• Головна
• Шоу-біз

Фото: Ілля Дабсоло

Наразі Олексій Гладушевський, сценарист, продюсер багатьох успішних теле- та кінопроєктів, разом зі своїми однодумцями розгорнули у Чернівцях культурний фронт. Адже відновлення культури – процес не менш важливий, і щоби перемагати, нам потрібно творити.

Ми поговорили з Олексієм Гладушевським про його ініціативи, що чекає кіно в майбутньому і які фільми будуть цікаві глядачеві.

Ми вирішили, що треба об'єднувати людей культури та щось робити

- Олексію, як ви? Як ваш настрій?

- Як у всіх, мабуть. Не дуже хороший, хочеться, щоб закінчилася війна, хочеться повернутися додому. Проте розумієш, що сидіти в депресії – це нічого хорошого нікому не дасть. Тому щодня намагаємося щось робити, щоб прискорити нашу перемогу. Це стосується як якихось побутових історій, допомоги у розселенні, допомоги ЗСУ, так і культурних моментів. Вважаю, що після нашої перемоги головна війна розпочнеться саме на культурному фронті. І нам уже зараз потрібно вирішувати, як на ньому воювати.

- Ви, власне, цим і зайнялися, організувавши на початку квітня проєкт «Мистецький штаб» у Чернівцях. Чому зупинилися саме на Чернівцях?

– Спочатку ми жили у селі під Чернівцями, займалися там розселенням людей. Мої знайомі вигадали схему: шукати вільні будиночки, бо в самому місті вже практично неможливо було перебувати, оплачувати їх чи бронювати, щоб людині було куди приїхати. Комусь повністю оплачували, для когось просто бронювали.

Там же монтували різні ролики агітаційного характеру, які були потрібні на той час. Шукали та збирали по можливості гроші для тих, хто потребував.

Але через якийсь час я зрозумів, що треба займатися тим, що вмію, в чому я розбираюся. Мені часто почали зустрічатися повідомлення від акторів, культурних діячів, які зводилися до однієї думки: напевно, наша професія більше не потрібна, треба перекваліфіковуватися.

Згодом усі культурні інстанції, які проводили пітчинги та виділяли кошти на культуру, одна за одною почали оголошувати про те, що всі гроші перераховуються на ЗСУ. І це абсолютно правильно. Але для людей культури це був знак – а як і що робити, чим займатися?

Тому ми вирішили, що треба переїжджати до Чернівців та намагатися об'єднати людей, у спільних дискусіях зрозуміти, хто на якому світі і де перебуває і що ми разом можемо робити. У селі, як ви знаєте, це зробити неможливо.

Вже у Чернівцях я познайомився із командою Культурно-мистецького центру імені Івана Миколайчука. Виявилося, це красиве сучасне приміщення з кількома залами та великим кінотеатром. А перше, що мені було потрібне, це приміщення, щоб було десь збирати людей.

Великий успіх ще й у тому, що його директор Іван Бутняк якраз був у процесі задумки подібної історії. Вони також хотіли спробувати об'єднати у Чернівцях людей мистецтва та культури та щось починати робити для них та разом з ними.

- І з чого ви почали?

– Ми об'єднали зусилля та відкрили «Мистецький штаб». Першим нашим завданням було – познайомитися. На наші зустрічі почали приходити актори, оператори, звукорежисери – ми почали спілкуватися, обговорювати, хто що може робити.

Почали з кінопоказів. Справа в тому, що весь цей час ми так були підв'язані під російське кіно, що, як з'ясувалося, багато молодих людей не знають українських режисерів, українських акторів. Тому великий акцент зробили на українському кіно – сучасне повнометражне кіно, фестивальні фільми, короткий метр. Знайомимо із молодими режисерами, яких мало хто знає, бо ці фільми можна було побачити лише на фестивалях.

Буде експериментальне кіно, український артхаус.

Ще один блок наших показів – це класика. Вже показали кілька старих фільмів із Іваном Миколайчуком – це і «Сон», і «Пропала грамота». Плануємо й надалі продовжувати цю історію. Виявляється, молодь взагалі не знала багатьох речей.

Нещодавно запустили відеовистави, що йдуть у наших київських театрах. Зараз співпрацюємо з Київським театром драми та комедії на Лівому березі та театром «Золоті ворота». Першою показали виставу за п'єсою Наталії Ворожбит "Погані дороги". Хочемо показати культові відеовистави. Наприклад, «Сталкери» з Ірмою Вітовською.

Співпрацюємо з театральними драматургами та робимо читання п'єс з акторами, які зараз у Чернівцях. Працюємо з українським драматургом Недою Нежданою, вона дуже відома у Європі.

Також відкрили блок лекцій для підлітків віком від 14 років. Женя Тунік, наш шоуранер «Перших ластівок», проводить.

У Чернівцях Олексій Гладушевський із командою Культурно-мистецького центру імені Івана Миколайчука організовують майстер-класи, показують українське кіно та хочуть зняти фільм чи п'єсу. Фото: З особистого архіву Олексія Гладушевського

Зніматимемо історію про відродження країни після російського вторгнення

- Але це все, скажімо так, просвітницька робота. А щодо практичної діяльності – читала, що ви хочете сценарії писати?

- Звичайно, головний момент, для чого ми навчаємо та розмовляємо, – щоб створювати. Є плани створити свій фільм, короткий метр або п'єсу, яку ми зможемо поставити в Чернівцях.

Ми запустили «сценарну кімнату», я курирую цей процес. З молодими хлопцями та дівчатами, які більш-менш мають досвід у створенні драматургії, розробляємо кілька варіантів сценаріїв. Коли сценарій буде готовий, представимо його з бюджетами на розгляд нашим партнерам як тут, у Чернівцях, так і західним, котрі теж готові допомагати. Ми не проситимемо великих бюджетів, у будь-якому випадку це будуть камерні історії, зняті в одній-двох локаціях з невеликою кількістю акторів.

– Ви говорили, що працюєте і над документальним серіалом «Україна. Відродження». Про що він буде?

– Цей великий документальний проєкт створюється вже з іншою командою. Це історія про відродження країни після російського вторгнення.

Кожен епізод цієї документальної саги матиме окрему тему – Маріуполь, Херсон, Буча, Чернігів, Харків, військові, тварини… Вже працюємо над кількома фільмами, журналісти розпочали спілкування з героями. Але зараз не з усіма можна поспілкуватися – хтось не готовий, хтось перебуває у зоні бойових дій, тож думаємо, як правильно все вибудувати. Але буквально тижнів за два вже хочемо заходити у перші зйомки.

Головний шоуранер, продюсер та ідеолог цього проєкту – Микита Торжевський. Я поки що продюсер однієї з провокаційних серій на дуже важливу тему – тему ЛГБТ-ком'юніті у воєнних діях. Тобто і про тих, хто воює, і про тих, хто перебуває у тилу, і з якими нюансами вони стикаються.

[/quote_kp]

- Знову хочете порцію критики отримати, як було з "Моїм юним принцем" ?

- Знову ж таки, акцент же не на цьому! Ну так, може бути критика, але якщо не говорити про це – то це нічим не закінчиться! Хлопці з ЛГБТ-ком'юніті на війні, а багато політиків – де? Важливо не займатися сварками, важливо не допустити, щоб недобросовісні політики повернулися назад до влади.

Тому я вважаю, що на такі теми важливо говорити, щоб ми чітко розуміли, хто насправді ворог. І для українців, мені здається, зараз дуже важливо не розмінюватися на такі дрібні конфлікти – коли шукають винних серед тих, хто винним не є.

Думаю, у голові у деяких, не у всіх, щоправда, але якісь зміни відбуваються.

Нік Торжевський зараз спілкується зі спонсорами, щоб залучати гроші ще й з Європи. Це серіал, і це чималі суми. І ми хочемо зробити його якісно.

Один із фільмів зніматиме Хачатур Васілян, з яким ми працювали над «Моїм юним принцем».

Режисер та ведучий «Орла та решки» Євген Синельников у «Мистецькому штабі» на «сценарній кімнаті». Фото: З особистого архіву Олексія Гладушевського

Документальні історії зараз складно зняти, бо немає фіналу

- Зараз всі говорять про документальне кіно, є ще кілька проєктів, над якими працюють інші команди. Про художнє кіно поки що мови бути не може?

– Те, що ми плануємо робити на базі «Мистецького штабу» та нашої «сценарної кімнати», – це якраз художня історія. Писатимемо і ставитимемо художній короткий метр. Повний – не знаю, вийде зараз чи ні. На це потрібні гроші. Повний можна зняти хіба що в одній локації, написавши дуже крутий діалог або монолог на годину з чимось, і красиво відзняти. Є такі приклади, зараз шукаю їх у європейському кіно. Але це має бути дуже сильний сценарій.

Щодо документального… Чому я зацікавився проєктом «Україна. Відродження»? Тому що бачу тут якість, серйозний підхід до зйомки, бажання показати ситуацію під прицілом різних людей. Це справжня документалістика. А те, що зараз знімають, - це все-таки новинний дайджест, який ми бачимо у всіх новинах.

- Маєте на увазі, що це більше звичайна хроніка?

- Абсолютно вірно – хроніка. Документальні історії наразі ще складно зняти, бо немає фіналу. У цій ситуації дуже важко знімати, адже ти не розумієш, як вона вплине на подальші події. А документалістика – все-таки якесь осмислення. І мені не дуже зрозуміло, як зараз зробити фільм осмислений.

[/quote_kp]

Мені здається, перші документальні фільми, які зараз знімають, будуть свого роду агітками. Це дуже зрозумілий жанр, дуже робочий жанр у військовий та повоєнний час у всьому світі, і це нормально. Зараз нікому й не треба знати всі осмислення. Люди хочуть бачити такі документальні фільми, як вони відчувають зараз. Тому агітки в цей час - дуже добре і правильно, і їх треба знімати. Чи хочу я їх знімати? Не факт.

У мене якраз є задум документального фільму про мистецтво і культуру, як вони виживають у цій ситуації. Робоча назва - "Мистецтво під бомбами".

– Яким ви бачите українське кіно після війни? Які теми будуть затребувані? Чи все буде про війну?

– Це дуже складна тема. Дуже багато людей – драматурги, сценаристи – якраз і звертаються із запитанням: а про що писати, а що знімати? Здається, ті, хто пережив страшні речі, хто сидів у підвалах у Бучі, якраз і мають про це писати, а вони кажуть: «Ми про це взагалі не можемо писати, і не хочемо, і не будемо про це писати ще багато років ». Тих, хто не пережив, але намагаються писати, звинувачують у кон'юнктурі.

Багато спілкуючись на цю тему, ми дійшли однієї загальної тенденції - у жодному разі не можуть бути всі фільми про війну. Це я говорив із самого початку і дотримуюсь цієї думки досі.

Чи будуть цікаві фільми про кохання? Звісно, так! І вони обов'язково потрібні. Але чи зможе кіно, принаймні зараз і в перший час після війни, існувати поза контекстом війни – коли історія повністю відірвана від сучасних подій? Не впевнений, що таке кіно буде актуальним і комусь потрібне. Тому пропоную брати ті історії, які вже були придумані, – про зраду, любов, конфлікти в сім'ї, про що завгодно – і намагатися поміщати їх у сьогоднішні обставини.

Зараз люди так само щодня прокидаються, щось їдять, про щось говорять, вони зустрічаються з кимось, ходять на якісь побачення, на роботу. Але все, що вони роблять, йде під егідою того, що у країні війна.

Або, наприклад, подивіться, скільки зараз пар складається, скільки одружуються - це все історії кохання, але кохання в контексті війни. Мені здається, такі фільми і будуть – де війна буде фоном. Тільки фоном для кожного різним.

Ось зараз ми з вами говоримо - і почалася повітряна тривога. Начебто ми займаємося мирною справою – записуємо інтерв'ю, але звучить повітряна тривога, і це змінює контекст. Тобто, я вже починаю думати в контексті нашого інтерв'ю: а чи не прилетить зараз сюди випадково якась ракета? Ось це і змінює такі історії зі звичайного життя і наповнює їх іншим змістом.

І, мені здається, зараз такі історії будуть потрібні, актуальні та цікаві глядачеві.

Один із фільмів, який радить подивитися Олексій Гладушевський, – це «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова. Фото: постер фільму

Фільми все одно повинні бути різножанрові

- А чи буде у нас взагалі кіно? За що знімати? Ми ж розуміємо, що це не перше, на що будуть потрібні кошти.

- Важко відповісти на це запитання. Я все ж таки чекаю якогось фідбека від українських організацій, які займаються кіно, як вони це бачать. Але поки що, думаю, вони й самі не знають. Упевнений, вони чудово розуміють, як і ми всі, що без культури нічого не буде, що після перемоги на цьому фронті буде боротьба на культурному.

У тій же Росії нічого не зупиняється. Зйомки йдуть, фільми знімаються. І щоб потім нам із ними стояти у бою на культурному фронті, нам потрібен контент. Наразі є якийсь запас контенту, фільмів, які були відзняті, і Держкіно представляє ці фільми Work In Progress на європейських кінофестивалях, пітчингах, шукає гроші, щоби була можливість їх закінчити.

Але що робити фільмам, які ще не встигли зайти у виробництво, які перемогли на пітчингах, ми не знаємо. Чекаємо на відповіді. Але, повторюся, зараз не можна просто так взяти та відрізати культурний пласт. Це питання до уряду. Розумію, що треба відновлювати міста, але відновлення культури не менш важливе.

- У "Мого юного принца" є шанси бути знятим?

- Зараз начебто здається, що фільм не є актуальним. Але я читав дуже багато висловлювань досить розумних людей, які, ми вже про це говорили, не можуть зараз нічого писати, нічого робити, і єдине, що спадає на думку, – це якась естецько-чиста краса, яка б відволікала від того, що відбувається. І ось сюди "Мій юний принц" дуже сильно попадає.

Наразі державні кошти заморожені, але наші європейські партнери дуже зацікавлені у цьому фільмі, вони чекають і хочуть знімати.

То ж не можу сказати, що його не буде. Він хоч і підіймає зовсім інші теми, але вони не менш важливі. Фільми все одно мають бути різножанрові. У будь-якому разі чекаємо на якийсь офіційний фідбек від Держкіно.

- Яке українське кіно ви б порекомендували подивитися зараз, щоб мати уявлення про наш кінематограф?

- Радив би дивитися класику. Фільм 1964 року «Сон» із Іваном Миколайчуком про життя Тараса Шевченка.

Фільм 1972 року «Пропала грамота» - це вже трохи комедійна історія, де у головній ролі теж Іван Миколайчук. До речі, коли молодь виходила після перегляду цих фільмів, говорила: "Вау, а ми й не знали, що є такі українські фільми".

[/quote_kp]

Безперечно, «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова. Думаю, хто не бачив, отримає естетську насолоду.

Важливо дивитися сучасне українське кіно. Подивіться «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча. Це один із найкласніших українських фільмів – він дуже добрий, дуже правильний, дуже світлий та дуже якісно зроблений.

Рекомендував би один із моїх улюблених фільмів – «Погані дороги» Наталки Ворожбит. Він дуже важкий, не для людей зі слабкими нервами, але якщо хтось хоче бачити, як кіно реально працює з жорсткою сучасною дійсністю, – треба подивитися.

Ще один досить сильний та важливий фільм – це «Атлантида» Валентина Васяновича.

Фільм Нарімана Алієва «Додому» теж дуже хороший. Раніше багатьом здавалося, що ця проблема їх не стосується, - і чого його тоді дивитися. А зараз люди дуже хочуть знати все, що стосується таких болючих питань для України. Тому, мені здається, сьогодні цей фільм сприймається інакше, він набирає актуальності.

З документальних порадив би фільм 2015 року «Відторгнення» - це історія початку війни на Донбасі у 2014 році, створення так званих «ЛНР» та «ДНР». Зараз, коли дивишся цей фільм, бачиш цю ситуацію детально, і все стає зрозумілим. Просто до цього ми не бачили цих подій так, як складено у документальних фільмах у хронологічному порядку. Ми всі бачили фрагментами, шматками, а коли дивишся у хронологічному порядку, як у цьому фільмі, розумієш, що сьогоднішня війна лежала на поверхні. І чому ми зараз дивуємося? А тому, що ніхто серйозно не вивчав це питання, не закопувався в нього, не надавав значення. Ось чому важлива документалістика.

Також є хороші документальні фільми про культурні коди українців. Наприклад, «Соловей співає» про українську мову. Або – «Хто ми? Психоаналіз українців», тут якраз є відповіді на те, хто ми сьогодні.