Репортаж із лікарні ім. Мечнікова: Не бійся, знаєш, які тут лікарі?
Медики тижнями не йдуть із роботи
Припаркуватися зараз біля «Мечки», як у Дніпрі коротко називають Обласну клінічну лікарню імені Мечникова, неможливо. Тут і в мирні часи ніколи не було порожньо, а тепер до корпусу, де знаходяться реанімації, можна тільки протискуватися. Під'їжджають та від'їжджають машини, снують медики, пацієнти, відвідувачі, розвантажуються коробки з медикаментами. Але всередині, як у стерильно-ковидні часи, одразу на вході – маска та бахіли, без них далі не ступиш.
Молодий лікар, що біжить коридором і, мабуть, помітив наші перекинуті обличчя, різко зупиняється: «Що шукаєте?». Отримавши відповідь, коротко киває: "За мною". І цим лікарня Мечникова завжди вражала: до тебе всім є справа – лікарям, медсестрам, санітаркам і навіть енергійній буфетниці, яка, продавши пляшку води, одразу повідомляє, де у нас туалет.
Поворот, потім ще два – і ось ти вже у коридорі перед реанімацією. Місце знайоме, тут з початку війни на Донбасі, 2014-го, 2015-го і всі наступні роки, лікарі давали коментарі про стан поранених. Коридор один, а відчуття зовсім різні: сьогодні я прийшла сюди із подругою, поранений чоловік якої лежить за стінкою реанімаційного відділення. І ми нічого не знаємо про нього, крім головного - живий.
Про те, що сталося, вона дізналася вранці, коли зателефонував сусід по палаті, який сказав: «Ваш номер мені дав ваш чоловік». Щоб не розкисати, ми почали прикидати: дав номер – значить, каже, пам'ятає його – значить, розуміє, якщо прочитав з телефону – отже, бачить. Озброєні цією рятівною, хоч і вигаданою інформацією, ми опинилися в реанімаційному коридорі.
Перший візит у подібне місце для звичайної людини – завжди жах та ступор. Реанімація під час війни ці відчуття удесятеряє. Двері на кодовому замку нескінченно відчиняються, пацієнтів на каталках то вивозять на операції, то привозять після них.
Постійний потік лікарів, судячи з бейджів на халатах, всіх можливих спеціальностей, які зникають за дверима. Сестрички, здається, не вміють ходити – все бігцем. Хоч із каталкою, хоч навантажені ліками, хоч без нічого. Запах ліків, бинти, з-під яких ледь видніються ті, кого відвозять та привозять, зосереджені особи медиків, які, як і 2014-го, не виходять із лікарні тижнями. Згадую березневий пост у соцмережах головлікаря лікарні Сергія Риженка про більш ніж двісті співробітників, які на той момент вже три тижні не йшли з роботи.
У лікарні Мечникова поранених на війні рятують із 2014 року. Фото: facebook.com/rsa010963
«Списку ліків» не буде!
Отямитися допомагають родичі інших пацієнтів, які чекають у коридорі. Вже озирнувшись, розумію, як відрізняються «новенькі» та досвідчені. Перші не можуть сидіти, курсуючи туди-сюди і чіпляючись поглядом за кожну фігуру в медичному костюмі. Другі вміють чекати, виглядають спокійними і навіть відчуженими, допомагають новим розібратися в прийнятому алгоритмі дій.
- Дівчатка, телефон ось на стенді - по ньому дзвоніть, говоріть з лікарем, питаєте, чи можна буде побачитися. Якщо можна – вас заведуть, але лише дружину, – каже жінка, яка спостерігала за нашими втраченими обличчями. – Ви дружина? Ви й дзвоните, а ви сядьте, не заважайте, тут каталки весь час возять.
За номером зі стенду моментально відповідає лікар, розповідає дружині про проведену операцію, про стан на сьогодні, прогнозів не дає, зате дозволяє побачитися на 5 хвилин за умови, якщо чоловік захоче. Через три хвилини до нас виходить медсестра та повідомляє, що він не хоче, щоб кохана жінка бачила його таким.
Моя дорога дівчинка, яку я сто років вважаю втіленням волі та характеру, миттєво «пливе» і розпадається на частини. Але поки що я тільки починаю думати, що робити, сестра бере її за руку, невідривно дивиться в очі і голосом ніжної сталі каже: «Увага! Дивимося на мене і розуміємо, що маємо поважати його рішення. Ви обов'язково побачитеся, але не сьогодні». Вона каже щось ще й робить це так, що стає абсолютно ясно - ти не можеш не послухатися і взагалі зробиш усе, що скаже тобі ця маленька красива жінка.
Двері в реанімацію знову зачиняються, а ми спохвачуємося, що не запитали лікаря, чи потрібні якісь ліки. По-перше, незнищенний рефлекс – у лікарні повинні дати «список», щоб лікування пішло як треба, по-друге, ми ж взяли з собою всю готівку, а купили тільки бахили. Поки лікар пояснює, що списку не буде, бо у лікарні все є, до коридору виходить «наша» медсестра з повідомленням, що чоловік передумав і хоче побачитися.
На побаченні, яке ці двоє запам'ятають на все життя, я зі зрозумілих причин не була. Зате почула, як жінка, яка підказувала нам, що робити, говорила заплаканій молодій дівчині: «Ти не бійся, знаєш, які лікарі? Ууу, моя люба, ти не уявляєш! Мого тут у 15-му році витягли з того світу, то йому за 50 було. А твій молодий, сильний, видереться. Потрібно тільки вірити дуже…». Заплакати я не встигла – з реанімаційного побачення вийшла щаслива подруга із запискою «Люблю». І п'ять знаків оклику.
У ТЕМУ
З 2014 року у Обласній клінічній лікарні ім. Мечникова, яка стала символом прифронтового Дніпра, врятовано понад три тисячі важкопоранених бійців. Війна для «мечниківців» не припинялася жодного дня.
