Сергій Лозниця у Каннах виголосив промову на захист російської культури та російської мови
Український режисер Сергій Лозниця на кінофестивалі в Каннах отримав нагороду France Culture за внесок у кіномистецтво. Він виступив із промовою проти бойкоту російської культури. Про свою позицію на захист російського кінематографа Лозниця заявляв із перших днів війни, за що його виключили зі складу Української кіноакадемії. Текст виступу Лозниці в Каннах опублікувала російська служба "Радіо Свобода".
- Шановні пані та панове! Для мене величезна честь здобути цю нагороду. Я дякую пані Сандрін Треньє та її колегам з France Culture за високу оцінку моєї роботи в кіно, за підтримку моїх поглядів та моєї позиції.
Для всіх нас культура – справа життя, і сьогодні ми опинилися на лінії фронту. З одного боку - ті, хто вимагає заборонити російський кінематограф, та й взагалі повністю "скасувати" російську культуру. З іншого боку – ті, хто проти тотального бойкоту культури.
Відразу ж після початку російської агресії в Україні я виступив проти тотальної заборони російського кіно та проти бойкоту російської культури. Деякі мої співвітчизники відповіли на це вимогою бойкотувати і мої фільми – зокрема, фільми про нинішню та минулу війни – "Донбас", "Майдан", "Бабин Яр. Контекст". Вражає, що кілька років тому ті самі фільми – "Донбас" та "Майдан" вже були заборонені. Це сталося у тоталітарній Росії, за наказом ФСБ. Сьогодні українські "активісти" вимагають скасовувати покази цих фільмів у демократичному Європейському Союзі. Доводиться з жалем констатувати, що у деяких питаннях їхня позиція збігається з позицією російської ФСБ.
Російською мовою героїчні захисники острова Зміїний пояснили російським агресорам, куди їм слід прямувати.
На жаль, на лінії фронту опинився сьогодні й Канський фестиваль. Наскільки я знаю, лише один раз за 75-річну історію Каннського фестивалю його керівництво отримувало листа від голови державного Фонду кіно з вимогою прибрати з програми фільм громадянина цієї держави. Це сталося у 1969 році з фільмом Андрія Тарковського "Андрій Рубльов".
Цього року така сама історія сталася з моїм фільмом "Природна історія руйнування" виробництва Німеччини, Литви та Нідерландів, прем'єра якого відбудеться післязавтра. Фільм про проблему, яка знову стала жахливо актуальною на війні, яку Росія веде в Україні: чи можна використовувати мирне громадянське населення та простір людського життя як ресурс війни? Виявляється, керівників організацій, котрі підтримують українське кіно, ця проблема не турбує. Їх турбує лише те, що громадянин України наважився висловити думку, протилежну думці більшості. Вони ведуть війну своєму, особливому, фронті – не так, де вирішується доля Європи, сучасної цивілізації і, можливо, всього людства, але в тому, де державне будівництво підмінюється війною культур, де знання власної історії замінюється міфотворчістю, де свобода слова і свобода самовираження оголошуються ворожою пропагандою.
Події цих трьох військових місяців, і та агресія, якої зазнали і зазнають не лише окремі культурні інституції: музеї, театри, кінотеатри, галереї, а й самі автори – режисери, актори, диригенти, художники, музиканти – вимагають рефлексії та серйозної розмови. Нам треба зрозуміти, що відбувається? І кому це потрібно?
Вимога заборони культури рівносильна вимозі заборони мови. Вимога така ж аморальна, як і божевільна. Мова – одна з найважливіших та основних категорій культури. У мові та за допомогою мови формується та виражається світорозуміння людини. Вимога заборони культури рівносильна вимоги заборони мови. Вимога така ж аморальна, як і божевільна. Як можна заборонити мову, якою розмовляє 350 мільйонів людей на земній кулі? Я звертаюся зараз до вас моєю рідною мовою, якою я говорив у моєму рідному місті Києві з дитинства. Цією мовою говорить більшість біженців зі східних областей України. Цією ж мовою героїчні захисники острова Зміїний пояснили російським агресорам, куди їм слід прямувати. Сучасна Україна – багатонаціональна та мультикультурна країна. Вимога бойкоту російськомовної культури, яка є також і досягненням, і багатством України, є архаїчною та деструктивною за своєю природою. Більше того, воно докорінно суперечить європейським принципам культурного плюралізму та свободи вираження. Замість того, щоб поставити російську мову, рідну мову для 30 відсотків громадян країни, на службу Україні, говорячи на ній правду про страшну війну, "культурні активісти" знемагають від безглуздої, сизіфової праці – знищити те, що незнищене.
Складається враження, що під "культурою" ці люди мають на увазі просту сукупність окремих творів - кінофільмів, романів, спектаклів, картин тощо. Але це не так.
Культура – це людська діяльність у найрізноманітніших її проявах, це ритуали та практики нашого життя, це форми та способи людського самопізнання та самовираження, це наша пам'ять та практики її збереження та відтворення. І, зрештою, культура – це обробіток, це розвиток. Думаю, що всім вам – співробітникам France Culture, патронам та друзям цієї чудової організації – це чудово відомо.
Як можна у відповідь на варварства, які здійснюються режимом Путіна руками російських вандалів в Україні, вимагати зруйнувати чи скасувати те, що завжди протистояло варварству?
Як можна воювати проти всього цього? Як можна ототожнювати лиходійства, що здійснюються нинішнім російським режимом (власне, за останні сто років у Росії інших режимів, крім лиходійських, і не бувало) з творами тих російських авторів, часто ізгоїв і майже завжди – скорботних пророків у своїй нещасливій вітчизні, які стали частиною світової культури, а отже – надбанням всього людства? Як можна у відповідь на варварства, які здійснюються режимом Путіна руками російських вандалів в Україні, вимагати зруйнувати чи скасувати те, що завжди протистояло варварству? У цьому немає ні логіки, ні сенсу.
Французький філософ Рене Жирар пише: "Об'єктом справжньої ненависті може стати тільки та людина, яка заважає нам задовольнити бажання – притому що сама його і вселяла. себе це відчайдушне схиляння, він відмовляється бачити у своєму зразку що-небудь, крім перешкоди. Друга роль зразка, таким чином, виходить на перший план і абсолютно перекриває собою початкову, що полягала в релігійному йому наслідуванні".
Що ж із нами відбувається? Що відбувається із культурою? Вважаю, що саме за допомогою конструктивної та глибокої дискусії, а не ультимативного постулювання різноманітних заборон можна дійти розуміння. І якщо ми говоримо про кіно, то, на мою думку, Європейська Кіноакадемія може стати майданчиком для всеєвропейської конференції за участю філософів, антропологів, істориків кіно, культурологів, кінознавців, режисерів та сценаристів, щоб обговорити цю дуже серйозну проблему.
Стефан Цвейг згадує у своїх мемуарах атмосферу Першої світової війни: "Францію та Англію "завойовували" у Відні та Берліні, на Рінгштрассі та на Фрідріхштрассі, що було значно простіше. На магазинах повинні були зникнути англійські, французькі написи, навіть монастиря " змушений був змінити назву, тому що народ обурювався, не підозрюючи, що "ангельські" передбачало ангелів, а не англосаксів. "Наївні ділові люди наклеювали на конверти марки зі словами "Господь, покарай Англію!", світські пані клялися, що, поки що живі, не вимовлять жодного слова французькою. Шекспір був вилучений з німецького театру, Моцарт і Вагнер – із французьких, англійських музичних залів, німецькі професори оголошували Данте германцем, французькі – Бетховена бельгійцем, бездумно реквізуючи духовну спадщину з ворожих країн, як зерно чи руду. Не задовольняючись тим, що щодня тисячі мирних громадян цих країн убивали один одного на фронті, у тилах ворожих країн паплюжили й ганьбили взаємно їхніх великих мерців, які вже сотні років тихо спочивали у своїх могилах". Вам це нічого не нагадує?
Доля подарувала мені кілька років дружби з великою Іреною Вейсайте, литовською єврейкою, яка врятувалася з Каунаського гетто, професором театрознавства та фахівцем з німецької літератури, соратницею Джорджа Сороса та видатною громадською діячкою Литви. Ірена якось згадувала, що у гетто вона зі своїми друзями-підлітками організувала підпільний гурток німецької поезії. Вечорами вони збиралися потай і читали один одному вірші Гете, Гейне, Шіллера. "Але як же так? Адже навколо вас щодня звучала мова німецьких катів?" - Вигукнув я. Ірена подивилася на мене з подивом: "Так, але яке це стосувалося Гете?!"
Тільки небагатьом дано такий дар душевної мудрості, тільки одиниці можуть дотягнутися до такої людяності, тільки справжні герої здатні на шляхетність. Але кожен із нас, людей культури, має зробити зусилля, щоб протистояти варварству у будь-яких його проявах. Мене часто запитують – що має робити художник під час війни? Моя відповідь проста – зберігати здоровий глузд і захищати культуру.
Дякую вам.
23 травня на Каннському кінофестивалі пройде прем'єра документального фільму Сергія Лозниці "Природна історія руйнувань" про бомбардування європейських міст під час Другої світової війни.
Українська кіноакадемія виключила Сергія Лозницю зі свого складу та звернулася до світової спільноти з проханням не позиціонувати режисера як представника української культурної сфери. Це сталося після того, як Лозниця висловив категоричну незгоду із закликом Української кіноакадемії бойкотувати кінематограф РФ.
