пісня виконана Тарасом, але вона виконана від імені мільйонів чоловіків, які так само співали б, якби могли. В ній багато любові, багато болю, багато сподівань, надій (плаче). Я навіть не можу описати словами свої емоції.
- Там ще є така фраза: «мила, обіцяю, коли все мине, я танцюватиму з тобою so slow». Вам часто вдавалося танцювати удвох?
- Ні, ми практично ніколи не танцювали разом. Танцювали, мабуть, рази два. Перший – коли ще тільки почали зустрічатися. Я прийшла у якийсь клуб на їхній концерт, а після концерту ми залишилися на афтепаті, і от там ми розійшлися в танцюльках. А де танцювали другий, навіть не пам’ятаю. Це було так само не серйозно, ми просто сміялися і веселилися. Тарас не любить танцювати. Хоч він і ходив у дитинстві на народні танці, якось у нього з танцями не склалося, він некомфортно себе почуває в танці.
Але «коли все мине», йому доведеться станцювати зі мною.
Щасливі разом. На відпочинку в Єгипті до війни. Фото: прес-служба ALYOSHA
Треба піднімати те, що було затоптане століттями – нашу історію і культуру
- Про що ви сьогодні мрієте? Думаєте про майбутнє?
- Десь рік тому я зрозуміла таку річ: коли ти багато мрієш, будуєш якісь плани, ти не живеш тут і зараз, не усвідомлюєш, що відбувається тут і зараз, не можеш правильно це оцінити, не можеш правильно розставити по місцях пріоритети. Тому намагаюся жити тут і зараз, в цей самий момент відчувати себе, усвідомлювати себе тут і зараз. Усвідомлювати – хто така я, що є навколо мене, чому так.
У мене є якісь картинки в голові, які з’являються самі по собі. Можливо, вони схожі на мрії, але вони з’являються не по моїй волі, я нічого не планую. Мабуть, це якась моя ціль, і якщо вона резонує зі мною на позитиві, я можу цілитися в цю сторону.
А так, особливо зараз, у мене одне бажання – щоб закінчилися ці жахи, щоб Україна перемогла, щоб ми щасливою країною піднімали те, що було затоптане століттями – нашу правдиву історію, культуру.
От співають «Ой у гаю при Дунаю». А чого при Дунаю? А де той Дунай? Виходить, що українці при Дунаю жили. А взагалі – які у нас були території, а які стали? Радянський Союз з головуючою росією змінював історію так, як йому хотілося. Інформацію про українське коріння, історію і культуру просто стирали звідусіль. Тому хочеться знати ту історію, яка була насправді, знати правду.
Бо наші покоління ростуть ніби в тумані. А ми не просто територія, ми великий народ.
- Що ще у вас змінилося? Чи були розчарування?
- Розчарувань немає. Є усвідомлення того, що я така ж, як і всі, що мені давали знати, що мені вкладали, те я й знаю. Сама я нічого не шукала, жила на абсолютній довірі, як і всі інші діти.
Ми всі сформовані з дитинства. Тому свідомим дорослим людям зараз треба розуміти – після того, що відбулося, що відбувається, нові покоління мають знати більше. Все, що стосується мови, історії, це все треба піднімати. Інакше нічого не зміниться. Навіть після перемоги. Якщо все знову повернеться на круги своя – смисл тоді всієї боротьби? Скільки людей, дітей загинули! Заради чого? Заради того, щоб просто відбитися?
Ми таки вже маємо стати Україною зі своєю мовою і правдивою історією. Тому всі публічні люди, які мають вплив на тисячі людей, мають нести відповідальність за те, що вони роблять.
Для мене було неприйнятно, коли багато артистів несли якусь пургу своєю творчістю, вибачте, як є, і виховували нові покоління цією пургою. Тому всі публічні особистості, які говорять, співають, танцюють для народу, мають нести хороші смисли. Вони - це вихователі. Я це говорила з першого дня, коли вийшла на сцену.
Я сама виросла в російськомовному Запоріжжі. У мене була російськомовна школа. У мене була та історія. Але з 2014 року я перейшла на українську мову, почала писати свої пісні тільки українською – Майдан, війна мене змінили. А на більшість ці події взагалі ніяк не вплинули. Вони все одно поїхали виступати до ворога. Проте це їхній вибір, я не несу відповідальність за інших публічних людей. Але свою відповідальність прекрасно усвідомлюю і закликаю всіх зробити те саме.
