Наталія Могилевська: Складно пояснити, але я знаю, що не помру і зможу багатьом допомогти
Наталія Могилевська – одна з тих, хто лишився у Києві, щоб тримати оборону тут. Ми поговорили зі співачкою про наші нові реалії життя і користь кожного з нас у цій війні.
Мене підтримує те, що я увесь час зайнята роботою
- Наташо, ви залишилися у Києві - співаєте, записуєте відеозвернення, возите воду тим, хто її потребує, ходите до людей у метро... Що вам допомагає ані на хвилину не втрачати оптимізму?
- Мене багато чого навчило життя в Індії в монастирі. Ось уже протягом восьми років щороку я проводжу там кілька місяців. Я просто вірю в свою долю, відчуваю і знаю, що житиму і що моя сила наразі дуже потрібна українцям. Це важко пояснити, але я знаю, що не помру і зможу багатьом допомогти.
Хоча, звичайно, прожила два тижні під ліжком – так я сплю. Коли на Осокорках упав літак, думала, залишусь без вікон. У мене дерев'яний будинок, підвалу немає – небезпечно. Ходжу до сусіда у звичайний гараж, просто він хоча б бетонний.
- Як нині виглядає ваш день? І що піднімає бойовий дух?
– Мене підтримує те, що я увесь час зайнята роботою. Паніку та внутрішній страх я перенаправила на те, щоб підтримувати людей. З іншого боку, це не я їх, це вони мене підтримують, бо цілий день у мене дуже багато різних завдань – співаю пісні, записую відеозвернення. Зробила жорстке звернення до білорусів, записала звернення чеченською мовою до кадирівців. Мої близькі друзі виявились друзями справжніх чеченців, які написали мені промову. Адже справжні чеченці теж гинули у боротьбі з путінським режимом.
Потім – то сусідів підтримати, то в метро до людей, то з теробороною кудись поїхати. Дуже багатьом сім'ям допомогла виїхати з України – я вже маю цілий маршрут, як виїжджати, далі їм допомагають мої друзі.
Насправді мирному населенню, яке не задіяне у війні, Кличко та Арестович радили поїхати. Тому що люди, які не воюють, заважають бойовим діям. А потім все закінчується тим, що все одно їдуть, але через ці страшні гуманітарні коридори. Тому на час активних бойових облог Київ та Харків бажано було б залишити, від'їхати хоча б на 100-200 км.
Дуже багато молюся
- Я бачила ваш пост, як наші військові подарували вам на 8 Березня пляшку соняшникової олії. Це ж до сліз... Відтепер, гадаю, це буде ваш найзворушливіший подарунок – з тих, що пам'ятають усе життя.
- Так. Мене часто запитували, який у мене найулюбленіший чи найнезвичайніший подарунок був на 8 Березня. І я увесь час згадувала якісь сердечки, рояль… І не могла щось особливе згадати. А про це все життя тепер говоритиму. Особливо – про пляшку соняшникової олії. Розплакалася...
Кажуть мені наші хлопці: «У нас тюльпани закінчилися, можна ми вам подаруємо пляшку олії?» Це у воєнний час! А з огляду на те, що на Осокорках справді якийсь час не було їжі, все вимели, і ми взагалі не розуміли, що на нас чекає, це, звичайно, було актуально. Люди скуповували все, що було, - масло, цукор, сіль, борошно...
- Ви разом із Юрієм Євгеновичем Рибчинським презентували нову версію свого хіта «Місяць», переписавши слова та присвятивши їх Україні. Хто кому подзвонив з ідеєю?
- Я дуже багато молюся, вважаю, що внутрішній намір, вибудовування орієнтиру на мир, на перемогу – це також дуже важливо. І ось у такому молитовному стані мені раптом прийшла ідея, що "я кажу ні" - це я "кажу ні війні". Хоча це колискова, на якій виросло стільки поколінь, це пісня для діток. І той масштаб тексту, який нам був потрібен, його міг створити тільки Юрій Євгенович. Він єдиний із сучасних геніїв української поезії, класик, якого вже сьогодні вивчають у школі, і це диво, що в мене з ним такі теплі стосунки.
Після смерті мого тата він став для мене батьком. Я зателефонувала йому і кажу: «Юрію Євгеновичу, мені здається, краще за вас це ніхто не зробить». І він написав ці рядки.
Ми з ним зараз другу пісню пишемо – «Ми будем стояти, і нас не зламати»… Я вам зараз прочитаю. Я написала такі слова:
«Сльози дітей Маріуполя, і на Донбасі жах.
Площа Свободи у Харкові – я не пробачу ніяк…»
Подзвонила Рибчинському, він підхопив:
«Київ димує в руїнах, стогне від болю Дніпро,
І діти твої, Україно, плачуть, коли народжуються в метро,
Бомби, що впали на школи, театру палаючий дах я не пробачу ніколи, я не пробачу цей жах». (Плаче.)
Ми вдвох пишемо цю пісню. Я написала: "Палає голос твій, моя Україно". Юрій Євгенович: «Ти райдуга після дощу». Я пишу: "Ніколи я тебе не покину". А він: "Я тебе захищу".
Кажу, ні, Рибчинський, класно буде так: «Голими руками тебе захищу». І приспів - «Я буду стояти, і нас не зламати, і віра спасе».
Хочу написати пісню про перемогу
- У вас наразі ніби одне серце на двох.
- Я так люблю Рибчинського, він геній, велика людина. Ми ж планували в цей час, коли ще був мир, зробити разом вечір віршів «Чоловік та жінка». Він відповідав за чоловіків, я – за жінок. Бачите, все реалізовується, але... в іншому.
– Все ще обов'язково буде – і вечір віршів, і наше свято перемоги. Що зробите насамперед у наш день перемоги?
- Дуже хочу написати пісню про перемогу. Дуже хочу відбудувати країну. Дуже хочу, щоб на «Олімпійському» був великий гарний концерт… Навіть не знаю, що ще сказати…
- А ще всі обійматимемося. Багато!
- Обійматимемося! Ми матимемо дуже гарну перемогу. Думаю, у нас поллються інвестиції. Вже зараз італійці заявили, що хочуть відбудувати драмтеатр у Маріуполі. Будуть нові дороги, будинки, ми все відбудуємо. Вірю, економічний зліт у нас буде надзвичайний.
Дуже сподіваюся, що Володимиру Зеленському вдасться зробити альтернативу НАТО, альтернативний союз швидкого реагування, це дуже хороша ідея. Мені здається, ми своєю душевністю, сердечністю, свободою духу, вірою сколихнемо лібералістичний світ Європи. Українці завжди такими були. Ми такі яскраві, чесні, з якогось сильного духу виткані.
А прямо зараз хочу поїхати країною з концертами – заспівати для дітей, у шпиталях. До Львова покликали. Мої друзі – команда «Вінницькі», з якими ми працювали в «Лізі сміху», звуть до їхнього шпиталю. А ще ми з ними почали писати частівки – жартівливі частівки з матюкливими словами про сьогоднішню війну. Тож намагатимуся їхати з концертами.
