Лідія Таран: Нікого не можна звинувачувати за те, що він хоче врятувати своє життя і життя своїх дітей
Лідія Таран з донькою Василиною нині оселилися у французькому містечку Нансі. В нашій бесіді вона зізнається – вирішила їхати до друзів, щоб не займати місце на Західній Україні тих, кому далі їхати немає куди.
Під час розмови Ліда увесь час у телефоні: готується до мітингів, дає інтерв’ю французьким медіа, бо, за її словами, саме так зараз виграються війни – через ефіри.
Ми поговорили з ведучою каналу 1+1 про французьке життя, підтримку та настрої.
Спочатку у нас не було мети евакуюватися так далеко
- Лідо, коли ви нещодавно виходили в прямий ефір «Сніданку. Онлайн», не змогли стримати сліз, побачивши колег. Скучили?
- Звичайно! З цими людьми я прожила десятиріччя, це мої рідні. Для мене, моєї мами наш Русік (Руслан Сенічкін. – Прим. авт.), Людочка (Людмила Барбір. – Прим. авт.) – наша родина.
Це було так, ніби я по-справжньому прийшла до них у гості, і дуже розчулилася. Потім увесь день не могла себе докупи зібрати.
- Ви оселилися у Нансі. Пам’ятаю, минулого року ви з донькою там відпочивали. Обирали щось уже знайоме чи так склалося?
- У нас тут живуть друзі. Спочатку у нас не було мети евакуюватися так далеко. Ми поїхали у Кам’янець-Подільський, переночували, оцінили ситуацію і зрозуміли, що там на 1 жителя 50 біженців. Подумала, оскільки ми на авто, у нас є бензин, ми не зовсім голі й босі і нас запрошують друзі-французи, то треба рухатися далі й звільняти місце для тих, кому немає куди їхати.
- Це добре, що у вас було до кого поїхати, бо їхати навмання не кожен готовий.
- Навмання я би не поїхала, я ще не була у такій стадії відчаю. Просто друзі увесь час запрошували, і ми поїхали, щоб не сидіти один у одного на голові. Це логічне рішення. Було ще до кого в Польщу поїхати, але вже тоді у Польщі було дуже багато наших людей, а тепер і поготів.
- Як приймають у Франції українців?
- Люди приймають українців гостинно. Є спеціальні сайти, де французи безкоштовно пропонують своє житло, у кого є така можливість, – беріть і живіть.
Проблема в тому, що переважна кількість людей їдуть у Париж, Ніццу і Канни. І коли питаєш, чому саме в Ніццу, відповідають: «А ми там влітку були на екскурсії, нам сподобалося, там красиво». Таким чином вони дуже перенаселяють якісь окремі міста. Але вся Франція дуже красива і туристична. Пропонують житло і прихисток по всій країні. Люди збирають одяг, ходять з нами на демонстрації, вони молодці в цьому сенсі.
Що стосується французької бюрократії – це окрема історія. Всі кажуть, що французька бюрократія перемогла корупцію (сміється). В одній конторі ти маєш оформити страховку, в іншій – відкрити рахунок, в третій – заповнити ще якісь папери. Тому коли ти отримаєш статус тимчасового захисту і гроші, які вони обіцяють, невідомо. Наразі ті, хто приїхав сюди ще місяць тому, поки нічого не отримали. Сума допомоги за європейськими мірками символічна. Якщо є житло, то на харчі, щоб якось перебитися, може вистачити. Я поки що можу дозволити собі не розраховувати на ці гроші, дай Боже, щоб вдома все було добре. Але люди різні є. Проте треба розуміти, що нам ніхто нічого не винен.
Ліда з донькою Василиною оселилися у французькому містечку Нансі у друзів. Фото: Instagram.com/lidiyataran/
Якщо вже французи віддають свої будинки - це багато що значить
- А як французи сприймають нашу війну? Бо це наш біль. І, зрозуміло, поки у тебе над головою не пролетить ракета, цей жах до кінця усвідомити неможливо.
- А вони й не можуть до кінця розуміти, так само як би ми не розуміли, якби це відбувалося десь.
Я в розмовах постійно кажу, що от, наприклад, уявіть, що Німеччина напала на Францію, і вони можуть це уявити, але це все одно уява, це не реальні обставини. Наскільки вони можуть зрозуміти цей disaster (катастрофа), як вони кажуть, на вході в Європу, настільки вони це уявляють. Звичайно, переживати це так, як переживають люди в Україні, вони не можуть. Так, їм боляче, прикро, але ж не вони в цій шкурі, це не в їхнє місто бомба прилетіла.
У них, наскільки я розумію, зараз відбувається ще й ментальне переформування. Було серед французів сильне крило, воно і зараз ще лишається, яке дуже любить російську культуру. Це давні зв’язки Російської імперії з імперіалістичною Францією. У них завжди був пієтет перед російською культурою, а наразі вони не знають, що з цим робити. Бо ситуація виглядає так, що носії просвітництва і культури виявилися убивцями. Це такий дисонанс і дисбаланс. Тому тут теж появляється такий само дискурс, як, приміром, у Німеччині: винен один Путін, а люди - ні. І це тепер наш головний бастіон, за який ми б’ємося, пояснюємо, що це не Путін приходить і грабує, гвалтує українських жінок, натискає на кнопки і завалює нас бомбами, й інші люди також це роблять. Винен не лише Путін.
А взагалі підтримують як тільки можуть і на рівні тієї культури, яка дозволяє їм це робити. Бо якщо вже французи віддають свої будинки - це багато що значить. Це не поляки, які відчувають з нами, так би мовити, родинні зв’язки. Французи все ж таки на іншому краю Європи, і вони будь-кого в дім не пускають, як у нас.
- На вашу думку, доки вони готові виходити на площі? Час іноді грає не на користь, навіть із жахіттями звикаються.
- Виходити на площі – це наш метод революцій. Наразі не так виграються війни. У Франції треба виходити на площі віртуально. Це війна в медіа, і треба виходити в медіапростір. У них політика робиться по-іншому – зустрічами, телевізором, прямими контактами, мітингами ти нічого не доб’єшся.
Тут постійно проходять якісь мітинги. І вони будуть проходити, і люди будуть виходити. Але аудиторія мітингу – це машини, які проїжджають повз. Плюс невеличка стаття в газеті. А аудиторія телевізора, будь-якого медіа, сторінки інстаблогера – це вже інша річ. Але в основному - телевізор, у них дуже багато політичних ток-шоу, вони показують все, що відбувається, вдень і вночі, і це бачить вже мільйонна аудиторія.
У французів все одно фокус у всіх новинах на війні. Навіть не на президентських виборах, які у них відбудуться 10 квітня. Ця тема йде другою у новинах після війни. Спецефіри нині йдуть увесь час на всіх каналах.
А мітинги, напевно, це більше для нас треба, щоб українці знали, що нас підтримують у всьому світі. Але ми й так всі це знаємо, всі українці, які виїхали, так само почуваються погано, як і я, і будуть виходити на мітинги. Бо це все, що ми зараз можемо зробити.
- От про "погано"… У своєму пості в Інстаграмі після від’їзду ви написали, що відчуваєте себе частково зрадницею. Багато хто теж це відчуває. Як позбутися цього синдрому?
- Ніяк. Треба просто жити і робити, що можеш. Я все одно почуваюся погано, тому що я, наприклад, зараз не біля своєї мами, не можу жодним чином її захистити. Слава богу, залишилися наші героїчні ведучі, в ефір є кому виходити. Слава богу, є люди, які можуть працювати, доки я тут. Наразі я трохи втихомирилася, розумію, що обставини не зміню, тому з цього місця, де я є, буду робити все, що можливо.
- Мама, напевно, як і багато наших батьків, хоче бути вдома і тут чекати на перемогу?
- Так, вона взагалі не захотіла нікуди їхати. Мама в Хотянівці, це Вишгородський район. Наразі добиратися туди не дуже просто, бо міст підірвали, але в неї там дуже сильний кооператив, всі сусіди один одному харчі возять, разом сидять. Їй там спокійніше, аніж було б тут.
Телеведуча говорить, що у Франції війни виграються в медіа. Фото: Instagram.com/lidiyataran/
Доньку всі мацають руками, ніби вона Леді Гага
- Ви нині як будуєте своє життя? Бачила, що Василина пішла до школи. Української чи французької?
- Так, Вася пішла до школи в нашому селі, де ми живемо. Та які українські школи? Це ж Франція, їх тут ніде немає. У Франції школи французькі.
- Вона вчила французьку?
- В неї є початковий рівень. Насправді вона нічого не розуміє. Але вся країна живе в такому шоці, що навчальний шок – це не найбільший шок у її житті. Справиться. Вона говорить англійською, але тут ніхто не розмовляє англійською, всі французькою.
Її тут всі мацають руками, ніби вона Леді Гага (сміється). Вася для них – ніби з космосу.
- Хочуть знати, яка вона, українка, на дотик?
- Так, на дотик перевіряють (сміється).
- До речі, коли ми були у Франції, там навіть якщо знають англійську чи принаймні розуміють, одразу кажуть – ні-ні, тільки французька.
- А навіщо це їм, якщо всі французи мають говорити французькою? Тут у школі є друга мова – англійська. І вони її ніби вчать, але рівень викладання англійської дуже примітивний. Кажу: «Вася, ходи на англійську, ти по ній будеш вивчати французьку». Тобто вони вчать англійську французькою мовою, а вона вчить таким чином французьку.
- А ким би ви могли там працювати? Чим би могли заробляти на життя?
- Я ще не мислю категоріями пошуку роботи. Роблю те, що можу робити в силу своєї професії, і не думаю про якусь постійну роботу у Франції. Я з телефоном не розлучаюся, заряджаю його тричі на день. Завтра їду ранковим потягом в Париж на мітинги, мене взагалі два дня не буде. Мені реально навіть ніколи працювати, тому що працюю трішки на іншому фронті.
Багато хто думає, що тим, хто виїхав, за кордоном дуже добре. Це не так. Вийти і купити булочку – це 5 євро. Множимо на курс 40! І це лише булочка. А якщо ти виїхав з дітьми? А якщо ти маєш годувати цілу родину? І купувати не одну булочку і воду? Це взагалі не медом помазана тема.
- Де українці можуть влаштуватися на роботу? Куди беруть?
- В багатьох регіонах, куди наші люди чомусь не їдуть, «Макдональдс» пропонує роботу і хорошу зарплатню. Її вистачить на аренду житла та їжу. Хімчистки, супермаркети пропонують вакансії.
- Але ж треба мову знати?
- Базово. А як наші люди в радянські часи виїжджали в США? Вони навіть слово hello не знали. Звісно, якщо ти приїжджаєш сюди і хочеш мати роботу, то йдеш на безкоштовні курси і за місяць вже якось говориш. Якщо ти ставиш собі за мету тут закріпитися і працювати, звичайно, ти мусиш вивчити мову.
Я в Нансі зустрічала жіночок, які приїхали своїх внучок няньчити, так вони щебечуть французькою, як рідною. Це тільки бажання – чи ти хочеш, чи не хочеш.
Сьогодні наші діти мріють про одне - щоб закінчилася війна. Фото: Instagram.com/lidiyataran/
Діти, які сидять наразі у підвалах, мріють, щоб закінчилася війна
- Ви говорили, що отримуєте багато повідомлень від підопічних «Здійсни мрію». Про що зараз мріють?
- Діти, які сидять зараз у підвалах, мріють, щоб закінчилася війна, Україна перемогла і настав мир. Вони малюють ці мрії в укриттях, надсилають відеозвернення. Наприклад, наша Фаїнка Коваль, котра мріяла спробувати себе в ролі пожежниці (ми здійснили цю мрію 2 роки тому разом з рятувальниками з Волині), записала відео, як читає вірша про Україну.
Ми знімали в Люксембурзі дівчинку Альону Загребу - ту саму, яку оце порівнюють з Ганною Франк, яка писала, а ця знімала свій щоденник війни. Вони з мамою врятувались з Маріуполя після тижнів блокади. І знаєте, що вона сказала? Що найболючіше їм було дивитись в очі людей, які залишались у дворі біля вогнищ, коли вони виїжджали. Поранений тато досі в Україні - шукає кошти, щоб вивозити людей з пекла.
Я відчуваю величезну вдячність до всіх, хто підтримує і допомагає українським родинам, мамам з дітками, які вимушені були залишити свої домівки і тікати від обстрілів… Українські волонтери отримали 12,5 тон гуманітарного вантажу з іспанського міста Картахена. Ми продовжуємо робити дива і допомагати.
Під патронатом Благодійного фонду «Ти не один» 1+1 media і проєкту «Здійсни мрію» передали з рук у руки вже понад 8 тон допомоги. Гуманітарку збирали і пакували українці, котрі живуть в Іспанії. Школярі малювали малюнки!
Команди благодійних проєктів фонду «Ти не один» 1+1 media з початку війни переорієнтували роботу - з’явились нові запити і потреби. Самотужки і з командами «Здійсни мрію», «Право на освіту» і «Школи супергероїв» займалися допомогою з евакуацією дітей з родинами на Західну Україну, шукали і знаходили медикаменти, організовували психологічну підтримку, продукти харчування, засоби гігієни.
З метою робити ще більше добра ми відкриваємо єдину програму фонду - Ukraine SOS - та оголошуємо збір і офіційний прийом коштів від бажаючих з усього світу.
- Багато йде зараз суперечок у соцмережах – ті, хто залишився, просять тих, хто поїхав, не постити своє щасливе життя там. І ображаються один на одного, мовляв, сиділи б собі по закордонах і мовчали, вам чого плакатися. Як нам у цьому питанні консолідуватися?
- Розумні люди таке не напишуть і все розуміють. У Фейсбуці є різні люди, які і в мирний час жили за якимись своїми законами, і наразі живуть в іншому вимірі. З моїх знайомих, хто за кордоном, ніхто не постить, яке тут прекрасне життя. Бо вони його навіть не відчувають. Я, наприклад, тільки-но приїжджаю в Париж, вже одразу хочу сісти назад на потяг і повернутися до мого села, тому що в моєму селі хоча б немає такого великого контрасту між яскравим Парижем і тим, що нині відбувається в Україні.
Все залежить від рівня моралі кожної окремої людини. Спеціально грати на цьому і розколювати суспільство, що хтось виїхав, а хтось - ні, це неправильно, бо кожен приймав своє рішення. І ті, в кого є гроші, і ті, в кого немає. Мені здається, ламати списи в суспільстві, яке переживає війну, це остання справа.
Робити так, щоб якомога більше дітей залишилося в живих і не з травмованою психікою, - оце головна історія. Дітям, особливо маленьким, треба батьки. Тому виїжджають з мамами. Це нормальний процес.
Моя донька, наприклад, вже не маленька, але я також не можу кинути її саму на чужих людей. Я їй потрібна. Тому розумію усіх мам. І тих, хто повернулися, і тих, хто не повернулися, хто лишив дітей з батьками, можуть працювати, і тих, хто нічого не робить, бо донині паралізовані від розпачу і насилля, яке відбувається з нами. Всі люди по-різному реагують в кризових ситуаціях. У всіх по-різному грає психіка, коли йдеться про виживання. Нікого не можна звинувачувати за те, що хтось хоче врятувати своє життя і життя своїх дітей.
Мені, буває, пишуть: «От сиділи б ви в Києві». Перепрошую, а чим можна допомогти українській армії, коли ти сидиш у підвалі і армія думає, як викурити ворога та як звільнити тебе? Зрозуміло, що люди не сидять просто так, їх застало це зненацька, але коли хтось свідомо каже - залишайтеся всі в країні і сидіть, це, вважаю, більше провокація. Такими словами людина провокує на смерть цивільне населення.
- Яким буде ваш особистий День перемоги?
- Буду з усіма обійматися, цілуватися, плакати, волати від радощів, буду кричати так, що посаджу голос… Буду сходити з розуму від щастя. Головне, щоб були живі. А все інше у нас буде.
Телеведуча працює на інформаційному фронті у Франції – організовує мітинги та розповідає про нашу війну на телебаченні. Фото: Instagram.com/lidiyataran/
